Руслане, розкажи спочатку, як ти став активістом Майдану.
Для мене все почалася умовно кажучи з того моменту, як побили студентів: я ще й до тієї події почав тишком-нишком ходити на наш львівський Євромайдан. Хоча мені ж було заборонено брати участь у будь-яких акціях, мітингах, я вважався працівником міліції (Руслан на той момент навчався на 2 курсі МВС – факультет кримінальної міліції – авт.). Нам ще й було наказано бути до 22 вдома. Але після 1 ночі я на охорону – а зранку на пари. Коли-не-коли додому заходив. Пам’ятаю, з нами було купа народу – і прості люди, і ультраси, і скінхеди. Навіть львівський «Беркут» ходив, тільки також таємно, в цивільному.
На якійсь з пар до мене причепився один з викладачів, мовляв, чого я постійно сплю. Виявляється, він мене бачив. Здав мене начальнику курсу. Той поставив мене перед фактом: догана і пояснення в письмовому вигляді на ім’я генерала. Але я написав заяву про звільнення і вже 6 грудня поїхав у Київ. Там познайомився з місцевим, раз на кілька діб ночував у нього. З 10 на 11 грудня потрапив у сутички, коли намагалися розігнати Майдан, але ще не так серйозно. Коли обливали «Беркут» біля КМДА зі шлангів – також ми. Тоді поїхав додому, бо поки ті всі танці були, зарядки – не бачив сенсу. Навіть якесь розчарування прийшло. Намагався зайвий раз не дивитися телевізор. Коли прийняли закони 16 січня, то зреагував на них досить скептично – і так було ясно, що ніхто їх виконувати не буде. А тоді 19 січня почалися заворушення – вже на Грушевського. На ту ніч ми поїхали блокувати внутрішні війська, аби вони не виїжджали – їх хотіли висувати на Київ. Але вже зранку знову поїхав до столиці.
І чим саме займався на Майдані?
Вийшло так, що був на передовій. Різне було. Наприклад, хтось каже, що «Правий сектор» дав якийсь поштовх, щось там робили. Але вони кілька разів прийшли, попускали феєрверк в «Беркут» – і пішли. В основному там були прості чоловіки чи студенти: історики, філологи, математики. Був якийсь хлопець, підходить якось, каже: «Я сам гуманіст, не можу в них кидати бруківку. Але тобі буду її приносити, ти кидай». Нема питань, я тільки за. Під водяний струмінь попав. Секунд 30 – і вже кірка льоду. Діватися нікуди, метро не працюють. Стояв біля бочки з вогнем, грівся. Трохи висох – знов на передову.
Згодом я записався в 33 сотню – ми їздили в патрулі, «тітушок» виловлювали. Треба ж було щось робити. А ось 18 лютого пішли до Верховної Ради. Мирно – так собі планували. Припускали, що щось може бути, але ніхто й припустити не міг, що дійде до такого. Ну, ми так покричали, «ВВшників» з «Уралів» поскидали. З-за спин внутрішніх військ та «Беркуту» «тітушки» почали каміння в нас кидати. Ми у відповідь. Потім і «травмат» пішов у хід, коктейлі Молотова.
Була така ситуація. Хтось притащив 2-літрову каністру з бензином. Але от пляшок не було. Хтось крикнув – і через 5 хвилин люди пішли, покупували пиво, повиливали його і нам повіддавали. Хтось шарфи віддав на «фітіль».
Потім виявилось, що зі сторони Кріпосного провулку йде «Беркут» – і ми туди пішли. Багато хто туди просто прийшов подивитися, що й до чого. Почалися сутички, в хід пішли коктейлі, бруківка. Винесли людей з 10 поранених – побиті в основному. І 5 вбитих. Вогнепальні поранення і в одного був пробитий череп. Вся наша сотня пішла уперед. А тут «Беркут» пішов в атаку. Якби всі разом стояли – то ми б витримали. Але в якийсь момент я обертаюся – люди втікають. Багато було просто глядачів. А на нас людей 200 з «Беркуту» йде. Ну й ми почали відступати. Іноді медсестричок прикривав, бо в них нічого не було – намагався бігти одразу за ними. А «Беркутівці» спокійно собі йшли, з травматів людей поливали.
Раптом хлопець, який біг позаду мене впав, мене з собою потягнув. Один «беркутівець» до мене біжить, але я встиг поранити йому ногу. Не знаю, зламав чи ні, але кричав він жахливо. Ну а тоді вже десь п’ятеро людей підбігли, почали мене бити і копати. Одні йшли, на зміну інші підходили – докопували. І так до тих пір, поки я не перестав рухатися. Тоді з мене почали знімати каску, бронежилет, хотіли пакувати. Але справді, на моє щастя, прийшов депутат з партії, яку я не зовсім люблю, але тут справді вдячний.
Він нас «відбив»: мене і ще 3-ох хлопців вдалося визволити. Відвів нас до свого готелю, і ми вже там зрозуміли і почули, що відбувається. Нас як могли лікували, перебинтовували – я навіть шматочка пальця якось позбувся. Допомогли дістатись до Майдану. Випадково зустрівся зі знайомою, хотів її попросити допомогти мені дістатись до Українського дому, речі позабирати. А вона така дивиться на мене: «А він вже не наш». Інші знайомі допомогли тим, що завезли в приватну лікарню – бо в державні не можна, невідомо, куди б я опісля зник. Там і палець зашили. Знову кілька днів перебув у знайомого. Числа 20 лютого я їх вмовив, аби вони мене відправили додому, що було проблематично – ні паспорта, ні жодних інших документів я не мав. Зате телефон лишився – бо він старий, «стрьомний» і нікому не був потрібен, а «беркутівцям», коли вони мене обшукували – тим більше.
От я вже їду додому, думаю, що далі робити, що треба домовлятися з хлопцями, амуніцію де дістати, треба вертатися, там ж таке відбувається. А тут вдома мені вже кажуть, що, мовляв, кінець, все скінчилося. І справді, вже скінчилось все.
Далі почав лікуватись. Написав заяву на «Беркут», але жодної відповіді чи реакції не було. Намагався працювати. Їхав на реабілітацію в «Буковель».
Як ти став добровольцем?
Якраз після лікування поніс документи в управління. Вирішив піти добровольцем в батальйон «Львів». Це був початок червня. Ну поки приймали, перевіряли – я ж є колишнім працівником міліції. Але дали добро. Потім два тижні навчань в Яворові. І одного дня нам просто так сказали, що от, хлопці, завтра ви їдете на Схід. Хоча мали їхати перша і друга роти, а ми – третя і четверта – мали їх через місяць змінити. Але поїхали всі чотири. Це було 23 липня.
Багато хто відмовився їхати. Бо, насправді, багато хто ходив тільки заради зарплати. За самі лише навчання платили 4000 гривень – дехто так по 3 місяці вчився. А як їхати – то дали задніх. Або звільнилися. Тобто з нашої 4-ої роти поїхало тільки 12 людей з 40. А з 200 – десь 150. Декого не хотіли пускати батьки, бо нам навіть бронежилетів не видали.
А що видали?
Списану форму «беркутівську». Яку мені після тих подій і вдягати було гидко. Ну і посвідчення видали – представник міліції. Молодший сержант. Вже у Харкові нам видали обмундирування: зброю, захист. Але це явно не для наших задач була амуніція. Приблизно 20 кілограм на собі треба було нести – а я сам важу десь трохи менше, аніж 60 кіло. Воно дуже тиснуло, сковувало рухи, а наша головна задача – зачистки. Тому я згодом вже то все й не вдягав, інакше неможливо було б швидко рухатись. Та й не я один такий – хтось навіть просто витягав певні пластини з бронежилету. Каски взагалі до одного місця. Хіба від пістолета Макарова захистять. Але не від автомата. А від осколків: каска розрахована на швидкість руху 315 км/год. А мінометний осколок рухається зі швидкістю 1500 км/год. Тому неефективно було носити той захист, навіть голову нормально не міг повернути, нічого не чув, тряслося все. Я намагався одягатися якнайлегше – і всі шукали свій варіант, аби було найзручніше. Про виживання йшлося ж, а не про парад чи устав.
Коли ми виїжджали з Харкова, то мали розташовуватися в Лисичанську. Тоді ще велися бої в тому місті. А нашу колону вели місцеві даішники. І вони нас, фактично, завели в засаду.
Їхали ми через ліс, великою колоною – наших 6 автобусів, 15-20 даішників – а спереду їхали 2 машини місцевих даішників. І їхали вони з увімкненою сиреною та «мигалками» – вся дискотека. Вночі. В зоні бойових дій. Іноді ми обганяли наших військових, які туди потроху підтягувалися. І якось зіткнулися з двома танками. Ну, ми їм махали, вони нам. Хоча вони якось дивно на нас дивилися. І вже потім, коли ми їх проїхали, то зрозуміли, що то сепаратистські танки. В них стрічки були. Тобто ми думали, що то наші, а вони думали, що ми – їхні. А їм нас розбомбити – хвилин 5. Нам з тих автобусів стільки ж часу виходити – упаковані і як на долоні.
Ну доїхали ми до «зеленки» – просто між кущами та деревами простір. Під’їжджали до моста. І у всіх було якесь нехороше передчуття. З нами був Валерій Середа, ректор нашого університету. Він і ще 5 чи 6 викладачів допомагали адаптуватись, досвідом ділились. І він все ж таки запевнив комбата, що треба розвернути колону, що нас ведуть в засаду.
Даішники, щоправда, довго бурили. Але ми таки розвернулися. Десь отаборилися. Мали дислокуватися в самому Лисичанську, але ми трохи змінили дії і окопалися під Лисичанськом. А на наступний ранок ми дізнались, що на тому мості розтовкли колону військових. Тобто на їх місці легко могли опинитися вночі ми. І всі розуміли, що то справа рук тих місцевих даішників.
Наступного дня наші хлопці поїхали патрулювати Лисичанськ – в ту точку, яку нам вказав отой начальник місцевого ДАІ. І їх там почали обстрілювати швидше, ніж вони всі туди дісталися – з автоматів, з дахів. Наші дали відповідь. Поранених, слава Богу, не було. Тоді ми остаточно зрозуміли, «ху із ху». Той начальник ДАІ єдиний там ходив без бронежилету – не боявся, як видно. Ну і ми йому «тонко» натякнули, що так робити не можна. От тобі й початок.
Наступною точкою було селище Кримське. Нас туди відіслав якийсь чиновник з міністерства. Наказав туди відправити 50 людей. Той таки полковник Середа знов подумав і зробив по-інакшому. Він у ту точку відправив 10 людей. А з флангів відправив ще по 10. Загалом, тільки 30 людей. І коли вони почали підступати до кінцевої точки, то нарвались на засаду. Їх там чекали. Тоді один наш загинув, Попович Володимир. І двоє поранених. А якби не ті групи по флангах – всіх би поклали. Видно було, що нас чекали. Що все було заплановано. І важко сказати, що той «чудак» з міністерства спеціально завів нас в засаду чи то так просто співпало. Але факт лишається фактом. То був його наказ.
Часто ми стояли на блок-постах. По 10-20 людей. Зв’язку в нас взагалі ніякого – ні мережі, ні рацій. Взагалі в нас нічого не було. Навіть орієнтування – списків людей абощо. Тобто раптом що – ніхто б нічого не знав, і вже точно ніхто б не прийшов нам на допомогу. А ми були тоді неподалік від Первомайська - його тоді нещадно бомбили, десь два тижні. Взагалі з землею зрівняли. І дуже важко взяли. І коли наші (батальйони добровольців – авт.) його вже нібито взяли, то вирішили через кілька днів туди повернутись, перевірити, як справи. І коли в’їжджали до міста, то їх сепаратисти з мінометів почали обстрілювати. А наших там було кілька автобусів – то й повернулись. А через кілька днів ЗМІ оголошують, що Первомайськ захопила Нацгвардія. Хоча наш батальйон там був раніше. Ну але то таке, не страшно. Не це ж головне.
З амуніцією було дуже туго і складно. Через благодійника я спробував отримати якесь спорядження – пристрої нічного бачення, тепловізори. І така можливість випала. Ми з хлопцями це обговорили, передати все мали саме на моє ім’я. А комбати дуже цього не любили, таку самодіяльність. Бо ми знали: якщо амуніцію отримає він – то ми її не побачимо. Нам то передали – ми це отримали. Через одну журналістку, вона з нами ще інтерв’ю робила. Відправились згодом ми на блок-пост. Приїжджаємо назад – починають на мене комбат і замкомбата так легенько наїжджати.
Чому?
А за те, що я з ними не поділився. Я їм і кажу – а що ділитися? Хлопці користуються, що кому треба, все в ділі. Були через то свої конфлікти, трохи було за те образи, мені то навіть трохи боком вилізло. Але то таке: що було – те загуло. А був він, м’яко кажучи, некомпетентний, наш комбат. Досвіду як такого в нього не було – тобто його вже точно не треба було відправляти саме командиром в зону бойових дій. І це було як мінімум дивно. І його взагалі не цікавило все, що стосувалось батальйону. В нього був він, ще 20 «прібліжонних». І вони собі займалися своїми справами. Кинули нас, як кошенят. І чим вони займалися…
Дзвонять нам знайомі зі Львова. Мовляв, чим ви всі там таким займаєтесь, тут про вас такі чутки: мародери, вбивці. Отож можна зрозуміти, чиїх рук це справа. А це все прикривалося, дуже добре так «кришувалося». І заробляння грошей – це називалося там «віджиманням». В людей. Тобто ми могли забрати в сепаратистів машину. Бо, погодься, на маршрутках відправлятися на виїзди теж трохи дивно. Але дехто собі дозволяв будь-що робити. Про деякі інші батальйони я навіть говорити не хочу. Хоча це багато кому не сподобається, але й серед наших всілякого вистачало – і алкоголь, і наркотики, і мародерство, і повний безлад. Воювали ці батальйони дуже гарно і активно – видно, що люди професійні, з досвідом. Але й про мародерство не забували. Ми ж намагалися бути самі по собі.
Потім, один «чудак» з міністерства приїхав і віддав наказ, що йому потрібно 50 добровольців, щоби відправити в Станицю Луганську. Ми точно не знали, хто він: ну з міністерства – так з міністерства; ну, «Француз – то й «Француз» – псевдо в нього таке було.
Добровольців набралося. Поїхали ми в Станицю Луганську. Звідки все й починалось. Там живуть «казаки» і їхні сім’ї. Це 10 кілометрів до кордону з Росією – 10 кілометрів до самого Луганська . Тобто до нас взагалі нікого з наших ще не було. І ми потім сильно пошкодували, що туди відправились. Тому що були в оточенні зі всіх сторін – і були в ямі. Зі сторони російського кордону «Гради» в сторону Луганська летять. З іншої сторони «казаки» та ополченці засіли на одній горі. Ще й так засіли – просто вкопалися в землю, їх звідти жодною авіацією не могли викурити. І техніка в них: від простих самохідних артилерійських установок до «Градів», мінометів. Весь набір. З іншої сторони був такий маленький нещасний наш блокпост. Далі по умовному колу – всяка «шишура»: ті сепаратисти недобиті, наркомани й алкоголіки якісь, з мінометів обстрілювали. І ще один наш блокпост, на в’їзді в Станицю.
І взагалі, тим хлопцям честь і хвала. Бо я, напевне, не витримав б так. Їх цілодобово обстрілювали з мінометів. Кожен день, кожну ніч їх ставало на кілька людей менше. Цілодобовий обстріл – а вони ніяк не могли відповісти. А вони стояли. Стояли собі та й стояли. Я б так не зміг: стояти і знати, що може саме сьогодні тобі не пощастить. Цілий день стоїш і чекаєш, поки не почуєш той свист: летить заряд. І нікуди відступати.
Чого ми туди поїхали – поняття не маю. Мали займатися ніби зачисткою. Перебувати одну добу. Але такий абсурд. Не стискати кільце, не по флангах все йти – а отак просто в серце ворога їхати. Але зловили ми там кількох сепаратистів в полон. Передали їх потім Нацгвардії. Вони краще знали, що з ними робити. І хай подякують, що ми їх там ще не розстріляли. Хоча… Може, вони думають, що краще б розстріляли. От уяви собі: ми їх передали військовим, чиї пости вони цілодобово обстрілюють. Отак.
Та й сепаратистів там було не дуже багато. Майже всі ворожі сили засіли в тій горі. Тому, коли ходили містом, намагалися триматися будинків – не будуть ж вони по своїм сім’ям стріляти. Але ми кожної секунди боялися, що якийсь перехожий, якась бабулька чи стариган нам ніж в спину запхає. Там повністю все населення було проти нас. Дуже боялися ходити вздовж колії, яка проходила містом – бо і снайпери працювали, і прикриття не було ніякого від мінометів.
І той «Француз». Ну молодий, не дуже добре у всьому розбирається, але намагався щось робити. Щоночі ми ночували в одній лікарні. І щоночі нас лякали мінометними обстрілами. Останньої ночі взагалі з «Граду» лупили. По самій лікарні, на щастя, не стріляли, бо там і їхні хворі, і лікарі були. Але нам чітко давали зрозуміти, що ми тут небажані. А ми не могли отак просто піти. Бо ті нещасні військові на блокпості просили нас лишитися. Просили, що ми хоча б трохи там лишитися: мовляв, так, нас тут щоночі обстрілюють, але як тільки поїдете ви – то вони всі попруть на нас з автоматами; і якби ми тут не стояли, але проти 500 людей нічого не вдіємо. В них там були якісь мінімальні установки, але проти позиції ворога нічого не могли вдіяти.
Після обстрілу «Граду» ми зрозуміли, що пора щось змінювати. На щастя, скоро нам приїхали заміна. А ми ж туди їхали – нічого з собою майже не брали, мінімум їжі та води. Мали бути лише 1 день – а провели 4. Нас підгодовували працівники тієї лікарні.
Коли ми вертались, то потрапили під обстріл – а нас прикривали тільки військові з блокпосту, як могли. Через кілька днів, як ми виїхали, ту лікарню зрівняли з землею – її більше не існує. Думаю, що всіх попередили, щоб вони звіди виїхали. Хоча я не знаю. Бо це просто шикарний опорний пункт. І дислокація, і огорожа, і снайперів на даху поставити – все чудово простежується.
А як щодо озброєння та харчування? Чи усього вистачало?
Щодо провізії та забезпечення... Єдине, що мені видало міністерство, – це автомат і 4 ріжки патронів. Все інше, що я потім з собою мав, іншу зброю, патрони, гранати – все шукав своїми способами. І знаходив. Ті ж самі інші батальйони іноді ділилися, хто чим. Їжа вся – волонтери. Бронежилет і каска – волонтери. Одяг, шкарпетки, нижня білизна – волонтери. Все робили волонтери. Міністерство взагалі нічим не допомагало. Нічим. Зарплатню місяць виплачували. І то, нам її виплачувала міськрада, а не міністерство.
Як оціниш дії керівництва у зоні АТО?
Чим довше ми там були – тим більше наше керівництво почало творити якусь маячню. І
як нас в засади заводили. І як нас продавали. І раптом я зрозумів, що в тому немає сенсу. Тобто дивись. Коли ми всі їхали, то знали, що можемо загинути. Були готові до цього. Але коли кожен усвідомив, що ти можеш загинути і через когось з наших, з українських військових... І він ще на тому заробить... Я не для того їхав. Я думав, що йду на війну, а потрапив на базар. Тільки замість овочів – людські життя. Сумарно я там провів 44 дні. Написав заяву про звільнення. Послав подалі то керівництво. І своїм ходом поїхав додому.
Ротація мала бути на День Незалежності. Давно мав по закону бути вдома – ротації нормальної не було, якось перекручено всі мінялися. Обіцянок ніхто своїх не виконував: подвійна зарплата, командировочні, подвійна премія – все як має бути. Це не основне. Для мене, наприклад. А були ж люди, які мали сім’ї: дружини, діти, родичі. Треба було забезпечити. На це хлопці і розраховували, як би там не було. Всім треба на щось жити. Мовляв, мене немає вдома, то хоча б вдома гроші в сім’ї будуть. Хоча мало хто туди їхав через гроші. Ми і не вірили, що нам щось платитимуть. Ми на війну їхали. А в кінцевому результаті нам недоплатили. Наприклад, я мав отримати в районі 10 000 грн. а отримав 1 600 грн. Якось так. Але нічого. Все нормально.
І багато вчинили як ти?
Багато хто звільнився. Залишилися ті, хто розраховує і далі бути в рядах міліції. Або ж бояться до армії. Бо якщо ти військовий – то все, наказ є наказ, не відкрутишся. В нас ж інакше. Добровольчий батальйон. Добровільно прийшов – добровільно й піду. І той генерал мені з його наказами до одного місця. А там в разі чого – все, дисциплінарний батальйон.
А ті всі армії спасіння, інші організації – повна маячня. Ніякої реальної користі – всім відомо, куди ті гроші переходять. Треба тільки з рук в руки або на ім’я. І з тими східняками. Бо я туди приїжджаю воювати за його хату – а він сам не може. Сюди втікає. Або ж проти мене воює. То навіщо то все робити? Подобається – хай так і живуть. Не подобається – воюйте, а не втікайте. А мені воно аж так треба? Ще ж якби це війна була. Якби нормальний центр. Якби свої були своїми, а не половина керівництва – зрадники чи недолугі командири. А так…
Я думаю, що всі гроші і зусилля зараз мають піти не та те, щоб просто витягати звідти наших хлопців. Бо то не та війна, про яку нам з екранів телевізорів торочать. Не та війна, яка мала б бути.
Розмовляв Даниїл Задорожний, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ