Відразу зазначу, що зараз жінка перебуває на бойовому завданні за межами Львівської області у районі проведення бойових дій. Конкретики, де вона є і чим саме займається, ми уникали. Понад те, на деякі мої питання була відповідь: «Про це я не можу говорити». Але три місяці тому вона не могла собі навіть уявити як круто все зміниться.

Три доби під військкоматом

А 24 лютого Ірина збудила чоловіка і сказала: почалось. Швиденько зібралася і поїхала у військкомат. Від моменту коли вона встала у чергу охочих зареєструватися у територіальному центрі комплектування і соціальної підтримки до моменту, коли вона почула «добре, ми вас беремо», минуло три доби.

«Жінок тоді не брали. Та й не всіх чоловіків – теж. Відмовляли й тим, хто не мав бойового досвіду, і тим, хто мав. Всі частини та підрозділи сформували дуже швидко. Мені пощастило, що я отримала бойову посаду», - говорить вона.

Співбесіду з майбутнім солдатом проводив командир, який добре знав, що на них чекає. Тому переконати його взяти у підрозділ необстріляного солдата, та ще й жінку, було важко. Але Ірина не збиралася відступати: вона твердо вирішила, що вона стане корисною саме у бою.

«Мені казали: нам треба зараз набрати оперативний резерв-1, ви прийдіть пізніше, коли будуть набирати інших резервістів. Натомість я казала, що у мене є кваліфікація у наданні медичної допомоги: я вмію накладати турнікет, закривати рани, не боюся поранених, не боюся витягати на собі значно важчих за мене поранених і я готова це робити», - згадує Ірина Клейменова.

Зараз вона зізнається, аби потрапити у підрозділ, мусила майбутньому командирові сказати напівправду. Жінка переконувала, що вміє користуватися вогнепальною зброєю. Але насправді вчилася стріляти зовсім з іншого виду зброї, ніж з тієї, якою користується зараз.

Не знати, що саме з цих аргументів подіяло на бойового командира, але під натиском Ірини він таки здався.

Ось так львів’янка, яка ще вчора працювала в одній з ІТ-компаній, стала бойовим медиком взводу. У її обов’язки входить відповідати за здоров’я та життя своїх побратимів. Звісно, під наглядом фахового лікаря. Адже Ірина у своєму багажеві мала тільки декілька курсів домедичної допомоги. Щоправда, жінка жартує, що є мамою двох маленьких дітей, то ж медичних знань їй не бракує.

Коли Ірина таки підписала контракт, то постало питання позивного. Каже, що колись давно взяла собі за нікнейм японське слово, яке означає велике сонце.

«Я подумала, що якщо я використовуватиму це слово, то багато хто не розумітиме його і будуть не вірно його вимовляти. Тому я вирішила взяти позивний «Сонце»», - розповідає вона.

У роті, куди приписали солдата Клейменову, виявилося всього дві жінки. Навколо – чоловіки. І з ними вона спілкується, тому що у її обов’язки входить підтримання психологічного клімату у підрозділі.

Змінила цивільну биту на автомат

Загалом Ірина Клейменова доволі відома у Львові, перш за все своєю активною проукраїнською позицією. Вона багато разів була натхненницею та організаторкою різних акцій протесту у місті. Часто йшла попереду колони з гучномовцем та битою. Такою звичайною бейсбольною битою.

Зараз ця бита лежить у неї на балконі й до неї вчеплено прапор України.

А коли жінка мобілізувалася й зустріла в батальйоні багато своїх знайомих та друзів, то чи не кожен цікавився чи вона прийшла до війська саме з тією битою.

«Мої знайомі знали, що у мене твердий характер. А хто не знав, той дізнався», - сміється солдат «Сонце».

Попри це ставлення до неї від побратимів було і є доволі ніжним та уважним. Її, як жінку, не залучають переносити важких речей та іншої важкої фізичної роботи. Жінку дуже здивувала гіперопіка з боку чоловіків у підрозділі.

«Вони кажуть: не давайте Сонечку носити бойовий комплект, не давайте Сонечку носити важкі речі, заберіть у Сонечка її речі, їй важко. Мене це дивувало і нервувало на початках. Адже я можу і хочу сама все робити. Потім я зрозуміла, що це такий вияв уваги з їхнього боку», - розповідає вона.

Також новобранця територіальної оборони здивував непомірний обсяг паперової роботи.

«Я очікувала, що того буде багато, але я не розуміла рівень та обсяг паперової роботи. Її було дуже багато. Це було мені неприємно», - каже Ірина Клейменова.

І це, здається, єдине її нарікання на службу в армії.

Побут на війні

Серед хорошого, що її спіткало в армії, жінка каже, що вдалося здійснити одвічну мрію усіх жінок – схуднути.

За її словами, кілька років поспіль їй цього не вдавалося. А за ці три місяці схудла на 25 кілограмів.

«Я легко бігаю, легко ношу на собі бронежилет, шолом та боєкомплект. Мене тепер важко впізнати», - хвалиться вона.

Військову форму три місяці тому їй доводилося купувати самій, тому що на неї не могли підібрати на складі її розміру. Також жоден бронежилет не міг вмістити її пишну та шикарну фігуру. А тепер Ірина носить ту форму, яку видали з самого початку, яка на три розміри менша.

Що стосується побуту, то солдат «Сонце» не скаржиться. Каже, що як тільки бійці заїхали на позиції, то влаштували собі те, що найпотрібніше: місце, де можна попрати та помитися. Тому що нікому не хочеться ходити брудним та замурзаним. Хлопці спитали Ірину чи є в неї додаткові побажання. То ж проблем тут не відчуває.

Ірина також жартує, що у підрозділі вона остаточно вилікувалася від наслідків важко перенесеного ковіду. Адже від моменту, коли тест на ковід показав, що вона здорова, до моменту, коли вона прийшла до військкомату, минуло всього чотири тижні. Жінка ще не відчувала запахів, їй було важко підійматися вгору сходами. Але вона мужньо поїхала на полігон і намагалася виконувати всі вимоги та норми.

«А зараз я багато часу проводжу на свіжому повітрі, то ж жодного постковідного синдрому не відчуваю», - каже вона.  

Жінка та війна

На питання чи варто жінкам йти на війну, Ірина Клейменова відповідає, що на війну варто йти тому, хто до цього готовий. А стать в цьому випадку, як і у багатьох інших, не має значення.

«Мій досвід доводить, що стать не має значення. Тому що це нелегко. Реально нелегко натискати на курок. Це тобі не по паперовій цілі стріляти чи на полігоні. Це – стріляти у ворога. Ворог рухається, з нього тече кров, така ж червона, як і наша. Має бути готовність ліквідувати ворога. Або має бути готовність допомогти пораненому товаришеві. А не панікувати», - говорить вона.

І додає, що якщо у чоловіка чи жінки така готовність є, то радить вчитися, записуватися у військовий підрозділ та йти захищати Україну.

Водночас її неприємно вразив факт, коли дружини бійців 103 бригади почали вимагати повернути їхніх чоловіків на Львівщину. Мовляв, територіальна оборона Львівщини повинна захищати тільки свою область і не їхати в інші регіони.

«Я – доброволець. І я просилася взяти мене захищати Україну, а не тільки Львів і Львівщину. Я просила аби мене мобілізували в будь-який підрозділ – у 24, 80, львівська територіальна оборона. Для мене має значення, щоби я приносила користь. І коли заговорили, що нас відрядять в іншу область, то я доклала всіх зусиль аби поїхати», - каже солдат 103 бригади ТрО ЗСУ з позивним «Сонце».

За її словами, коли три місяці тому йшли бої за Київщину, Харківщину та інші регіони України, то ніхто не знав чи росіяни дійдуть до Львівщини й чи не очікують нас такі ж бої. Проте через два тижні стало зрозуміло, що окупант піхотою до Львова не дійде. Тому піхота львівської територіальної оборони вирішила приносити користь там, куди ворог дійшов. Саме тому вона й погодилася на відрядження туди, де йдуть бої. При цьому, за її словами, бійці самі вирішували їхати чи ні.

«Тому мене засмучує поява оцього, так званого, «жіночого батальйону». Треба поважати рішення чоловіків, які вирішили захищати свою країну. Це – не ті, кого силою притягнули. Мій чоловік та мої двоє дітей поважають моє рішення. І Дружини моїх побратимів також повинні так чинити», - говорить Ірина.

Та, відповідаючи на питання, чому ж у війську вона, а не її чоловік, каже, що кожен з них зараз приносить найбільшу користь там де є: Ірина – у війську, її чоловік працюючи у сфері ІТ та доглядаючи двох дітей. У 2014 році подружжя мало намір вдвох мобілізуватися. Але зараз, зважаючи на об’єктивні обставини, вони вирішили так.

Син Ірини навчається у шостому класі, донька – у другому. Діти скучають за мамою. Часто їй пишуть. А ось телефонує вона сама, бо діти розуміють, що вона може мати важливу роботу саме в цей момент. Та й не турбують з дрібниць.

Так, за словами Ірини, нещодавно син радився з нею щодо однієї, важливої для нього, поїздки. А ось уроки вони роблять самі. Бо змалку навчені самі приймати рішення та відповідати за свої вчинки. Ну вже якщо задають щось заважке, то завжди поруч є тато.

Плани на післяПеремоги

Зараз, через три місяці широкомасштабного вторгнення росії в Україну та важких і кривавих боїв, Ірина Клейменова починає планувати своє життя після нашої перемоги та мріяти.

«Якби ти мене спитала про плани та мрії три місяці тому чи навіть два, то я б тобі не мала що відповісти. Зараз у мене є кілька планів», - зізнається вона.

Щонайперше, солдат «Сонце» має намір подорожувати по Україні. Вона ніколи цього не робила, все більше мріяла про закордонні подорожі. Але зараз їй хочеться заїхати в кожне місто, містечко і навіть село України, аби побачити їх якими вони є. Особливо поїхати в ті місця, які пам’ятає цілими, не зруйнованими російськими окупантами.  

А також, після нашої перемоги Ірина хоче побудувати собі будинок і жити там мирно зі своєю родиною.

А що стосується кар’єри, то жінка має намір продовжити свою службу у Збройних силах України. І, можливо, колись, ми почуємо про жінку-генерала з позивним «Сонце».   

Читайте також у «Вголосі»:

Як львівські службові собаки розміновували Ірпінь

Як зробити енергетичні батончики для наших захисників

Шість років потому: Чи покараний хтось за трагедію на Грибовицькому сміттєзвалищі.  

ІА "Вголос": НОВИНИ