Інна Тихановська щодня чекає звістки від своєї доньки Катерини Скопіної.
12 квітня Інна Тихановська останній раз спілкувалася зі своєю донькою Катериною. Цього дня заступника начальника військового шпиталю Катерину Скопіну та морпіха Ігоря Дмитряковського росіяни взяли в полон.
«Нас беруть в полон. Ігора вже забрали Везуть або в Донецьк, або в Таганрог. Я вас люблю», - написала Інні донька.
Зв'язок переривався. Але дівчині ще вдалося зателефонувати й повідомити, що їх там дуже багато і вивозять партіями по 40 осіб.
Студентка двох львівських вишів
Катерина разом з мамою та татом мешкали у Маріуполі. Інна згадує, що в дитинстві доньку завжди приваблювали хлоп’ячі товариства. Понад те, Катя навіть верховодила там.
«Я люблю шити, вишивати, плести. А Катя до того не надавалася. Я їй казала: «А як треба буде ґудзика пришити, а ти не вмієш?» А вона мені каже: «Я найму когось»», - розповідає жінка.
Батьки вирішили випрацювати жіночність в доньці і віддати її навчатися музиці. Катя сумлінно займалася грою на фортепіано. І паралельно записалася до футбольної жіночої команди. Одним словом, характер у неї твердий.
Після закінчення школи Катерина знов ошелешила батьків, коли заявила, що піде навчатися на міліціонера. Але шоком був не вибір професії.
«Куди ти хочеш поступати? В Донецьк, в Харків? Дніпропетровськ?» - питали батьки.
«Я хочу до Львова», - обрала дівчина.
І влаштувалася працювати диспетчером таксі аби заробити собі на репетиторів. Ось так працювала і готувалася до вступу до Львівського університету внутрішніх справ.
Мама згадує, що тобі вирішила не сперечатися з донькою, а відпустила її з батьком до Львова. Мовляв, хай погуляє містом, подивиться. А там – не поступить і повернеться. Проте у Катерини були інші плани: вона таки стала студенткою омріяного вишу і почала вчитися там на психолога.
Вже згодом дівчина зізналася, що хотіла навчатися у Львові аби вивчити українську мову. Адже в Маріуполі вона мешкала у російськомовному середовищі. Щоправда, інколи було важко, тому дівчина інколи пробувала маніпулювати.
«Телефонує вона мені і я питаю: «Якою мову ти відповідаєш на парах?». От вона розповідає: «Мене викликають, я встаю і кажу: «Шановник пане викладач, дозвольте мені відповідати рідною російською мовою». Група від сміху попадала під парти. А викладач незворушно звертається до студентів: «Шановна аудиторіє, дозволимо Катерині відповідати російською?» - згадує мама.
Іншим разом дівчину зворушили до сліз однокурсники, коли на день святої Катерини, 6 грудня, надарували їй різних милих дрібничок. Дівчина телефонувала до мами і розповідала про це, плачучи.
Також Львів навчив дівчину, що маму треба слухатися.
«У нас в Маріуполі круто – це коли маєш спортивний костюм та кросівки. Це був одяг на вихід. Донька й взяла з собою білий спортивний костюм аби вбрати на церемонію посвяти в студенти 1 вересня. А потім мені телефонує і каже: «Мамо, ти мала рацію, треба було вбирати щось інше. Тут всі прийшли у вишиванках, а я – у спортивному костюмі», - говорить Інна.
То ж дівчина мешкала та вчилася у Львові. А після третього курсу вирішила, що їй цього навчання замало і поступила паралельно до Академії Сухопутних військ.
Ще коли Катя жила у Львові, до неї в гості приїхав дідусь з Маріуполя. Старенький вперше їхав у західну Україну і переживав як тут зреагують на те, що він розмовляє російською.
«Дідусю, у Львові розмовляти російською – заборонено», - сказала дівчина.
І повела його на стометрівку коло оперного театру грати в шахи. Дідусь їй потім не раз згадував той жарт. Бо він насправді повірив, що його пов’яжуть за порушення закону.
Полонені вороги
У 2015 році дівчина повернулася до Маріуполя. А згодом підписала контракт з артилерійською бригадою в Запоріжжі. Але часто приїжджала в рідне місто та почала зустрічатися з гарним хлопцем, на ім'я Ігор. Саме він став причиною того, що Катя перевелася до Маріуполя. Молоді одружилися. У них народилася донечка Анна-Марія. Саме про неї питає Катерина у своєму повідомленні до своєї мами.
Відразу скажемо: п’ятирічна дівчинка перебуває на тимчасово окупованій території. І саме про її долю дуже непокоїться Інна.
Але ще кілька років молода родина планувала своє майбутнє в Україні, в українському Маріуполі.
«Одного дня донька мені зателефонувала і повідомила, що вона вже працює на посаді заступника начальника шпиталю. Для мене вона завжди була маленькою дівчинкою, якій я можу й шльопанців надавати. А тут вона вже така поважна особа стала», - говорить Інна.
Все змінилося 24 лютого. Про те, що Маріуполь почали обстрілювати росіяни Інна дізналася від племінниці. На той час жінка з чоловіком перебували у Львові, а родина – в Маріуполі.
«Ми не вірили, що буде війна. Ну ніхто не вірив. І ось вона телефонує, плаче і каже що їх бомблять», - згадує Інна Тихановська.
Згодом ця племінниця ховатиметься у підвалі церкви в Маріуполі.
Вже пізніше їй перекинуть відео, на якому її внучка співає і танцює. І музика переривається виття сирени повітряної тривоги.
«Сирени в Маріуполі лунали до 1 березня. 2 березня вже нічого не було: ані електрики, ані води, ані газу», - каже вона.
До 2 березня Інна розмовляла з донькою щодня. А потім – як їй вдалося додзвонитися. 15 березня був останній дзвінок. А 17 березня жінка не почула телефонного дзвінка. І досі за це себе картає.
Інна згадує, що коли ще був можливий зв'язок, то донька розповідала про братські могили, куди доводилося ховати маріупольців.
«Також розповідала, що в Маріуполі висадився ворожий десант і його спіймали. Також просила прислати ковдри та різні речі й взуття аби одягнути полонених. Я не зрозуміла тоді, питала де одяг тих полонених, чого вони роздягнуті. То донька пояснювала, що серед них багато поранених, то ж одяг розрізали аби надати допомогу», - згадує мама військової.
Навіть потерпаючи від російських ракетних обстрілів, українці все одно надавали російським полоненим допомогу і дбали про них.
Кульчики у формі тризуба
Інна згадує, що донька зателефонувала батькові на вотсапп і сказала, що їх беруть в полон.
«Зв'язок відразу перервався. То ж чоловік не зрозумів що Катя сказала. То ж вона написала нам. Потім зв'язок з’явився і вона мене питає: що робити з кульчиками? Я не можу зрозуміти про які кульчики мова. Тут її в полон беруть, а вона про кульчики питає! А потім згадую, що у неї є кульчики у формі тризуба. Вона дуже любила українську символіку і ми їй подарували такі кульчики. Вона ними переймалася. А я кажу: та викинь! Потім інші ще купимо». – каже жінка.
Вже пізніше, через місяць з Азовсталі вивезуть в полон. Про «азовців» справедливо згадують і досі. А ось про цих полонених, яких росіяни захопили раніше, відомо мало.
І вже четвертий місяць Інна Тихановська не знає, де перебувають її донька та зять і що з ними. Саме тому вона й погодилася розповісти свою історію.
Хоча майже відразу вона почала звертатися у всі можливі інстанції аби дізнатися хоч щось. Всюди їй відповідали чекати і сподіватися на краще.
Жінка попідписувалася на всі можливі російські пабліки, де б хоч щось можна було дізнатися про військовополонених. І ось 20 березня фото зятя з’явилося на одному з таких пабліків. А через тиждень – і фото Катерини.
То ж на сьогодні її донька вважається офіційно військовополоненою. З цього моменту в Інни Тихановської з’явилася надія. Але від 27 березня жодної іншої звістки немає.
«Коли я почула що донька у полоні, то впала у депресію. Я просто сиділа і не рухалася. І тоді чоловік сказав мені: «А якщо зараз повідомлять, що Катю та Ігоря поміняли й тобі треба їхати їх зустрічати, а ти хвора і депресії?». То ж я взяла себе в руки, почала займатися городом, іншою роботою», - говорить жінка.
Зараз чоловік Інни Тихановської перебуває на сході України в складі ЗСУ та розповідає жінці, які гарні окопи вони сьогодні викопали й переконує, що все буде наша перемога.
Сама Інна зізнається, що після перемоги має намір поїхати до Туреччини 9 травня.
«Я ніколи не була за кордоном. Я дуже добре відпочивала вдома на городі. Але зараз я дуже хочу саме 9 травня поїхати до Туреччини і якщо там будуть російськомовні, які хочуть знов повторити, то надавати їм підсрачників», - мріє вголос жінка.
Читайте також у «Вголосі:
Як біженці з України рятувалися від російського агресора
Як з-під Харківщини на Львівщину евакуювали 30 корів
Як живе залізничний вокзал Львова у часі війни
ІА "Вголос": НОВИНИ