Повномасштабне вторгнення росії в Україну забрало тисячі українських життів. Нестерпно боляче чути про смерть ще одного воїна та бачити ще одну чорну хустку на голові молодої дівчини. Це жорстока реальність, у якій ми живемо. Реальність, з якою довелося зіткнутися багатьом, в тому числі Наталії, старшій сестрі загиблого воїна Сергія.
Мендришора Сергій Васильович народився у селищі Берегомет Вижницького району Чернівецької області 11 березня 1991 року. Був наймолодшим у багатодітній родині, де разом із ним зростали ще три сестри та двоє братів. Про його дитячі та підліткові роки старша сестра Наталія розповідає з позитивом.
«У нас велика різниця у віці - 10 років, на це теж потрібно зважати. Коли я виходила заміж, він був ще дитиною. Зростав дуже шибушним та енергійним. Постійно щось робив та ховався за спиною старших братів, які завжди отримували замість нього на горіхи. Та він постійно усім цікавився. Любив навчатися всьому новому».
«У підлітковому віці багато часу проводив з нашою сестрою Надією. Він був хорошою нянечкою. Пам’ятаю, коли Надя не могла піти на новорічне свято своєї старшої доньки, туди завжди замість батьків приходив Сергій. Він обожнював дітей і хотів, аби ніхто не вважав себе обділеним чи не важливим. Сергійко був добрий, веселий, світлий».
Він цього хотів
У 2015 році Сергій одружився і переїхав до села Дихтинець, що у Путильській селищній громаді Чернівецької області. Незабаром був призваний на строкову службу. Відбував її в одному з відділів Чернівецького прикордонного загону. Згодом підписав контракт. У 2017-2018 роках Сергій захищав територіальну цілісність держави в зоні АТО. Був нагороджений відзнакою президента України «За участь в Антитерористичній операції». Після закінчення контракту у 2020-му році отримав звання старшого сержанта.
«У 27 років, коли Сергійку прийшла повістка, він не ховався - пішов у строкову службу. В армії був 3-4 місяці, зрозумів, що хоче підписати контракт, аби фінансово не обтяжувати батьків. Сергій знав, що вони будуть проти, тому звернувся по пораду до мене. Я теж була проти, але він цього хотів, тому я допомогла зібрати всі документи, а їх на той час було не мало. Батьки дізналися про це тоді, коли контракт вже був підписаний. Сварені були і я і він. Всі дуже переживали за Сергія, бо тоді було АТО, і ніхто не знав що може бути далі», - розповіла Наталія.
Сергій любив служити, працювати прикордонником, ловити контрабандистів на кордоні з Румунією, заробляти гроші. Після служби він почав працювати в бригаді євроремонту, одночасно будуючи дім як для інших, так і для себе. У 2019 році Сергій одружився з Інною, яка підтримувала його впродовж всієї служби, разом вони будували своє життя в гірському будиночку.
«Ти сказала йти, я пішов»
Дім Сергія та Інни помалу наповнюється сімейним теплом та добробутом, особливо зважаючи на те, що Інна при надії та сімейство Мендришорів очікує поповнення. Сергій завжди так мріяв про сина. Таню, свою дитину від першого шлюбу, він любив більше за все на світі, свою “маленьку принцесу в бутсах” - так Сергій назвав свою доньку, що так обожнює футбол. Квіти, іграшки, плаття, новенькі бантики, - Танюша завжди мала все, про що мріяла, її чарівником був батько. Після початку повномасштабного вторгнення, життя набуло інших фарб.
«Сергій пішов добровольцем. У лютому, коли розпочалась війна, він не міг знайти собі місця. Він казав, що всі його друзі пішли, а він що, буде сидіти в горах? Ховатися? Це не те, ким він є. Я про це знала, Інна теж. Але Інна старалася всіма способами його залишити вдома, у сімейному гнізді, навіть заховала його військовий квиток, бо не хотіла, щоб він пішов… У цьому допомогла йому я».
«Коли він не побачив підтримки з боку Інни (зі зрозумілих причин), він прийшов до мене. Я була проти, але, як завжди, я розуміла його, тому сказала, якщо не можеш сидіти, то йди. Я досі не знаю, що було б, якби я старалася його відмовити, та я і не хочу про це думати. Ми говорили в п’ятницю - в суботу він вже проходив медогляд. “Ти сказала йти, я пішов”. Сергій збрехав Інні, буцімто, йому прийшла повістка, і я, як сестра, її підписала. Вона дізналася, що це неправда через 3 місяці, як він вже був на фронті», - розповіла тремтячим голосом Наталія.
Перервана відпустка
Сергій поїхав знову захищати державу у березні 2022 року. Усе військове спорядження Сергію купувала сім’я, всі брати та сестри працювали заради братової безпеки, як і він працював задля їхньої. Переживанням за його життя не було меж. 16 червня 2022 року на світ з’явився син Сергія - Артем, або, як його лагідно називають в сім’ї, Тьома.
«Сергій знав, що скоро має народитися син, тому взяв відпустку і приїхав до Путили. Та день народження Тьоми виявився не таким, як передбачалось. У день пологів, коли у Інни почалися перейми, Сергію подзвонили і сказали, що їхня бригада змінює локацію, і йому потрібно терміново повертатися. Він залишив Інну в роддомі і поїхав. Вперше він побачив свого сина аж через 2 місяці, і то, він приїхав тоді лише на 2 дні».
Остання розмова з сестрою
«Щось випитувати в Сергія це було гибле діло. Він завжди казав, що у нього все добре. Він ніколи нікому не розказував, що йому важко. Ні родичам, ні друзям. Перші місяці, коли всі були на емоціях і постійно старалися дізнатися, як у нього справи, він розказував, що постійно копає окопи. “Приїду додому, більше ніколи лопати до рук не візьму”- казав він. Приїду… Останній раз, коли я з ним говорила, він казав, що всі, кого відправляють на Бахмут, не вертаються. На наступний день його бригада змінювала локацію, але ніхто не знав куди. П’ятниця - розмова, субота - їхню бригаду відправили на Бахмут. Про це я дізналася лише коли мені зачитали протокол про смерть».
На могилі завжди є квіти
12 квітня 2023 року дружині Сергія Інні зателефонував командир бригади та повідомив, що Сергій загинув, виконуючи бойове завдання. Поховали захисника в рідному Берегометі. Провести його в останню путь прийшли сотні людей.
У Героя залишилася дружина та двоє дітей. Старшій, Тетянці, виповнилося 11 років, а синочку, Артемчику, на момент смерті батька, було лише 10 місяців. Воїну посмертно присвоєно звання головного сержанта та нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня і почесною відзнакою «На славу Буковини».
«Я не повірила», - поділилася Наталія.
«Я зателефонувала знайомому з тієї ж бригади, який підтвердив жахливу новину. Сказати, що це було важко, не сказати нічого. Втратити брата важко, та найважче дружині з дитиною. У них вдома зараз ціла стіна з фотографіями Сергія, так звана стіна пам’яті, щоб Тьомка не забував, як виглядає тато. Зараз на могилі Сергійка завжди є квіти. Ми, рідні, не завжди можемо часто відвідувати могилу, але друзі, побратими, роблять це постійно. Він загинув, захищаючи інших військових, які досі йому за це вдячні».
На питання, про те, як Наталія справляється з горем від втрати брата, відповідає стримано.
«Час не лікує, лише притуплює біль. Ти просто вчишся з цим жити: з втратою, з болем, з раною. Та є те, що мене дуже турбує, - я дуже боюся забути його, забути його голос, його сміх, його вигляд. Постійно прокручую якісь діалоги з ним, щоб просто памʼятати . Я пишаюся, що це був мій брат, та я ніколи не забуду його самопожертви».
Розмовляла студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка
Руслана Іванюк
Фото з особистого архіву героїні
ІА "Вголос": НОВИНИ