„Мені цікаво вишукувати та воскрешати із забуття письменників. Я думаю, що вони на тому світі мені вдячні”, – про політику, літературу та еротику, лише для І-Репортера розповідав український письменник Юрій Винничук.
Зустріч з відомим українським письменником Юрієм Винничуком проходила у кав’ярні „Квартира „Бабуїн” на презентації фільму за його романом „Діви ночі”. Цій зустрічі передувала інша – у кнайп-клубі „Купідон”. Тоді пан Юрій захищав сторону еротики під час дискусії „Чи потрібен оргазм українській літературі”. Домовившись про інтерв’ю, я, чесно кажучи, і не сподівалась, що він, як і обіцяв, зателефонує, коли наступного разу приїде зі Львова до Києва. Аж одного дня я отримала листа, а за кілька годин пан Юрій зателефонував і підтвердив свої наміри. Після презентації, коли всі шановані люди розійшлися, ми почали розмову. Тиху, відверту. І майже без еротики.
Погляди мого співрозмовника комусь можуть здатися занадто радикальними. Але що допоможе країні в нинішній ситуації, як не гранична відвертість?
Відбувається „тихе” захоплення України
Два роки тому, під час Помаранчевої революції, Ви приїздили до Києва і активно брали участь у політичних подіях. Сьогодні – ні. Чому?
Два роки тому я підписався під листом 12 письменників, що виклали своє бачення – чому треба голосувати за Ющенка, а не за Януковича. Тоді був великий скандал, бо в листі містився пасаж про „мову попси та блатняка”. На нього дуже образилися росіяни.
В тому листі була викладена моя позиція. Сьогодні я друкую свої фейлетони в різних електронних та друкованих ЗМІ. Це теж моя позиція. Але якщо треба буде, то я приїду до Києва та покричу.
Що потрібно для того, щоб це сталося?
Якби Конституційний Суд вирішив, що Указ Президента не конституційний, наприклад.
Я вважаю так – або ми живемо вкупі – в нормальній, демократичній державі, або хай вони (регіони, що підтримують парламентську коаліцію) відокремлюються. Я жити в Україні Януковича та „донецьких” не можу. Якщо ж ситуація розвиватиметься далі як і сьогодні - доведеться їхати закордон.
Бо відбувається «тихе» захоплення України. Думаю, ми багато чого не знаємо. Сьогодні все скуповується, ці люди скоро куплять театри і будуть командувати, що у них ставити. Вони не хочуть виборів, бо розраховували красти п’ять років. А плани ще не виконані, тому вони себе дуже погано почувають. Вони бояться, що їх викриють. Здавалося б, у коаліції є нормальні шанси виграти і ці вибори, тож нічого боятися. Аж ні.
Раніше вважалося, що Захід не сприймає Схід і навпаки. Сьогодні ж навіть центральна Україна не сприймає Сходу. Це зовсім інші люди, зовсім інша культура. Яка, зрештою, культура? Немає жодного письменника, який був би на «біло-блакитному» боці.
Я був біля ЦВК і слухав їх „речьовки”. Ну, це дебілізм. На помаранчевому майдані були дотепні та смішні віршики, а тут – совіцко-більшовицькі виступи „Янукович наш Прем’єр – він для всіх примєр”. Не смішно, не цікаво.
Як Ви ставитеся до тих митців, які говорять, що вони поза політикою?
Це особиста справа кожного. Що робив Сковорода, коли Січ руйнували? Нічого не робив – і добре. Бо тоді б його твори просто не збереглися. Я вважаю, що й Шевченку не треба було лізти в політику. Як журналіст я причетний до політики. Але у своїй літературі, у своїх творах – я поза нею. Не збираюся, скажімо, писати роман про „помаранчеву революцію”.
Ви – один з небагатьох сучасних українських літераторів, за твором якого знято кінофільм, – „Діви ночі”, що вже незабаром вийде на екран. Чому саме Ваша книга була обрана для екранізації?
Я поза „темою”. Цей фільм знято за мотивами мого роману. Він не відображає його повністю, хоч і зроблений добротно. Хотілося б, аби там було зображено, те про що я писав – той львівський колорит, ті типажі. Колись хтось зніме інакше. Але не існує екранізації, яка б могла замінити літературний твір.
Чи надходять до Вас пропозиції самому написати кіносценарій?
Так, я планую таку роботу. Це буде фільм про Львів, щось у стилі Еркюля Пуаро.
Дві мої героїні зі мною не розмовляють
Ім’я Винничука завжди пов’язують з еротикою та сексом, хоч самі Ви це заперечуєте. Чому так склалося?
Де в моїх книжках Ви бачили такі сцени? Лише у „Весняних іграх в осінніх садах”. У „Дівах ночі” сексу немає. Книга про повій, але жодного статевого акту там не описано. У „Мальві Ланді” нема жодного сексуального контакту…
Є. З вигаданими істотами…
Але ж це – пародія. Там герой злягається то з тілом без голови, то з головою без тіла, то з якимось ідіотками.
Якщо так, то чому саме в автобіографічному творі, яким вважається „Весняні ігри в осінніх садах” Ви пишете про секс найбільше? Аби показати себе мачо?
Я просто хотів описати цей період свого життя, який був досить драматичним і розрахуватися з ним. Це не означає, що я буду писати щось ще на цю тему. Не можу сказати, що мене спонукало до цього. Все було спонтанно. Так само, як і „Мальва Ланда”. Я її взагалі інакше собі уявляв. А коли почав писати – вона мене затягувала, затягувала. Потім була перерва і я її ледве закінчив. Так само й з „Весняними іграми”. Я їх почав писати у 1996 році, потім кинув. І от два роки тому нарешті „домучив”.
Письменник, який пише детективи, ставить собі завдання і знає, що він робить. Я детективи не пишу, тому у мене все складається підсвідомо.
Чи спілкуєтеся ви зараз з тими жінками, які є героїнями „Весняних ігор”?
Дві з них зі мною не розмовляють.
У книзі – їх справжні імена?
Ні, вигадані. Я навіть дещо змінив. В книзі у когось з героїнь сестра з’явилася, скажімо. Додав, аби потім ці жінки могли вийти заміж і їхні чоловіки до них не прискіпувалися. Хоча самі вони добре розуміють, про кого мова.
А були після виходу роману жінки, які б хотіли стати наступними героїнями?
Ті жінки також не хотіли стати героїнями. Це мабуть, найменше, чого вони хотіли. Але такі, що навмисне цього бажали б – є.
Тобто більше про своїх знайомих Ви писати не будете?
Не буду зарікатися. А раптом щось цікаве станеться?
А як же Ваша молода дружина? В неї мають бути ревнощі.
Це ж було до неї! Вона читала роман і знає тих жінок. Дві з них – наші літераторки. Зараз я й не даю приводу для ревнощів - сиджу цілими днями у хаті.
Якщо є можливість нічого не робити і заробляти гроші, то чого б цього не робити
Ходять легенди про те, що Ви – один з не багатьох українських письменників, який живе лише на гонорари.
Так. Але не лише на книжкові гонорари, а й журналістські. Як журналіст, я заробляю непогано.
Ви постійно перебуваєте у Львові. Навіть не у Львові, а у його передмісті – Винниках. Вам подобається тихе сільське життя? Чому не прагнете, як більшість, потрапити до столиці?
У мене там триповерховий будинок, який залишився від батьків. Був двоповерховий, а я перебудував. Я там маю собі закуток. До Львова приїжджаю раз на два тижні. У Києві сидіти не маю потреби.
Їжджу за кордон на фестивалі. Але ж це пов’язане із заробітками, адже там платять за виступи. Нормальний письменник живе з того, що їздить по університетах, має зустрічі зі студентами. Кожна зустріч – 500 баксів. А таких зустрічей – з десяток у місяць – звичайне життя. Якщо є можливість нічого не робити і заробляти гроші, то чого б цього не робити?
Іван Малкович свої твори найперше читає своїм дітям. Хто є першочитачем Ваших творів?
Я нікому їх не читаю. Лише потім моя дружина їх редагує. Але не все. Крім того, я їй даю подивитися лише те, що закінчене.
Як Ви ставитеся до критики? Якщо Ваша дружина говорить, що тут погано – викидаєте, переробляєте, чи доводите, що твір – геніальний?
По різному. От у „Весняних іграх” вона мені довела, що два місця є брутальними, тому я їх зняв.
Що таке натхнення? Ви його чекаєте, коли пишете книжку, чи наполегливо працюєте, не чекаючи музи?
Дивлячись над якою книжкою я працюю. Коли писав про кнайпи Львова, то мені натхнення не потрібне було, просто сидів і писав. А для роману потрібно натхнення.
Як воно приходить? Читаєте, гуляєте, спите?
Для цього треба включити акумулятор, а ним є будь-яка добра книжка. У мне величезна бібліотека. Коли читаю белетристику, то вона в мене нічого не викликає. Я її можу читати перед сном. А серйозна проза на мене впливає по-різному. Це щось настроєве, ледь вловиме. Наприклад слова, які включають якусь кнопочку.
Ваші книжки впливають на читачів. А що ж чи хто тоді впливає на Вас?
Багато хто. Я можу читати на декількох слов’янських мовах. І назвати тих письменників – буде дуже багато. У мене є книжки, які я не читав, але які на мене впливають. Я їх просто колись взяв, погортав, прочитав передмову. Але я знаю, що коли я буду писати те чи інше – мені треба їх взяти почитати. Це щось дуже містичне.
З сучасних письменників хтось впливає на Вас?
Ні.
А кого з них читаєте?
Андруховича, Жадана, Дереша, Малярчук, Забужко. Багатьох не читаю, бо в більшості люблю зарубіжну літературу і українську давнішу літературу. Мені цікаво вишукувати та воскрешати із забуття письменників. Я думаю, що вони на тому світі мені вдячні.
Як Ви оцінюєте сучасну українську літературу. Чи це сильні твори?
Так. Українська література навіть сильніша за нинішні російську та польську.
Ви – сучасна українська легенда. Як Ви ставитеся до слави?
Та ніяк не ставлюсь. Я дуже довго жив без слави. Вона мені нічого не дає. А так, намагаюся, якщо йду у центрі, то закритися газетою і непомітно прошмигнути.
Інтернет-Репортер
ІА "Вголос": НОВИНИ