28 березня українські війська звільнили Ірпінь від російських окупантів. 1 квітня – Бучу.
Серед бійців, які визволяли українські міста на Київщині були й співробітники батальйону спеціального призначення ГУ Нацполіції у Львівській області.
Робота під ворожими обстрілами
Водії броньованих машин Євген «Буркотун» та Андрій «Циган» згадують, що до Києва вони виїхали 12 березня.
«Дорогою бачили хаос: люди евакуйовувалися, багато дітей, родин виїжджали. В деяких місцях мости обстріляні», - каже боєць.
Порівнюючи цю дорогу з мирними часами, він каже, що раніше тут зустрічав купу крамничок та кав’ярень. А зараз – дорога порожня, барикади та блокпости; люди тікають від війни.
Київ в ті дні видавався зовсім порожнім. Всі крамниці – зачинені, транспорт їздить тільки військовий.
«Їдеш і бачиш як в маленькому кіоску продають хліб і черга за ним 40-50 осіб», - згадує «Циган».
Звісно, Київ росіяни обстрілювали. Але, на щастя, аж таких страшних руйнувань місто не зазнало. А ось Ірпінь бійців вразив.
«В Ірпені не було нічого, окрім розбитих будинків та спаленої техніки. Раніше, в мирний час заїжджаєш: там заправка, там – супермаркет, там – міст, там – клумба, там – діти гуляють. А зараз моста нема, розбомбили. Людей – нема. Місто – зруйноване», - кажуть бійці та порівнюють місто, де вони частенько бували у мирний час, з тим, що побачили зараз.
До Ірпеня львівські спецпризначенці заходили невеликими групами аби не привертати увагу ворога.
Всю роботу, яку там виконували бійці, часто доводилося виконувати під мінометними обстрілами. Росіяни запускали над містом дрони та, помітивши пересування українських військ, нещадно лупили.
Чоловіки згадують, що після кожного виїзду на завдання доводилося міняти пробиті колеса.
«Хлопці після того йдуть відпочивати. А ми – колеса міняти», - кажуть обидва водії.
На вулицях лежать загиблі цивільні…
А в Ірпені їх найбільше вражали не розбиті будинки, а загиблі цивільні мешканці міста, яких росіяни вбивали ні за що.
«Заїжджаєш у місто і бачиш – лежить шматок бляхи, який злетів з даху будинку, який розбомбили. Цивільних машин розбомблених було багато. І – трупів цивільних людей», - говорить «Буркотун».
Наші бійці їх не чіпали, вони займалися виявленням та знешкодженням ворожих диверсійних груп. І тільки коли вже місто стане безпечним, тіла цивільних приберуть волонтерські медичні організації.
«В ті моменти виключалися будь-які емоції. Просто слухаєш команди і їх виконуєш. Розумієш, що ти йдеш першим. І у нас є домовленість: ми першими приймаємо удар. В разі нападу ворожої групи ми повинні були заблокувати дорогу і прикрити тих, хто йшов за нами. Ми – як щит», - говорить «Циган».
І уточнює, що якби на них виїхав ворожий танк, то всередину їхньої машини снаряд би залетів.
Російські окупаційні війська на той момент облаштували собі блокпост у житловому комплексі «Жираф» в Ірпені. А техніку тримали в парку в Бучі.
«Буркотун» згадує як вивозив своїх побратимів з-під мінометних обстрілів і, повертаючи, мало не переїхав труп цивільного, який лежав на дорозі.
«Він лежав там, увесь розкурочений, невідомо який вже день», - каже він.
Іншого разу їм довелося вступити в бій прямо на вулиці міста. В результаті п’ять загарбників залишилися навічно в українській землі. Інші ганебно втекли.
«Ми їх так потроху посували, посували. Аж поки зовсім не вигнали», - кажуть львівські спецпризначенці.
Вірність важливіша смерті
Вже коли на вулицях Ірпеня почали з’являтися військові з українськими прапорами на шевронах, то з підвалів почали вибиратися і місцеві мешканці. Бійці зазначають. Що це були літні люди. Молодь та діти евакуювалися з першими бомбардуваннями.
«Старші не хотіли евакуйовуватися. Казали, що вони тут народилися, тут і помруть», - говорить «Буркотун».
Одного разу в якомусь студентському гуртожитку виявили близько 18 осіб. Старшою серед них була працівниця цього гуртожитку, яка й зорганізувала цих людей.
«З 4 березня в Ірпені не було ані електрики, ані води. Але на сьомому поверсі цього гуртожитку ще ловило мобільну мережу. Ми з ними підіймалися туди аби вони могли зателефонувати рідним та повідомити, що вони живі. Також вони зробили гуртом запаси їжі. Навіть з нами хотіли поділитися», - розповідає «Циган».
Бійці тоді запропонували їм евакуюватися. То тільки дві родини погодилися виїхати до своїх дітей. По Ірпеню ще йшов мінометний обстріл, тому їх везли етапами: спочатку до одного блокпоста, потім інші бійці – далі. Аж поки не вивезли на територію, куди ворожі міни не діставали.
«Вони прожили там під обстрілами місць. І одна жінка сказала: «Ми вже стільки плакали, що зараз вже сил на плачі не маємо», - згадують бійці.
Одного разу бійці звернули увагу на одного дідуся, який крутився поруч. То він воду ніс, то якісь продукти. Йде собі та йде. Навіть на обстріли не зважав. Не обернувся він навіть тоді, коли метрів за 30 за його спиною вибухнула ворожа міна.
Виявилося, що цей дідусь мешкає в цьому районі. А не виїхав тому, що вдома у нього дружина, яка вже кілька років не встає з ліжка. То ж старенький не міг її саму залишити. І для неї він приносив воду, звідкіля тільки міг, та ходив за продуктами попри мінометні обстріли росіян.
«Він нічого не боявся. У нього було переконання, що якщо він повинен вижити, то – виживе. Ми його питаємо: «Чого не втікаєш, діду?». А він нам: «Мені втікати нема куди. У мене вдома бабка лежача», - каже «Циган».
Що сниться на війні?
Чоловіки зізнаються, що ані на війні, ані вже зараз вдома, їм війна не снилася.
В березні на Київщині було ще доволі холодно, особливо вночі. Розбиті бетонні будинки, які не опалювалися місяць, натягнули холод, який віддавали бійцям, які ховалися за їхніми стінами.
«Якщо міна розривається у полі, то 50 відсотків осколків бере собі земля. А якщо в місті, то січе все навколо. Тому ми намагалися ховатися за стінами будинків. А вони – холодні. Навіть якщо сонечко десь з’являлося, то не вийдеш аби погрітися. А потім, після двох-трьох діб безсонної роботи, повертаєшся на базу і падеш на ті дошки з матрацом, спиш собі і нічого не сниться», - говорить «Буркотун».
Після визволення Київщини спецпризначенці погнали російських окупантів далі в бік Запоріжжя та Херсонщини. Але, зізнаються, що таких сильних руйнувань і жертв серед цивільного населення не бачили.
Читайте також у «Вголосі»:
Сповідь переселенця з Ірпеня Віктора Мунька
Як львівські поліцейські собаки виявляли вибухівку в Ірпені
Розповідь мами, чиїх дітей росіяни полонили у Маріуполі
ІА "Вголос": НОВИНИ