Хоча, зізнається, розуміла, що виїхати таки доведеться. Але відтягувала до останнього. У неї в Бахмуті була робота та волонтерські зобов’язання: у Донецькому обласному спеціалізованому коледжі спортивного профілю імені Сергія Бубки Олена працювала методистом і відповідала за реєстрацію дітей на ЗНО, а волонтерством жінка займається ще з 2014 року.
Росіяни зруйнували батьківську хату
«Для мене повномасштабне вторгнення росії розпочалося ще 23 лютого 2022 року, коли будинок моїх батьків зруйнувала російська ракета», - розповідає волонтерка.
Того дня їй зателефонували родичі й повідомили, що батьківська хата зруйнована. Єдине, що Олену на той момент цікавило: чи вижили батьки.
Згодом батько розкаже, що вони з мамою були в хаті і їх вибуховою хвилею викинуло в коридор. Їм вдалося виповзти звідти і сховатися у підвалі.
До слова, це вже вдруге росіяни руйнують будинок батьків Олени Лавренко. Вперше його розбомбили ще 22 січня 2015 року.
Того ж вечора, 23 лютого 2022 року її чоловікові зателефонували з військкомату і звеліли вранці прибути для мобілізації.
А зранку ми вже всі знали про повномасштабне вторгнення російських окупантів в Україну.
Коли не знаєш що робити, то продовжуй робити те, що робила досі. Так вирішила волонтерка і вранці 24 лютого пішла на роботу, у коледж. Одним із її завдань була підготовка до ЗНО.
На вході Олена, як завжди, привіталася з вахтером і спитала чи є для неї якась кореспонденція.
«А па рускі можна? - каже раптом він мені. Я здивувалася. Тому що я ж перебувала у навчальному закладі і закон про мову ніхто не скасовував», - розповідає вона.
До слова, коледж у 2015 році евакуювався з Донецька в Бахмут. А зараз виїхав до Полтави.
А також жінка не призупиняла свою волонтерську діяльність та допомагала військовим та госпіталям, яким допомагає вже дев’ятий рік.
Артемівськ. Госпіталь. 2014 рік
Олена розповідає, що волонтерити вона почала у 2014 році після того, як Бахмут (тоді – Артемівськ) звільнили українські війська.
Розповідаючи про окупацію міста тоді, волонтерка згадує, що окупанти відразу відрізали мешканців від можливості отримувати інформацію від українських телеканалів. Натомість запустили своє.
«Зранку до вечора вони крутили ролики, в яких говорили що українці – це бандерівці і вони бомблять мирні міста. Я не могла на це дивитися, то ж телевізор вимкнула», - згадує вона.
У соцмережах її вражали дописи, в яких автори пропонували вирізати Донбас як ракову пухлину. Тоді, перебуваючи в окупації, Олена так очікувала визволення. І від таких дописів їй ставало боляче. В якийсь момент жінці видавалося, що їх забули і місто ніхто не буде визволяти.
«Не було страху, що мене вб’ють. Був страх від безвихіддя. Ми жили як у вакуумі», - каже вона.
Тоді її вразило, що її рідне місто визволяли українці з іншого кінця країни. Тому шукала де і чим може принести користь.
Вирішила, що найбільша потреба у додаткових руках у місцевій лікарні, куди привозили поранених українських бійців. Згадала бабцю свого чоловіка, яка під час Другої світової війни підробила документи і вказала що їй уже є 16 років, аби тільки їй дозволили працювати санітаркою в шпиталі.
Проте перша спроба виявилася невдалою. Волонтерка підійшла до входу у лікарню і побачила військових зі зброєю, які охороняли шпиталь. То ж вона злякалася. Але прийшла знов, сподіваючись, що побачить якесь оголошення, де буде писати про потреби шпиталю.
«Я пішла плести маскувальні сітки. До нас приходили жінки, які відвідували поранених в госпіталі. Я спитала їх як вони туди ходять. А вони кажуть: просто прийшли. От і я просто пішла», - каже волонтерка.
Пізніше через її руки пройшли тисячі поранених хлопців з Світлодарської дуги, Дебальцева та інших населених пунктів, які захищали українські бійці від росіян.
Поранених привозили брудних, давно немитих, контужених, без ніг, рук, очей. Бійці, прямо з поля бою, були знекровлені, дезорієнтовані, голодні. То ж Олена разом з подругами допомагала їм митися, переодягнутися, годували. І проводжали у інші госпіталі в тилу вже чистих та трохи підлікованих.
Волонтерки приходили в госпіталь зранку о сьомій і йшли додому пізно ввечері.
«Поки ми одних помили, переодягли та нагодували, як уже інших привозять. Питаю їх: «Їсти будете?». А вони відповідають: «Ми три дні не їли», - згадує вона.
Пізніше Олена опише деякі історії з того госпіталю і з тих часів у своїй книзі «Мій фронт».
А ось дружба з військовими залишилася досі.
Найцінніше – старі сімейні фото
Але повернемося у 2022 рік. Допоки працювали відділення пошти у Бахмуті, Олена намагалася вислати якомога більше потрібних речей бійцям та в госпіталі.
А також зрозуміла, що в будь-який момент її помешкання росіяни зруйнують, то ж рятувала найцінніше – спогади у фотографіях.
«У мене було багато фотографій родинних. А також з 2014 року дуже багато спільних світлин з бійцями. Також багато дорогих фотографій залишилося у розбомбленій батьківській хаті. А у них там спогади про їхні молоді роки, наші дитячі фотографії з сестрою. Батьки одружилися коли працювали у Горлівці. В цьому місті я народилася. Тепер Горлівка окупована», - говорить вона.
То ж Олена почала шукати водія, який би її туди завіз. Це виявилося нелегко: Бахмут перебував під постійними обстрілами. Зрештою, сміливець знайшовся. Їхали обхідними дорогами та полями.
«Було дуже страшно. Я з 2014 року боюся полів та відкритого простору, коли нема де сховатися», - зізнається волонтерка.
І тільки доїхали до батьківської хати, то почалися обстріли з артилерії. Зрозуміти хто саме стріляє було годі. Сама ж хата стояла пусткою з розбитим дахом та вибитими вікнами. Але родинний архів таки знайшла і вивезла.
Потім цей цінний вантаж три місяці мандрував до отримувача. І найбільше Олена переживала аби пошта його не утилізувала, якщо ніхто не зможе отримати цих фотографій.
Бомба влучила коло будинку
Те, що Олені час виїжджати з Бахмута, вона зрозуміла, коли сама ледь не потрапила під обстріли.
Одного разу їхала з роботи у лікарню на таксі. Везла ліки, які потім військові лікарі використають для наших поранених. На перехресті раптом почули своєрідний шурхіт: росіяни гатили прямо по центру міста. Водій різко розвернув авто і швиденько повернув у іншу вуличку.
Місто все більше і більше піддавалося бомбардуванням. Вже навіть на вулицю було страшно вийти.
Волонтерка зізнається, що за ці вісім років постійних обстрілів Бахмутського району росіянами, вона навчилася з цим жити та не дуже зважати на звуки вибухів.
«Але коли я побачила як бомблять Київ та Харків, то мені стало страшно. Після Дебальцева ми очікували, що попруть на нас. Але навіть тоді я ще не боялася», - каже вона.
А потім прилетіло коло її будинку. Олена якраз пакувала речі для бійців тероборони та складала коробки. Раптом в помешканні задзвеніло віконне скло.
«Тоді я зрозуміла, що треба виїжджати», - каже вона.
Вже коли її не було, то бомби прилетіли зовсім поруч, у квартирі повилітали шибки. А з сусідньої будівлі повилітала цегла.
У місті постійно вила сирена
Виїжджала Олена з Бахмута евакуаційним поїздом до Львова. Добратися до вокзалу вже не було як. Допомогли українські військові. Просто прийшли і сказали:
«Оленко, у вас є дві хвилини аби зібрати наплічник».
Хоча всі її речі уже давно були зібрані.
Їхали дві доби у темних вагонах. Освітлення не вмикали. Зупинялися тільки на великих станціях. У вагонах було дуже душно.
Коли потяг прибув до Львова, тут оголосили повітряну тривогу.
«Я вийшла з потяга і тут почали вити сирени. У нас в Бахмуті сирени вили постійно, але не так гучно. І я зрозуміла, що далеко від війни я не втекла», - каже вона.
Зараз Олена знайшла прихисток у Львівській області у побратимів чоловіка.
Відразу по приїзді звернулася до центру допомоги переселенцям. Але не за допомогою. Прийшла і спитала чим може допомогти. Їй доручили сортувати коробки та мішки з речами.
Окрім того, є відповідальною особою за картку для волонтерів у програмі Гуманітарна пошта України.
Читайте також у «Вголосі»:
Про маріупольців, які вже четвертий місяць перебувають у полоні.
Як львівські спецназівці визволяли Ірпінь.
Про вчительку з Лисичанська, яка вдруге місила тікати з окупованого міста.
ІА "Вголос": НОВИНИ