Ярослав Грибальський – голова правління громадської організації Львівське обласне відділення Українського фонду «Реабілітація інвалідів», координатор українсько-канадського проекту «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами» у Львівській області, депутат Львівської обласної ради.
Пане Ярославе, в Україні вже півтора року реалізовується проект «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами». Чи могли б Ви, як координатор цього проекту у Львівській області, розповісти про нього докладніше? Що є метою даного проекту?
Українсько-канадський проект «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами» розрахований на 5 років, його реалізація розпочалася у 2008 році. В Україні проект реалізовується у межах двох експериментальних регіонів – у Львівській області і у м.Сімферополі (Автономна республіка Крим). В проекті задіяно дві пілотні школи – ЗОШ№3 в Сімферополі і ЗОСШ№95 у Львові, - які би мали стати зразком інклюзивної школи. Надіємося, що їхній досвід буде поширюватися по усій країні.
Даний проект розвивається за трьома компонентами: освітній, громадянського суспільства та соціальної політики. Перший напрямок – це робота з навчальними закладами, тобто, укладання навчальних програм для шкіл - для роботи з батьками, з учнями, вчителями, а також відповідних програм для підготовки вчителів з неповносправними учнями у навчальних закладах. У цьому напрямку активно працює ЛНУ ім. І. Франка – педагогічний коледж і кафедра педагогіки, Інженерно-Педагогічний Університет в Сімферополі і Педагогічний університет ім. Драгоманова - кафедра дефектології і педагогіки.
Другий напрямок проекту – «громадянське суспільство». У рамках цього напрямку відбувається побудова і розвиток недержавних організацій, батьківських організацій, організацій для дітей з особливими потребами, для того, щоб проект відповідав їхнім цілям, їхнім потребам і їхньому баченню. Бо часом бачення фахівців, які створюють продукт і бачення споживачів продукту дуже різняться. Даний проект пропагує застосування підходу «знизу вверх». І на сьогодні у Львові вже створена ціла мережа недержавних організацій, які співпрацюють з владою, шукаючи шляхи вирішення проблем неповносправних. Таким чином ми реалізуємо постулат «не робіть для нас без нас».
Третій напрямок – соціальна політика. Ми хочемо змінити ставлення до дітей і загалом людей з особливими потребами в Україні, а для цього потрібні зміни на законодавчому рівні. Тому ми співпрацюємо з Міністерством освіти та науки України, Міністерством праці та соціального захисту, Мінохорони здоров'я, Міністерством регіонального розвитку та будівництва – аналізуємо законодавство, будівельні норми та стандарти, вносимо пропозиції змін та доповнень до нього на рівні міністерств і відповідних відомств.
Наш проект ставить собі за мету розробити необхідну політику на підтримку інклюзії, тобто, включення дітей з неповносправністю в загальноосвітні заклади і в громаду, створити інклюзивні освітні програми і зміцнити громадянське суспільство для захисту неповносправних дітей та надання їм необхідних послуг.
Як в області на практиці відбувається створення інклюзивного простору для дітей з особливими потребами?
На жаль, не так швидко, як би нам хотілося. Звичайно, хочеться, щоб усі школи якомога швидше стали доступними для дітей з особливими потребами, щоб усі вчителі знали, як з цими дітьми працювати і не боялися їх. Але наскоком ми цього не зробимо. Якщо ми справді хочемо змінити відношення суспільства до неповносправних, зокрема до дітей, то це триватиме довго. В першу чергу, мають відбутися зміни у мисленні, у свідомості як тих, хто не має проблем з навчанням, так і тих, в кого такі проблем є. Коли ми починали проект, то не дуже собі уявляли, як має відбуватися створення цього інклюзивного простору. Але на сьогодні вже декілька груп освітян, членів негромадських організацій і представників влади у рамках цього проекту відвідали Канаду і побачили, як це відбувається і який результат. До речі, начальник головного управління освіти ЛОДА Павло Хобзей, коли повернувся з такої поїздки, сказав, що інклюзивна освіта буде другим глобальним завданням у галузі освіти після зовнішнього незалежного оцінювання.
На сьогодні ми співпрацюємо з Львівським обласним інститутом післядипломної педагогічної освіти, який розробляє і впроваджує модулі з інклюзивної освіти для усіх педагогічних кадрів, які проходять там перепідготовку. Адже одне з основних наших завдань – навчити вчителів працювати з неповносправними дітьми, щоб не учня пристосовувати до школи і вчителя, а щоб школа і вчитель пристосовувалися до учня і його потреб. Крім того, одна з наших груп працює над положенням про так званого помічника вчителя, який би асистував дитині в школі, оскільки діти з особливими потребами не завжди можуть витримати навантаження і той темп, якого дотримуються учні загальноосвітніх шкіл.
Створення інклюзивного простору – це також і фізична (архітектурна) доступність освітніх закладів для дітей з різними вадами і з різними потребами – і тих, які мають проблеми зі слухом чи зором, і тих, які мають ментальні чи фізичні вади, зокрема, опорно-рухового апарату і користуються візками.
Наскільки доступними є сьогодні школи області для таких дітей?
У бюджеті області на 2009 рік було передбачено будівництво 22-х об’єктів освіти, які ми зараз перевіряємо на доступність для неповносправних. Ми попросили управління освіти звернути увагу, чи в робочих проектах об’єктів освіти передбачені вимоги будівельних норм для неповносправних. Нам три тижні довелося чекати, щоб отримати для ознайомлення проект фізкультурно-оздоровчого комплексу училища фізкультури і, як виявилося, проектом було передбачено будівництво у комплексі сходів, а пізніше в нього вклали аркуш, де дописали, що передбачається піднімальна платформа. Чому ж проектувальники не подумали про рівну доступність для усіх і не запроектували замість тих сходів пандус? І от тепер будуть ставити два підіймальні пристрої, кожен з яких тягне за собою близько 10 тисяч доларів.
У жовтні будуть здавати школу в Красне, і я маю намір поїхати подивитися, наскільки вона доступна для неповносправних. Бо школи, які здавалися останніми роками… Нещодавно я об’їхав кілька шкіл в Городоцькому районі, зокрема, оглянув школу №2 в Городку, до якої добудували приміщення, де розташували туалет. Коли я спробував пояснити, що у школі не може бути такого туалету, мені сказали, що в тій школі взагалі туалету в приміщенні ніколи не було, діти завжди ходили на вулицю, а тут батьки скинулися і наполягли, щоб його добудували. Тільки у 2009 році в районному центрі збудували туалет у приміщенні школи! Ну і як їм тепер доказувати, що той туалет не такий, як повинен бути? Добре, що й такий є…
Розумієте, щоб відбулися зміни в середовищі, зміни повинні відбутися передусім у свідомості. Недавно мені розказали, що у Яворові до РДА добудували пандус, який обійшовся у 70 тис. грн., а заступник голови адміністрації каже, що за кілька місяців до нього в кабінет всього 2 рази люди на візках заїжджали. Виникає питання - чому не заїжджають? Невже їх немає? Та є, але їх суспільство не приймає. Та й не відомо, чи можуть вони з дому виїхати. Хоча, той пандус потрібний не тільки неповносправним, адже багатьом людям, наприклад, стареньким, яким важко по сходах підійматися, мамам з візочками, набагато легше підійматися не сходами, а пандусом.
Сьогодні ми не можемо собі дозволити викидати гроші на вітер, будуючи так, щоб через кілька років знову треба було закладати кошти на добудову пандуса чи туалету. І проблема не тільки у відсутності коштів, проблема у їх нераціональному використанні. І знову ж таки, в психології. Чому ті, хто проектує об’єкти, не передбачають пандусів? Бо «нащо інвалідові туди йти»?..
А чи є в Україні будівельні норми, які би забезпечували доступність шкіл для неповносправних?
З 1 червня 2007 року в Україні чинні будівельні норми «Доступність будівель і споруд для маломобільних груп населення». Я, до речі, працював над проектом цих норм і є у списку авторів. А в проектному інституті нам доказують, що норм для шкіл немає. Та як нема, коли ось тут написано, що це додаток до усіх будівельних норм, і стосується як готелів, так і шкіл, лікарень та ін? Тут прописані принципи, які забезпечують доступність і безпеку як людям у візках, так і незрячим, глухим та іншим категоріям маломобільних громадян.
Проте, коли йдеться про школи, то проблема полягає в наступному. Школа - це, умовно кажучи, 30 учнів у класі, де кожне місце розраховане на здорову дитину. Якщо ми туди залучимо двох дітей на візках, то треба буде більше простору, оскільки для маневрування на візку потрібно в діаметрі півтора метра, крім того, мають бути широкі двері без порогів, причому дверей мало би бути двоє, бо якщо при надзвичайній ситуації дитина у візку заблокує двері, то в пастку потраплять усі діти. А ці моменти не зазначені у будівельних нормах. Тому я сьогодні працюю над проектом змін, доповнень і визначень у будівельних нормах.
І ще раз хочу повторити: ми не можемо сьогодні будувати погано. Якщо навіть проект старий, з одними дверима, то можна ж їх зробити без порогу і розширити трохи, можна ж замість сходів зробити пандус на вході і розмалювати в коридорах підлогу і стіни, щоб діти зі слабким зором краще орієнтувалися. Я думаю, великих коштів на це не потрібно. Просто треба дивитися у перспективу, щоб, якщо через 5 років в якомусь селі виявляться діти на візках, у тій новій школі не треба було чогось добудовувати.
Скільки сьогодні на Львівщині дітей шкільного віку з особливими потребами і який відсоток з них відвідує звичайні школи?
За інформацією головного управління освіти за минулий рік, на Львівщині було 306273 дітей шкільного віку. 4572 з них - учні, які навчаються в школах-інтернатах обласного підпорядкування, 799 - діти шкільного віку, які навчаються за індивідуальною програмою, 1200 - діти-інваліди, які навчаються в спеціальних школах-інтернатах і 3511- діти-інваліди шкільного віку, які навчаються у загальноосвітніх навчальних закладах разом з іншими дітьми.
Як бачите, на сьогодні всього близько 9% дітей з особливими потребами навчаються в звичайних школах і це, як правило, ті діти, які мають не дуже складні види неповносправності. Зрозуміло, що для дітей зі складнішими вадами організувати навчальний процес складніше. Проте, якась частина з тих 799 дітей, які навчаються за індивідуальною програмою, могли би навчатися у звичайних школах.
Пане Ярославе, як Ви сказали, у цьому проекті задіяна львівська ЗОСШ№95, також у Львові створено та діє ряд неурядових організацій, які беруть активну участь у проекті – це і навчально-реабілітаційний центр «Джерело», і центри «Левеня» та «Відкрите серце», організації «Контакт-аутизм», «Лярш-ковчег» та ін. А чи є такі центри та організації у районах області? І які можливості для вирішення своїх проблема мають там батьки дітей з особливими потребами?
Все залежить від батьків і від громад. Ми маємо сильну групу в Бродах. Тамтешнє Товариство захисту дітей «Надія», яке створило центр реабілітації «Струмочок», і власне дітей-випускників цього центру вони намагаються залучити до навчання у загальноосвітніх школах. А бродівська ЗОШ №4 має статус спостерігача, тобто, вчителі цієї школи, персонал, батьки долучаються до нашого проекту - відвідують семінари, навчання, зустрічі і т.п.
Також активно працюють громади у Новояворівську та Новому Роздолі. Там є багато небайдужих людей, які об’єднуються і створюють недержавні організації. У Новому Роздолі, наприклад, є організація «Промінь життя», в якій намагаються створити дітям відповідні умови для розвитку.
А яка ситуація в інших районах? Адже неповносправні діти, які хотіли би навчатися зі своїми ровесниками є, напевно, усюди. Чи звертаються до вас батьки таких дітей з проханням про допомогу?
Звертаються, але це поодинокі випадки. А от, для прикладу, група батьків з Бродів лобіює свої питання від імені громадської організації і, відповідно, вони мають більшу силу, ніж поодинокі батьки. Батьки таких дітей повинні об’єднуватися, шукати собі подібних. За проектом в напрямку «громадянське суспільство» це і повинно відбуватися – проведення зустрічей, залучення батьків з інших районів, щоб вони розуміли, що саме від них залежить, чи будуть мати їхні діти можливість навчатися зі своїми ровесниками у школі.
Саме так все починалося і у Львові. Колись було всього троє батьків, які створили громадську організацію. Потім вони обросли кількістю, визначалися з потребами та пріоритетами і саме вони ініціювали те, що ми маємо сьогодні – і центр «Джерело», і центр «Левеня». Ініціатива виходила саме від батьків, а не від влади. Якщо говорити про центр «Джерело», то він був збудований не за державні кошти, а за залучені іноземні. І тільки останні 2-3 роки місто і область долучаються до фінансування. Так що у цій справі в першу чергу повинно бути розуміння громади, що треба добиватися для себе і своїх дітей і вимагати від держави створювати інституції, які будуть забезпечувати послуги цим дітям. Сенс громадянського суспільства у тому й полягає, що громада ставить проблему, а влада має забезпечити вирішення цієї проблеми ресурсами, кадрами, коштами і т.п.
Забезпечує?
До певної міри, забезпечує. Хоча, хотілося би більшого. Часом навіть є якесь нерозуміння наших проблем. От, наприклад, ми думали, що цього року у ЗОСШ№95 вже буде зроблено пандус. На жаль, на це забракло коштів. А у ЗОСШ№64 на Левандівці (нині це школа І ступеня гімназія ”ГРОНО”), яка була ще у 70-х роках збудована відразу з пандусом, двері, де він є, відчиняються двічі в рік – на перший і останній дзвоник. В інший час діти ходять через бокові двері. Оце та українська ментальність – збудувати хату на 3 поверхи, а жити у літній кухні… Я маю інформацію, що у тій школі вже 9 років навчається хлопець у візку, якого діти носять по сходах. Як на мене, усі проблеми починаються з голови, а не з відсутності коштів. Взяти хоча б те ж відношення до інвалідів – та нащо їх мучити, та краще нехай вчитель прийде додому. І батьки на це часом ведуться, бо думають, що вдома дитина буде мати більше уваги від вчителя. Але ж так втрачається досвід спілкування, соціальний досвід, дитина виростає у парникових умовах.
Коли писалася Програма розвитку освіти Львівщини на 2009-2012рр, то проект «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами» підключився до роботи і до цієї програми були внесені доповнення, які стосуються інклюзивної освіти. Так що тепер, коли буде формуватися бюджет на наступний рік, треба враховувати кошти на інклюзивну освіту.
А минулого року з обласного бюджету виділялися кошти на інклюзивну освіту?
Область ресурсами ще не долучалася. Але на 2010 рік ми будемо старатися обов’язково щось вибити з бюджету.
На що саме плануєте залучати кошти?
Треба припильнувати, якщо будуть закуповуватися шкільні автобуси, щоб принаймні частина з них була пристосована для дітей з особливими потребами. Наразі таких автобусів немає. І це, до речі, було упущення Державної програми «Шкільний автобус». Зараз вносяться доповнення, якими передбачено, щоб, принаймні, кожен десятий такий автобус був облаштовний для неповносправних.
Маю інформацію від головного управління освіти, що до кінця року може бути два шкільних автобуси, пристосовані для перевезення неповносправних дітей. Будемо переконувати, щоб один з них віддали у Броди, а один - Львову.
Як депутат, я лобіював питання виділення на 2009 рік коштів на сурдопереклад передач Львівського телебачення. На жаль, ці кошти, можна сказати, затрималися в дорозі. Справа в тому, що, хоча й пропонувалося гроші виділити безпосередньо на на Львівську державну телерадіомовну компанію) , їх виділили громадській організації УТОГ. А кошти на підтримку статутної діяльності громадських організацій затримуються і надходять аж влітку. От недавно до мене зверталася сурдоперекладач пані Віра Муць, яка повідомила, що вже кілька місяців працює на Львівському ТБ без зарплати. Тому я буду контролювати питання виділення коштів на сурдопереклад у 2010. Вважаю, що сурдоперекладом треба забезпечити не тільки одну інформаційну програму, яка до того ж у повторі йде вже без сурдоперекладу та програму «Подаруй надію». Треба шукати кошти на сурдопереклад освітніх програм. В тому і полягає інклюзія. Розумієте, в першу чергу, суспільство має усвідомити, що серед нас є люди, які потребують цього. Навіть якщо програма не стосується інвалідності, то людина з вадами слуху має таке ж право подивитися її і зрозуміти, як і всі інші люди.
Але процес формування і розподілу коштів досить складний. І сьогодні, коли криза скорочує кількість робочих місць, навряд чи відрахування до бюджету будуть зростати. Так що мені важко сказати, скільки коштів і на що вдасться вибити. Учасники нашого проекту найближчим часом будуть збиратися і вирішувати, скільки коштів нам потрібно на який напрямок.
І на закінчення нашої розмови. У червні я був за проектом «Інклюзивна освіта» у Канаді, і до нашої делегації приїхав ляльковий театр. Нам показували вистави, героями яких були діти з особливими потребами. Таким способом там людям з дитинства прививають розуміння проблем неповносправних. А діти, як відомо, безпосередніші, на відміну від дорослих,у них у свідомості немає тих бар’єрів, що у нас. І якщо вони з дитинства звикнуть сприймати неповносправних як звичайних людей, то у дорослому житті вони також будуть сприймати їх як рівних собі. От так змінюється суспільна свідомість і вибудовується суспільство рівних можливостей.
фото: day.kiev.ua
ІА "Вголос": НОВИНИ