Вимушені переселенці, яких росіяни бомбардуваннями вигнали з домівок з українських східних та південних міст, та які тимчасового зупинили у приміщення залізничного вокзалу, очікуючи на свій поїзд аби їхати далі, в цей момент вже чемно сиділи у підземних переходах вокзалу….
Начальник Головного залізничного вокзалу «Львів» Роман Сенишин зізнався «Вголосу», що тільки тоді він зрозумів що відчували вимушені переселенці, коли втікали від бомбардувань російськими ракетами у своїх містах. Проте вони були найчемнішими пасажирами, які, під час першого ж сповіщення про небезпеку бомбардувань, відразу спускалися в укриття. Їх навіть просити сховатися не треба було, вони, на жаль, вже добре знали, що таке російські бомби та ракети, які падають на голову мирних мешканців.
Перші біженці
Роман Сенишин досі не вірить, що те, що пережив старенький залізничний вокзал у Львові, було насправді. Ніби якийсь фантастичний фільм жахів.
24 лютого 2022 року був його перший день відпустки. Родина планувала поїздку закордон: валізи зібрані, квитки на літак заброньовані та викуплені, документи підготовлені.
«А о 4.15 ранку мені зателефонувала чергова по вокзалу і сказала, що бомбардують Україну. І хвилин за 20 я був уже на робочому місці. Дорогою на роботу мене здивував абсолютний покій і тиша: жодної офіційної новини про бомбардування не було, жодних сповіщень, в новинах – ані слова. Вже на роботі в приймальній ввімкнув телебачення – там нічого не кажуть. Новини про вторгнення вже почали передавати за годину», - згадує директор вокзалу.
Додає, що кожного разу йде у відпустку з думками аби чогось не сталося на роботі. Але такого, що розпочнеться повномасштабне вторгнення росії в Україну навіть уявити собі не міг.
А ось перші біженці від війни на львівському залізничному вокзалі з’явилися 25 лютого. З переповнених поїздів виходили перелякані люди, в паніці, вони губили речі, дітей, не знали куди бігти і що робити.
«Ще 24 лютого приїхали поїзди за графіком. Там були ще спокійні пасажири. А ось 25, 26, а особливо з 27 лютого, розпочалася масова евакуація людей. Приїжджали поїзди з Києва, Одеси, Харкова, Запоріжжя, Сум», - говорить він.
За його словами, 90 відсотків пасажирів, які виходили у Львові, мали намір рухатися далі, за кордон, у бік Польщі. Так, 26 лютого електричка на Перемишель повезло всього лиш 20 пасажирів. А 27 лютого вона вже була заповнена вщент. Того ж дня вона почала курсувати двічі в день.
«От коли вона приїхала ввечері, то у нас на пероні та в тунелі все було заповнене людьми, які хотіли потрапити на неї. З того дня ми зрозуміли, що треба кардинально все змінювати та створити нові правила посадки пасажирів у поїзди», - каже Роман Сенишин.
Найнахабніші пасажири
Начальник вокзалу згадує, що в ті дні в бік Європи з України виїжджало дуже багато темношкірих іноземців. Вочевидь, уряди їхніх країн попереджали їх про майбутнє вторгнення росії в Україну та закликали повернутися додому. Але ці особи вирішили скористатися ситуацією та потрапити до Європи.
Їхня поведінка вразила тоді на вокзалі багатьох.
«Вони не зважали ні на кого. Вони буквально йшли по головах жінок та дітей. Їм було все одно. Вони рятували себе, вони хотіли втікати. Коли заходив потяг на посадку, вони починали верещати так, що неможливо було слухати. Вони їхали групами, по 20-30 осіб. І вони хотіли сісти всі разом. Тягли одні одного за руки, вилазили на голови людям і так лізли до вагона. Це – треба було бачити. І це мене найбільше вразило», - зізнається Роман Сенишин.
Тоді працівники вокзалу підключили поліцію та волонтерів-чоловіків, які допомагали жінкам, жінкам з дітьми та чоловікам похилого віку добратися до вагону й зайняти своє місце. Вони брали дитячі візочки, дітей, валізи і допомагали зайти у вагон. Пояснювали нахабним чоловікам, які відштовхували жінок і слабших, що так негоже робити. Інколи це пояснення відбувалося на підвищених тонах. Але це – діяло.
Також всі поїзди, які їхали закордон, обслуговували прикордонниці, тому що прикордонники були зайняті на інших, більш небезпечних роботах. А ось прикордонницям треба було просканувати паспорти пасажирів, які мали намір виїхати за кордон. І хоча співробітниці прикордонної служби дадуть собі ради з будь-яким хуліганом, чоловіки-волонтери захищали і їх.
Тими днями директор вокзалу зауважив, що всі переселенці хотіли потрапити за кордон. І мрією обітованою для них був Перемишль. Коли подавали потяги на Ужгород чи Чоп, то ніхто не хотів сідати. Понад те, коли стало зрозумілим, що евакуаційні поїзди в Перемишлі не встигають пропускати, було вирішено скерувати деякі поїзди через Хелм та Яготин. Але пасажири не сприйняли такого нововведення.
«Я відправляю перший потяг, виходжу на перон, а поїзд – порожній. На пероні стоїть 10 тисяч людей, а у вагонах сидить 20 пасажирів. Питаю: чому не сідаєте? У відповідь чую: ми в Перемишль хочемо. І тоді я зрозумів, що на всіх поїздах треба писати: Польща», - згадує він.
Також він пам’ятає як до нього в кабінет прибігла розгублена мама і повідомила, що у неї загубилася дитина. Мама посадила одну дитину в кутку з речами, а з іншої пішла за їжею. І тут натовп побіг на перон і десь там загубилася дитина.
«Я дивлюся в її нажахані очі й розумію, що вона вибирає що їй зараз робити: шукати ту дитину чи хапати цю і бігти в електричку та евакуйовуватися. Вона думала, що це – остання електричка і вона вже не зможе виїхати», - каже Роман Сенишин.
На щастя, загублену дитину знайшли протягом п’яти хвилин.
Серед курйозів начальник вокзалу згадує як йому довелося витягати з туалету поїзда. який їхав на Перемишель здорового чоловіка.
«Потяг повинен був уже давно поїхати, а він ще стоїть. Підхожу, питаю чому стоїть. Кажуть: у туалеті зачинився чоловік, який схотів перетнути кордон тайком. Прикордонники його виявили, але він відмовився виходити. Ну я шарпнув ті двері, вони зламалися, але чоловіка вивели. Він ще й пручався», - згадав він.
Волонтери послані Богом
Роман Сенишин зізнається, що коли дізнався про бомбардування України, то чіткого плану дій як допомагати біженцям на вокзалі у нього не було. Кожна ідея приходила і втілювалася як тільки виникала потреба в чомусь. І він дуже вдячний волонтерам, які прийшли й запропонували свою допомогу.
«Першими прийшли дівчата Ірина та Уляна. Я навіть прізвищ їх не запам’ятав. Уляна сказала: «Ось мій номер телефону, я можу бути корисною. Дзвоніть як треба». І – пішла», - говорить він.
А тим часом до Львова прибувало все більше і більше українців, які потребували допомоги. Так, 4,5 та 6 березня на вокзалі вже було понад 120 тисяч осіб.
«Четвертого – 120 тисяч, п'ятого – 120 тисяч і шостого – 120 тисяч. У нас було чорно від людей. Діти спали у мене в приймальні, під батареями. На вокзалі не було жодного вільного кутка», - уточнює директор залізничного вокзалу.
Звісно, були переселенці, яких забирали знайомі, друзі та родичі. З часом для них знайшли місце на «Арені-Львів». А також частину переселенців відвозили до кордону автобусами. А це все викристалізувалося з часом. А поки що треба було давати ради з тим, що є.
Тому Роман Сенишин згоджувався на будь-яку допомогу, яку пропонували. То ж він подзвонив Уляні, сказав взяти іграшки, розмальовки, книжки ще щось потрібне для дітей і приходити на вокзал. Для волонтерки та жінок з дітьми виділили куток у сервіс-центрі. І Уляна почала займатися дітьми. В перший день їх було сорок. А згодом за увесь час, поки була потреба, через цей куток перейшло десятки тисяч дітей. Сюди приходили світові зірки, аби поспілкуватися з дітьми, тут побувала Анжеліна Джолі. Потім дітей з мамами ділили на різні зони: була зона для немовлят від народження і до шестимісячних, була для діток, яким виповнився рік, для трирічок і для старших.
Окрема група волонтерів допомагала пасажирам сідати на поїзди. Інша – зустрічала і визначала яку допомогу потребує евакуйований: чи хоче їсти, чи треба лікаря, чи поговорити з психологом.
Серед волонтерів опинився і колишній директор «Арени-Львів» Денис Ринський. Він прийшов і запропонував свою допомогу та досвід роботи з натовпами. Звісно, біженці з-під обстрілів, які бачили смерть близьких, це не вболівальники чи глядачі на стадіоні. Але і з тими, і з тими треба вміти працювати.
Також окремо на вокзалі з’явився штаб волонтерів-медиків.
«Я помітив, що у черзі на посадку на евакуаційний поїзд закордон стоять мами з хворими дітками. І хоча дитина має гарячку, ця мама ніколи з тієї черги не вступиться, тому що потім їй доведеться ще добу стояти в черзі на електричку. Тому ми розташували лікарів на 5 пероні, де люди сідали на цю електричку», - каже Роман Сенишин.
Волонтерам, які готували їжу або привозили готову, виділили місце в парку. Окремо був волонтерський інформаційний штаб, куди й досі можна звернутися за інформацією.
Директор вокзалу «Львів» пишається тим, що через вокзал перейшло тисячі людей і ніхто не травмувався, ніхто нічого не загубив і всі, хто схотів виїхати, - виїхали.
«Мені дуже пощастило з волонтерами. Вони мені послані Богом», - говорить він.
Роман Сенишин розповідає, що кілька тижнів він жив на вокзалі. Разом з ним поруч перебували головний інженер вокзалу Ігор Соловій, заступник Андрій Кульбаба та секретар Галина Романів та керівник Utsop Роман Олійник.
Поїзд з Харкова
Розповідаючи про ті дні, начальник вокзалу згадує деякі моменти.
Так, однієї ночі він мав невеличкий проміжок спокійного часу, коли поїзди з біженцями вже поїхали, а евакуаційні поїзди з переселенцями ще не прибули. Він вийшов на перон о третій ночі і побачив як на другу колію заїжджає «Хюндай». Абсолютно – темний, без освітлення, пошарпаний. У вікнах – темно, розпізнавальних знаків на ньому нема.
«В одному вікні я бачу дитину, яка личиком притулилася до скла і дивиться. Цей поїзд проїжджає повз мене. Я біжу на другу колію. Поїзд зупиняється, з кабіни водія вискакує стюард і кричить: «Допоможіть!». Ми разом починаємо відчиняти двері вагона. А щоб ви зрозуміли: щоби в «Хюндаї» двері відчинилися автоматично, треба аби ця автоматика підняла всередині сходинку. А її підняти неможливо, тому що вагони настільки напхані, що посунутися там нема де. То ж ми зі стюардами ззовні двома величезними ключами відчиняємо двері, руками розтягуємо створи і прямо мені на руки з вагона, перепрошую, дупою паде жінка. І тут же з вагона вгору виривається хмара пари. Я спочатку подумав, що це – дим, що всередині щось горить. А це – пара. Людей у вагоні було напхано стільки, що вони порухатися не могли. У Львові тоді було холодно, вночі доходило й до мінус 16. А тут з вагона виходили спітнілі напівроздягнуті люди. Вони так їхали 30 годин без зупинки. Я навіть уявити собі не можу як вони їхали», - каже Роман Сенишин.
Це був евакуаційний поїзд з Харкова. Так начальник вокзалу зі своїм заступником і стюардом вручну повідчиняли всі інші вагони й випускали людей на волю. А він тоді ще подумав, що цей поїзд втікав від смерті, а вона його наздоганяла. Він їхав, а за ним вслід летіли бомби.
А якщо прилетить?
В один момент Роман Сенишин помітив, що дехто з біженців не хоче виїжджати з приміщення вокзалу. Люди заспокоїлися, освоїлися, відчули тут турботу, зрозуміли що вони у безпеці й відмовлялися від пропозицій переїхати в інші приміщення. Людям було лячно їхати у невідомість.
«Чи не всі ресторани Львова привозили сюди їжу. Одно разу, коли привезли юшку з червоної риби та круасани з капучіно, то до мене підійшла жінка і сказали, що вона хіба бачила таке, але ніколи не їла», - говорить він.
Але коли розбомбили залізничний вокзал у Краматорську, то директор львівського вокзалу вирішив не дозволяти переселенцям перебувати у приміщенні вокзалу не довше ніж шість годин: отримали допомогу і їдьте далі.
«Вокзал – це місце підвищеної небезпеки. Я злякався, коли почув як російська пропагандистка скабєєва почала вимагати аби росіяни бомбардували по нашій інфраструктурі. Я розумів, що якщо це станеться, то я не зможу гарантувати повну безпеку тисячам жінкам з дітьми», - зізнається начальник вокзалу.
І у своєму рішенні він впевнився 18 квітня, коли російські ракети зруйнували станцію техобслуговування неподалік вокзалу та вбили сім осіб. Роман Сенишин якраз в ті хвилини скористався тишею між прибуттям поїздів та вирішив прийняти душ. То ж сигнал повітряної тривоги він пропустив.
І коли повертався до свого кабінету, зайшов до кімнати матері й дитини на вокзалі й здивувався, що там порожньо, жодної дитини нема.
«Я зрадів. І вирішив, що вже час згортати ці матраци та дивани, бо вже нема потреби. А мені кажуть: "Тривога зараз, всі сховалися в тунелях». І тут раптом стіни вокзалу задрижали. Я спочатку не зрозумів що діється. А це був перший приліт. Потім другий приліт і вокзалом знов трясе. Я зрозумів, що нас бомбардують», - розповідає Роман Сенишин.
Внаслідок того бомбардування на 5 пероні у вокзалі Львова побило всі вікна та впало центральне вітрове скло.
Директор вокзалу відразу збіг у зал і почав заганяти всіх до тунелю, в укриття.
«Вже коли всі були в укритті, але ще відбою тривоги не було, я почав розуміти тих чоловіків та жінок, які ховалися в підвалах, а по їхніх домівках бити ракетами. Я зрозумів їхній стан, коли вони приїжджали до нас і не знали куди бігти. Наскільки мужніми треба аби витримати це все», - говорить він.
Тоді Роман Сенишин вирішив, що треба максимально обмежити перебування людей на вокзалі.
Ковід та війна: коли було важче?
Порівнюючи ковідні часи, коли вокзал зачинили зовсім, та евакуації від бомбардувань, начальник вокзалу зізнається, що зараз набагато важче. Хоча й тоді йому було нелегко.
«Вокзал не зачинявся з 1904 року. Навіть під час Другої світової війни, коли авіабомба влучила у західну сторону вокзалу, то у поїзді сиділи люди. які їхали Краків. І вони з поїзда не виходили, вони зачекали поки військові розчистять шляхи й поїзди рушили собі. І 17 березня 2020 року вокзал довелося зачинити», - каже він.
Тоді прийшла вказівка навісити на двері ланцюги та колодки. І довелося виконувати.
Роман Сенишин згадує, що тоді на вокзалі можна було знімати фільми жахів. Він приходив на роботу щодня. І одного разу на порожньому пероні його почав переслідувати голуб. Птах йшов за чоловіком та клював його в ноги.
Це вже потім він зрозумів, що птах вимагав їжі. А тоді йому стало лячно.
Страшно стало, коли відчув відповідальність сотні тисяч переселенців, які шукали прихистку та розради на вокзалі у Львові.
Сьогодення вокзалу
Сьогодні львівський залізничний вокзал потроху повертається до звичного життя: поїзди їздять за графіком, квитки продаються, на вокзалі вже ніхто не живе.
Евакуаційні поїзди, які ще прибувають, привозять по 50 осіб. Тоді як в перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну з одного потяга на перон у Львові вивалювалося по кілька тисяч переселенців.
«Я моніторив продаж квитків і помітив, що люди повертаються в Київ та Дніпро. Я виходив під кожен потяг і спілкувався з тими, хто повертається. Повертаються жінки з дітьми. Вони кілька місяців побули за кордоном і вирішили повертатися додому», - говорить начальник вокзалу.
Також є попит на квитки в бік Запоріжжя, Харкова та Одеси. Але туди, на його думку, їдуть люди, яким цікаво подивитися на їхні домівки, оцінити ситуації та забрати деякі речі.
За день до нашої розмови поліції оприлюднила інформацію про замінування залізничного вокзалу у Львові. Роман Сенишин каже, що такі ситуації трапляються часто: приходить повідомлення про замінування або з окупованих територій, або з в'язниць. Одного разу чоловік посварився з жінкою, напився і зателефонував та повідомив про замінування.
«Є чіткі інструкції як діяти під час повідомлень про замінування вокзалу. Ми їх дотримуємося. А ось інструкцій як діяти під час бомбардування, на жаль, досі не було. Ми їх писали з власного досвіду. І кожен вокзал адаптовував її під своє приміщення», - підсумував начальник Головного вокзалу «Львів».
Читайте також у «Вголосі»:
Як московські попи привели в село на Херсонщині окупантів.
Як львівська майстриня плете шкарпетки з собачої шерсті для наших військових.
Як львівські рятувальники загасили вогонь на нафтобазі, куди влучила російська ракета.
ІА "Вголос": НОВИНИ