П’ята річниця подій на Майдані, які отримали назву Помаранчевої революції, активізувала процес оцінки цієї події. Зрозуміло, що п’ять років це надто малий проміжок часу для неупередженого аналізу й що усі сьогоднішні судження, (а надто в період розпалу виборчої кампанії) будуть надмірно суб’єктивними. Однак, не претендуючи на абсолютну істину, спробую поділитися деякими думками з цього приводу.
З наукової точки зору під революцією розуміють: “повалення усталеного ладу, яке передбачає перехід державної влади від однієї групи лідерів до іншої, а іноді радикальну реструктуризацію соціально-економічних відносин” (Короткий Оксфордський політичний словник). Революція буває політичною та соціальною. Політична революція спричиняє зміни і характеру державної влади, і особистого складу державного керівництва. Вона триває, доки будуть зламані монополія контролю і сила старого ладу, а нова гегемонічна група відновить суверенну владу держави.
Виходячи з даного розуміння можна припустити, що події 2004 р. мали характер політичної революції, оскільки змінили і характер і, головно, особистий склад державного керівництва. У цьому зв’язку варто згадати хоча б той факт, що у перші місяці постреволюційного піднесення було усунуто зі своїх посад близько 18 тис. “старорежимних” службовців! Однак сказати, що революція була тут послідовною не можна, оскільки дуже швидко в середовищі “нового” вищого керівництва почали з’являтись представники старого політичного режиму. Можна оцінювати це як спробу нової влади залучити до процесу державного будівництва кращі кадри, формування політики громадянського консенсусу, а можна говорити й банальний двірцевий переворот, що спирався на підтримку маніпульованих мас, який мав на меті лише захоплення влади групою осіб, не змінюючи її по-суті. Саме такої думки дотримується В. Малінкович, який вважає, що єдиною метою опозиції був реванш – прихід до влади, а не системні зміни у суспільстві. Без таких змін, на його думку, про революцію говорити не можна.
А. Гальчинський у своїй книзі ”Помаранчева революція і нова влада” вважає, що листопадові події 2004 р. були другим етапом соціальної революції, яка розпочалася у 1991 р. Соціальні революції трапляються значно рідше й передбачають соціально-економічну трансформацію. Виходячи з реалій сьогоднішнього дня бачимо, що у такій оцінці автора очевидно швидше дається оцінка очікуванням учасників листопадових подій, аніж реальна спрямованість самого руху. Реалії постпомаранчевого існування не вказують на здатність і бажання докорінно (по-революційному) змінювати характер відносин, які склалися в Україні як в економіці так і в соціальній сфері. Отож, очевидно, що не маємо сьогодні достатніх підстав говорити про Помаранчеву революцію як про соціальну.
Т. Кузьо вважає, що Помаранчева революція поєднала три революції: національну, демократичну і антикорупційну. Очевидно, що національний характер революції 2004 р. автор оцінює насамперед з точки зору її проєвропейської спрямованості. Однак євроатлантичні прагнення учасників Майдану виявились так і не реалізованими на практиці. Про боротьбу з корупцією, й говорити не доводиться! Щодо ролі Помаранчевої революції у демократизації України – то про це говориться сьогодні як про найбільше завоювання Майдану. Поза сумнівом, що масові виступи українців у листопаді 2004 р. були спровоковані фальсифікаціями на президентських виборах, а зумовлені безсоромною та системною практикою відсторонення громадян від вирішення своєї долі. Однак якщо розуміти демократію не лише як свободу висловлювання, а як реальне народоправство, то у цілій низці сутнісних моментів можемо говорити про процес відходу від справді демократичних практик та цінностей. Оцінки які дає Україні така авторитетна організація як ”Дім свободи” – яскраве тому підтвердження! Жертвами жахливих порушень реальних прав і свобод стають щодня тисячі громадян України. Державні інституції, які покликані (за народні гроші), цьому протистояти виявились самі втягненими у цей процес.
Таким чином, виходячи з даних міркувань чи маємо ж ми усе таки право говорити про листопадові події 2004 р. як про революцію? Думаю, що швидше “так”, аніж “ні”, однак з поправкою – як про незакінчену революцію. Зміни суспільного устрою та пануючої ідеології наступають не тоді, коли старий режим падає й до влади приходять нові лідери, а тоді, коли революціонери змінюються поміркованими й без галасу починають впроваджувати соціальні зміни, заради яких люди виходили на Майдан. Альтернативою цьому (чи кінцем революції) є перемога контреволюції або радикального популізму! З цієї точки зору можемо стверджувати, що є у революції початок, але немає у революції закінчення!
ІА "Вголос": НОВИНИ