Потрапити в класики ще за життя в сучасній Франції – завдання майже неможливе. Не по-юнацькому серйозний Бенуа Жако доводив до стану майже абсолютної екранної статики твори Достоєвського, Генрі Джеймса і Рене-Луї Фора. Робив сміливі кроки до детективу.
Писав сценарії, прислухаючись до "слів і душ" французьких кінокрасунь: Катрін Деньов і двох Ізабель – Юппер і Аджані. Створив для телебачення шикарні "історичні штучки", де барвистий гламур розкішних суконь виграшно контрастує з лякаючими глибинами тем.
Його давно вивчають в університетах, а світом відбуваються гучні ретроспективи: тільки минулого року спочатку у Нью-Йорку, потім в Токіо й у паризькій Сінематеці – l’integral (повне зібрання)… В цій логіці ненормальним є лише те, що Бенуа Жако нам майже невідомий
Я вирішив стати режисером, коли був дуже молодим – майже дитиною. Завдяки тому, що моє дитинство співпало з приходом "нової хвилі". Я назвав би її "журналістським феноменом"…
Навіть якби я був з Ліону чи Марселю – "нова хвиля" все одно мене накрила б. "Нова хвиля" була не "медіатичним феноменом" – таких слів тоді не існувало, але певним "журналістським феноменом". "Хвиля" дуже потужно вплинула на багатьох людей і особливо на підлітків мого віку. Тоді я майже не ходив до школи, а проводив весь час у кіно, і мій батько, який дуже з цього турбувався, доволі швидко з’ясував, як мені можна було б наблизитись до кіно як професії. Батько приятелював з продюсером "Маркізи янголів"…
У віці неповних 17 років я вже стажувався на знімальному майданчику. Навіть якщо цей фільм і знаходився безкінечно далеко від того кіно, що я його мріяв колись робити. А потім був Роже Вадім. "Здобич". Все літо я працював на "Анжеліці", і воно було неймовірним. Я зустрів стільки цікавих людей – акторів, асистентів, режисерів! Я тільки й думав, що б таке зробити, аби не повертатися до школи.
Роже Вадім тоді жив у Парижі у справжньому палаці із Джейн Фонда, і мені вистачило нахабства йому зателефонувати з питанням, чи не знайдеться для мене роботи. Таке можливо тільки у 17… І він сказав мені: "Негайно їдь до мене, тільки швидко, бо після обіду в мене справи". І він одразу поселив мене до кімнати обслуги, і я почав з ним працювати. Це було надзвичайно цікаво…
До того ж я тоді був по-дитячому закоханий в Джейн Фонда, і бачити її щодня – це щось неймовірне. Коли Марсель Карне зістарився, єдиним шансом для нього залишитись у режисурі — це було зробити продовження "Шахраїв". Він вирішив зафільмувати, що сталося із "Шахраями" через 15 років, а я вже і не пам’ятаю, як до нього потрапив… До того ж він любив тільки хлопців, і, здається, я йому дуже подобався… (сміх)
Він сподівався – і не помилився, до речі – що я приведу йому повно молоді, і його фільм стане сучаснішим.
Нещодавно ми зустрічалися з Бернардо Бертолуччі, – а ми з ним дуже давні друзі, – і він сказав мені: "Знаєш, у нас в Римі кажуть, що Бенуа Жако – це син Жака Лакана і Маргеріт Дюрас"! (сміх) А я відповів: "Навіть страшно уявити собі такого монстра"! (сміх) Тут слід сказати, що я попрацював тоді у величезній кількості фільмів, американських у тому числі, – і це мене дуже тішить.
Кіно для мене стало набагато більшим за кіно. Я ним жив, заробляв гроші, мандрував, знайомився – словом, мав дуже інтенсивне життя. До того ж кінематограф був тоді дуже багатим – в усіх сенсах. Він був "дуже вадимівський"! (сміх) І тому мої досить дитячі мрії про те, що є кіно – вони зникли, забулися. Одного дня приятель попросив мене його замінити, і таким чином – абсолютно випадково – я зустрівся з Маргеріт Дюрас. У той момент вона не писала, а робила фільми. Дивний період – потім на базі фільмів вона створювала книги.
То була екстраординарна жінка – вона все робила не так. Протягом кількох років вона робила 2–3 фільми на рік. Знімальний період мав короткий термін, а місцем зйомок був або її маєток під Парижем, або ж – будинок на березі моря. І того часу вона потребувала навіть не асистента, – вона називала мене "правою рукою", – аби цілий рік підтримувати діяльність своєї "кінокрамниці".
Вона тоді була дуже відома, навіть "культова". До того ж її фільми не коштували нічого. Саме працюючи з нею – в цій майже "бідній економіці", і захоплюючись її винахідливістю, – я пригадав свої дитячі мрії. Про кіно, яке хотів робити.
Звичайно ж, я не думав робити фільми, близькі до стилістики Дюрас, – мені подобалось, як саме вона це робила. Їй були байдужі «ринок» і тогочасні норми продюсування – вона тільки намагалась зробити кіно за будь-яких обставин. З грішми, без них, з зірками, без них. Робити фільм – і все!
Замолоду мене надзвичайно цікавив психоаналіз. Без сумніву, через сюрреалізм – в той час, коли "нова хвиля" перестала мене цікавити, прийшло захоплення сюрреалізмом. Нічого спільного між цими явищами нема, окрім певного бунтарського духу. Я всуціль занурився в сюрреалізм, був знайомий з Андре Бретоном… Сюрреалізм і до сьогодні займає досить важливе місце в моїй свідомості. Захоплення психоаналізом призвело до ознайомлення з текстами Лакана.
А ще існувала певна мітична "постать Лакана" – про нього часом верзли казна-що, і ці чутки також приваблювали. А ще він був чоловіком жінки, що мене дуже приваблювала – Сильвії Батай (акторка 30-х – 40-х років). У ті часи я робив документальні фільми для телебачення – до речі, цим я з задоволенням займаюся протягом усього життя: я запропонував зробити фільм з Лаканом, який до того жодного разу не погодився на фільмування.
Я доклав купу зусиль, щоб познайомитися з ним і «причарувати» його, і він погодився зробити фільм. Котрий після знову-таки перетворився на книгу! Спочатку ми з ним фільмували "традиційно", розмовляючи до камери, але йшлося погано. Тоді ми зробили інакше – він писав собі текст, а потім «грав» його соло, мов справжній актор.
Це було неймовірно – він говорив надскладні для розуміння речі, але наполягав транслювати їх у прайм-таймі – суботнього вечора. І ці трансляції стали справжньою культурною подією епохи. Невдовзі після цього я зняв перший повний метр, використовуючи свою певну відомість. Всі з того часу зрозуміли – якщо я фільмував Лакана, то й у своїй творчості я лаканіст. (сміх) Але це ще нічого у порівнянні з Брессоном! Мене завжди порівнюють з Робером Брессоном! Я з великою пошаною ставлюся до цього режисера, але він не вплинув на мене більше за інших!
У Брессона, якщо придивитися, планів все ж таки досить велика кількість. А в мене, якщо я не помиляюся, лише 100–120 планів. На дві години часу це небагато, погодьтеся. А у Брессона – від 600 до 900 планів. Але це питання "мови" – хтось говорить короткими фразами, а у когось вони набагато довші. Вже мій другий фільм був абсолютно "авторським". Чомусь всі так і думають: я беру роман, і з нього "витягую" фільм.
Але це не так. Це не є тим, що у нас називається "адаптація". Продюсери чи актори, що звертаються до мене з пропозиціями, зазвичай кажуть: "Давай зробимо фільм з ним чи з нею" – акторами. Але майже ніхто не пропонує: "Давай екранізуємо книгу".
Одну книгу я сам знайшов в колекції "Чорна серія". Ще коли я читав її, я подумав: "Вона аж ніяк не схожа на романи серії". Я негайно ж почав розробляти сценарій, навіть не підозрюючи, що Роберт Уайз вже екранізував цю книгу. Здається, це був другий його фільм.
А ще я не знав, що цій книзі Жіль Дельоз (сучасній французький філософ) присвячував цілу лекцію. Як і не знав, що ця книга залишилась єдиною в доробку Джеймса Ганна. Фільм вийшов досить… дивним.
Мені сподобався роман, а не ідея завітати до полару. Мені здається, що в той час я почувався дещо розгубленим – не дуже добре уявляв собі, куди рухатись далі. А тут така цікава ідея — я вирішив спробувати. Я б із задоволенням зафільмував "Чорну серію" і зараз, але, на мою думку, вона у Франції скінчилася. Зараз у Франції взагалі зник жанр "в чистому вигляді". Не можна зараз казати про "чистий полар".
В той час, коли біля витоків оригінальної "Чорної серії" стояли сюрреалісти – вони побачили в поларі гру, випадок, фатум, драматизм і меланхолію. Найголовніше у концепті – раз прочитати й викинути книжку. З кіно та сама історія – якщо згадати тогочасний жанр, мало що пригадується.
Ти дивишся полар, що майже моментально забувається – і ти ідеш дивитися наступний. Ніхто й гадки не мав про Пантеон і вічну пам’ять. (сміх) Це ми приречені на класику! Коли зараз десь у США видають наші – французькі – фільми на DVD, ми чомусь автоматично попадаємо до "класичних" серій: Sony Classics, Paramount Classics…
Вони закуповують французькі авторські фільми, аби відразу зарахувати нас до класиків! Я народився запізно. Мені хотілося б фільмувати дещо інше! І я дивуюсь, коли мене сприймають у якості дуже "літературного", "наукоподібного", дуже освіченого, важкого для сприйняття, вельми елітарного режисера.
Не треба забувати – інколи я роблю фільми абсолютно "касові". Але я лише намагаюся пристосуватись до своєї кіноепохи, коли всім довелося забути про колишню режисерську свободу. Я намагаюсь "у системі" робити щось нонконформістське.
ІА "Вголос": НОВИНИ