Цього року в Україні народилося нове періодичне суспільно-політичне видання – журнал „Форум”. Ініціаторами його створення стала однойменна інформаційно-аналітична група зі штаб-квартирою в Чернівцях. Перше число журналу, звичайно ж, присвячене Помаранчевій революції, відгукам на неї у близьких і далеких куточках світу. „Вголос” бажає „Форуму” довгого і славного життя і представляє увазі наших читачів статтю головного редактора „Форуму” професора В. Фісанова.
Пригадуючи роки своєї юності і те, як ми молоді юнаки і дівчата уявляли собі наші майбутні професії, скажу, що для багатьох з нас вони асоціювалось з міжнародними поїздками, зі спілкуванням з однолітками з-за кордону, зокрема з країн Східної Європи (у декого з учнів старших класів були друзі в Польщі, Румунії, Болгарії) з роботою десь на Заході в якості журналістів-міжнародників. Західні країни - США, Канада, Великобританія, Франція, ФРН, Австрія знаходились за завісою, за яку удавалось зазирнути завдячуючи публіцистичним книгам, яскравим передачам «Міжнародна панорама» з Валентином Зоріним чи Олександром Бовіним у якості ведучих. Додатковим джерелом інформації про життя на Заході для мене особисто були передачі «Русской служби Би-би-си», «Німецької хвилі» та «Голосу Америки». Звісно я слухав ці передачі не кожен день, але 4-5 разів на місяць доводилось. Якихось особливих репресій проти тих, хто був «споживачем» західних голосів не було, але існували гласні і негласні заборони, про що нам час від часу нагадували у школі і в вузі.
Можу сказати, що на моє формування як свобідної особистості вплинули дві речі - це атмосфера майже інтелектуальної свободи de facto (зрозуміло у царині приватного життя) доби «пізнього Брежнєва» і дух вільних дискусій з однодумцями у період навчання в університеті - у Чернівцях, в Києві та Москві. Пригадую розмову з мудрим нашим наставником студентських та аспірантських років Євгеном Степановичем Приходьком. Відбувалась вона десь на межі 90-х за часів горбачовської «відлиги», коли Радянський Союз тільки-но розпочав по-справжньому відкриватися світові. Тоді він, говорячи про зміну ситуації, зауважив приблизно таке: «Тепер у вас, молодих, є практично необмежена можливість черпати інформацію за умов інтелектуальної свободи». Ця тенденція зберігається й сьогодні, вона перетворилась у могутній, як сьогодні кажуть, «стрім», значно підсилюваний Інтернетом і появою неординарних інтелектуальних розвідок зарубіжних і вітчизняних авторів. Молодим сьогодні треба лише тримати свої інтелектуальні плошки сухими і черпати, черпати...
Сьогодні я певен, що жодна критично і тверезо мисляча людина у Львові чи Чернівцях, Києві чи Донецьку не буде піддавати сумніву такі базові цінності Європейського суспільства як свобода людини, право на вільний вияв думок, верховенство права у всіх сферах життя, соціальна захищеність людини і стремління до належної оплати праці, котра гарантує самоповагу кожному громадянину. Проте, мабуть, багато хто, бачачи необхідність змін, бажав би, щоб вони його обминули. Дехто виходить з принципу: «Добре було б усе змінити, нічого не змінюючи». Ключ до змін лежить в нас самих, розумінні того, що слід докорінно поміняти правила гри у бізнесі, у соціальній сфері, зробити їх прозорими в освітній сфері.
Сьогодні ми достеменно ще не знаємо Заходу: чим він відрізняється від нас; якими нас бачать політики, науковці, журналісти; за якими правилами Захід волів би з нами грати; яку нішу бажала б зайняти Україна у світовому розподілі праці і міжнародному порядку, реалістично враховуючи власні потенції й інтереси. Усе це слід ретельно вивчити, оцінити і, головне, надати адекватну інформацію і прогностику суспільству і тим з політиків, хто здатен приймати відповідальні рішення. Перший тайм ми уже відіграли у листопаді-грудні 2004 р., коли в Києві відбулася політична революція, що мала своїм наслідком зміну еліт. Захід отримав сигнал, що в Україні з'явилось політичне угрупування на чолі з Віктором Ющенком, яке заслуговує на довіру (trustee) з його боку.
Захід починає вивчати нас у режимі третього наближення як пострадянську країну, що спромоглася підвестися з колін. Проте насамперед він вивчає нас геостратегічно, а не геоекономічено, тому що ми поки що не займаємо сервільно-економічної ніші у світовому розподілі праці.
Зрозуміло, що у цьому контексті на перший план виходитимуть зовнішньополітичні пріоритети адміністрації Ющенка - рух у бік НАТО і ЄС. Мабуть, аксіоматичним у баченні України і українців на Заході найближчим десятиліттям стане мотив: «Ще не-Захід, вже не-Росія». Особливу роль відіграватиме той факт, що впродовж двох століть Україну більшою мірою, ніж Польщу, Чехію, Угорщину, асоціювали в західній суспільно-політичній думці зі Східною Європою. Як зауважив у «Передмові» до відомої книги Л.Вульфа «Винаходячи Східну Європу» російський дослідник Алєксєй Міллер, «Вульф переконливо показав..., що Сталін в Ялті зовсім не »крав« у Заходу частину цього ареалу, а Черчілль з Рузвельтом не зраджували Центральну Європу вже тому, що в їх уявленнях цієї Центральної Європи просто не було». Лінія «залізної завіси» співпала з діленням континенту, глибоко вкоріненим в західній думці.
Кардинальним є і запитання для українців - що рухає нами? Комплекс бідного родича чи намагання, адаптуючи цінності Демократії, перетворитися у відкрите, громадянське суспільство.
Однією з перших політичних сходинок до ЄС для України буде вступ до НАТО. Це своєрідна геополітична платня Заходу. На цьому шляху слід бути обережними і передбачливими. Рух до НАТО має іти паралельно з набуттям Україною європейських соціальних стандартів. Демократія в суспільстві, як засвідчують останні дослідження, стає лише тоді незворотною, коли річний ВНП у розрахунку на душу населення сягає 6 тис. доларів. Якщо домогтися прийнятного рівня життя, то і вступ до Північноатлантичного союзу буде менш болючим. Адже зовнішньополітичними проблемами насправді постійно цікавиться від 3% до 5% самодіяльного населення, а за умов стабільності і того менше.
Ще один чинник буде постійно на порядку денному у військових і політиків - адаптація воєнних програм до натовських стандартів, а їх сотні. Нагадаю тут лише про один параметр, який має бути неодмінно виконаний. Ідеться про мовну підготовку особистого складу. Вояки країн-членів НАТО зазвичай спілкуються між собою англійською. Отже сьогодні це нагальна суспільна потреба, яка вимагає відповідних змін у викладанні англійської насамперед у середніх учбових закладах. Тут могло б підключитись і телебачення, організувавши показ фільмів іноземними мовами не з живим перекладом, а з субтитрами.
Слід також ясно зрозуміти, що НАТО - це не бездумна воєнно-політична машина. Вона створена і діє з урахуванням ціннісних орієнтацій демократичного суспільства. Пошлюся тут на статтю Дональда Рамсфельда, опубліковану нещодавно у газеті «День». Він зокрема зауважив: «Членів НАТО пов'язує дещо більше, ніж альянс; ми об'єднані кров'ю та спільними цілями, спадком свободи і наша задача - протистояти екстремістському насильству...»
Другою важливою ціллю для України є сприяння адаптації до нових європейських умов Росії. Президент Ющенко уже заявив, що він ні в якому разі не протиставляє євроінтеграційним планам Києва подібні задачі РФ. Інша справа, що слід чітко уявляти: фактично зазнав поразки путінський проект ЄЕП як модель створення, певною мірою, незалежного євразійського центру сили насамперед на економічних засадах. Тому-то Путіна, згодом як і Захід, влаштовував контроль над всією Україною, а не над частиною її території. І це яскраво засвідчили події листопада-грудня минулого року. Відомий російський аналітик Сергій Караганов констатував, що Росія у кінці 2004 р. «зосередила майже усю свою зовнішньополітичну увагу на Україні - лише для того, щоб і там зазнати поразки».
До речі, згадана путінська модель багато у чому повторювала проект Анатолія Чубайса по створенню на теренах СНД «ліберального імперського економічного простору» на чолі з РФ.
Чубайс зокрема казав: «Росія не просто є лідером, вона може і повинна нарощувати, посилювати і зміцнювати свої лідируючі позиції у цій частині планети у наступні 50 років. Скажу більше. Ідеологією Росії... на всю осяжну історичну перспективу має стати ліберальний імперіалізм, а місією Росії - побудова ліберальної імперії».
Зробимо тут важливе зауваження. Росія як ніколи залежна від Заходу передусім в економічному сенсі і тому насправді неспроможна на відверту фронду проти нього чи взагалі на чітко артикульовану, самостійну антизахідну політику. Не випадково, в одній з аналітичних доповідей російських вчених і воєнних спеціалістів я натрапив на таку оцінку сучасної ролі РФ - «молодший лейтенант» США на просторах Євразії. Нещодавно академік В.Іноземцев назвав безперспективними надії на стабільний союз Росії з Індією чи Китаєм. Росія відігравала б у ньому залежну, другорядну роль. Майбутнє РФ - у зростаючій необхідності об'єднати свої зусилля з Заходом перед викликами (нехай навіть і мирними) з боку конфуціанської та ісламської цивілізацій.
Звісно, виходячи з власного імперського минулого, Росії складно відмовитись від історичної пам'яті про Україну як частину Російської імперії. Тим більше, що «серцевина просторово-державного поля» Російської імперії знаходилась в умовному трикутнику Новгород
- Москва - Київ. Зрозуміло, що Україна вважалася і, мабуть, вважається ключовою ланкою для РФ у системі європейської безпеки. Пошлюся у цьому зв'язку на думку знаного російського вченого Алєксєя Арбатова, який у своїй монографії «Безпека: російський вибір» (1999) писав, що магістральна лінія для РФ полягає у поступовому зближенні і наступній інтеграції з «Великою Європою, її економічними, політичними, гуманітарними і воєнними інститутами. При цьому, воєнно-політична безпека Росії рішучим чином залежить від відносин з декількома країнами: Україною, Казахстаном, Німеччино ю, Іраном, Китаєм, Японією і США. Якщо співробітництво буде переважати у цих відносинах над протиріччями, то РФ забезпечить сприятливе зовнішнє середовище для економічного одужання при мінімально достатніх витратах ресурсів на оборону і зовнішньополітичні заходи». Проте майже усе в європейському русі залежить від самої Росії. Як зауважив російський експерт Андрєй Піонтковскій, ми маємо справу з «безперервним перехрестям, на якому вічний підліток Росія болісно вирішує питання своєї географічної, історичної та метафізичної самоідентифікації - чи являється Росія частиною Європи чи ні?». Цю проблему росіянам слід вирішувати якнайшвидше. Адже за оцінками експертів десь через півстоліття населення Росії і Туреччини зрівняється і сягатиме 100 млн. осіб. У той час як населення, скажімо, Китаю зросте до 1,5 млрд. При збереженні сучасного рівня народжуваності населення Європи до кінця XXI століття, як зауважує американський дослідник Патрік Бьюкенен, скоротиться до 207 млн. осіб (30% від нинішнього). Таким чином, невдовзі НАТО може «захищати просторий світ пенсіонерів».
І насамкінець ще одна з волаючих необхідностей наших адаптаційних зусиль найближчими роками. Ми дійсно ще вкрай погано знаємо наших сусідів - далеких і близьких. Намагаючись увійти в усі можливі європейські структури, ми поки що не маємо у Києві навіть «Інституту Європи». Зовсім іншої постановки потребує уся інформаційно-аналітична робота.
Подивіться на сучасну американську систему дослідження зовнішнього світу та проблем міжнародних відносин. Найбільш відома з кінця 40-х років і фінансована урядом СІП А «Ренд корпорейшн» має річний бюджет до 100 млн. доларів. Існують сотні інших неурядових організацій, бюджет яких складається з внесків членів, доходів від публікацій, грантів від фондів та приватних осіб. Так, до прикладу, річний бюджет Фонду міжнародного миру Карнегі (заснований у 1910 р.) складає близько 18 млн. доларів. Заснований у 1973 р. Фонд спадщини - дослідницька та просвітницька організація, яка займає консервативні позиції - готує свої дослідження для Конгресу і органів виконавчої влади і має бюджет близько 28 млн. доларів на рік.
Отже, на часі утворення подібних організацій і в Україні (виходячи з наших реалій) з метою досягнення, наскільки можливо, незаангажованого (а головне адекватного) бачення зовнішнього світу українським політикумом і зацікавленою публікою. До цих задач могли б підключитися і представники творчого бізнесу в Україні. Зрозуміло, що потрібно залучити неабиякі інтелектуальні сили: вони у нас є.
Ціннісним у цьому контексті є «добування» нового чи невідомого нам знання про світ. Відомий філософ Берроуз Данем писав: «Ми повинні припустити, що, як людські істоти, ми володіємо засобами управляти зміною (курсив мій - В.Ф.). Таким засобом, цілком очевидно, є знання» [8]. Світ змінюється і ми змінюємось разом з ним. Проте зміни ці мають бути усвідомлені і сприйняті нашими громадянами, лише тоді зможемо ми змінювати життя на краще вже сьогодні. У суспільстві відбувається повільна робота над внутрішнім удосконаленням способу думок наших громадян. Українці також повинні прагматичне поглянути на перспективи євроінтеграції і дочекатися коли у ЄС з'являться 2-3 справжніх життєво обґрунтованих мотиви щодо України, яка змінюється у громадянському сенсі і у той самий час спирається на традиційні цінності та історію. Саме тоді перед нею відкриються двері Європейського співтовариства.
Зрозуміло одне, що ми маємо говорити оновленою мовою. Необхідна, хоча б поступова, адаптація цінностей Заходу - насамперед інтелектуальних. І підкреслимо - задача у внутрішній адаптації їх більшою частиною суспільства через посередництво інтелектуалів. Ще раз наголошу на необхідності нової якості знання і пошлюся тут на думку Хайдеггера, який коментуючи відому 11 тезу Маркса про Фейербаха, досить жорстко зауважив: «Сьогодні тільки дія без первинного тлумачення світу не змінить становища у цьому світі».
Українці, подібно до давньоколхідської Медеї, повинні вмонтувати у "золоте руно" власної духовності смарагди породженої Заходом інтелектуальної свободи й особистісного самостояння індивідуума. Плекаючи його як невід'ємну частину внутрішнього світу передусім молодої людини, зробити самовираження і гуманістичне самоудосконалення громадянина ціннісне значущим за будь-яких умов.
ІА "Вголос": НОВИНИ