Військова журналістка Роксолана Бичай до війни писала на теми політики. Сьогодні вона воєнна кореспондентка у “Радіо Свобода”.
Ще недавно, підкреслює Роксолана, вона писала матеріали про ОПЗЖ та Медведчука. А нині - про людські історії, які мають більше сенсу і цінності. У політиці на відміну від війни немає стільки людського горя.
- Що найважче у вашій роботі зараз?
Спілкуватися із людьми, які втратили рідних. Це складно, тому що вся небезпека довкола: вибухи, замінування, розмінування – це ніщо у порівнянні з тим, коли говориш із людиною, яка втратила близького через війну. А зараз у моєму кожному матеріалі є такі люди. Саме зараз моя робота важлива як ніколи, а зібрані історії варті того, щоб їх почули.
- Яка розмова була найскладнішою ?
Це матеріали-прощання з нашими героями. Знімати похорон – це жахливо. Я іноді відходила кілька днів від однієї зйомки, а бувало, що у тебе за тиждень таких три. І ти розумієш, що на цих похоронах треба спілкуватися із мамою чи вагітною дружиною цього воїна, чи навіть дітьми. І ти просто відмовляєшся сприймати, ба більше складно уявити їхній стан. Це найскладніші зйомки морально. Мені здається, що будь-яка людина, яка бачить чиїсь страждання хоче якось поговорити, розрадити, підказати, щоб тій стало легше. Коли розумієш, що не можеш нічим допомогти, а людина на твоїх очах кричить і плаче – це дуже складно переживати емоційно.
- Як журналісту залишатися людяним, проте холоднокровним одночасно до викликів війни?
Є робота, яку ти маєш професійно виконувати, але є межі, які не можна переходити. Наприклад, якщо ти приїздиш на зйомку і бачиш, що людина морально не може говорити. Їй буде гірше від того, що вона пригадає цю історію, ще раз переживе її. У такий момент думаю: або у мене є хороший матеріал, який можу записати й опублікувати, або моральний стан людини, який погіршиться через те, що я її знову травмую. Намагаюся не погіршувати ситуацію і можу відкласти інтерв’ю на потім, щоб людина могла краще почуватися. Або якщо лікарі радять скасувати таке інтерв’ю, то звісно я його не проведу.
Якщо ж сам герой чи героїня матеріалу відмовляються говорити, я теж не буду примушувати. Поясню, чому цей сюжет важливий і чому я б хотіла поспілкуватися, але не буду тиснути. Мені здається - це елементарна людяність. Для мене стан і життя людини важливіший ніж сам матеріал. Людяність в умовах війни - це найважливіше. Попри те, що хочеться якнайбільше розказати про злочини російських військових та наслідки війни.
- Наскільки місцеві йдуть на контакт із журналістами. Як ви знаходите цей зв'язок?
Залежно де. Якщо говорити про села на “нульових” позиціях, то місцеві дуже різко реагують на журналістів і найпопулярніша фраза: «Ви зараз нас знімаєте, а потім нас будуть обстрілювати». І це дуже сумно, тому що на 9-ому році війни та 11-ому місяці повномасштабного вторгнення люди не розуміють, що їх обстрілюють не тому, що приїздять журналісти, а тому, що росія хоче захопити та окупувати українські території. І це складно пояснити цим людям, бо вони вважають, що хтось провокує росію на такі дії.
Журналісти теж ризикують своїм життям, особливо ті, які працюють на передовій чи в небезпечних районах. Ти ризикуєш на рівні із нашими військовими, аби висвітлити те, що відбувається насправді та спростувати російську пропаганду.
Проте повернемося до деокупації Херсона. Я була там одразу після звільнення. Ще по дорозі до міста ми з колегами зустрічали щасливих мешканців: діти, дорослі, люди похилого віку – усі раділи, вітали нас. Але найбільше мене вразив момент, коли по дорозі в одному із сіл якась жінка побачила нас, впала на коліна і плакала. Це було дуже щемливо і так запам’яталося мені.
Люди чекали на звільнення, чекали українських військових і всіх, хто їде з українського боку. Вони щиро раділи ці дні й ми разом з ними: раділи, плакали й обіймалися.
У Херсоні місцеві дуже відрізнялися від тих, яких я бачила раніше на нульових позиціях. Кожен радий тобі ніби ви якісь родичі чи давні друзі, які побачилися після довгої розлуки. І це не передати словами.
Автори розмови Ольга Гордюк та Тетяна Григорчук
ІА "Вголос": НОВИНИ