Про нові видання, творчий процес, літературні пріоритети та героїв Кокотюха розповідає «Вголосу».
Андрію, якось ви поділилися, що пишете із семи років. Це відразу були сюжетні оповідання?
Це від самого початку були оповідання, причому гостро сюжетні. Казки, в яких лісові звірятка зі зброєю в руках боронили свій ліс від піратів. Що піратам треба було в лісах, я не знаю, але із семи років я знав, що мої герої будуть діяльними. Вони не нападатимуть, але щонайменше захищатимуться.
Як знаходите героїв чи, можливо, вони вас знаходять?
Я не знаю, хто кого знаходить. Мені хочеться показати героїв, яких досі не було в літературі: ані сучасній, ані класичній. Це люди, які думають не серцями, а головами, мислять раціонально, а не емоціями. На жаль, раціонального дуже мало в нашому житті, і саме через це ми маємо те, що маємо. Ми навчилися думати раціонально лише недавно. Тому, звісно, це все лише мрії, що я зараз напишу книжку і через тиждень українці стануть іншими. Я зовсім не хочу змінювати українців, ми довго будемо тими, в кого емоції переважатимуть над здоровим глуздом.
Але, тим не менше, останній рік став роком людей, які не скаржились, а діяли, приймали рішення, брали на себе відповідальність, визнавали помилки, рухалися вперед, а не лили сльози. Зараз приходить час героїв. А герой – це не Конан Варвар, а людина, яка просто виконує свою роботу і не чекає, що за неї хтось щось зробить, не сподівається ні на кого, а за всі події у своєму житті несе відповідальність самостійно. Ось такий герой затребуваний усе більше українським суспільством та читачем.
Чи плануєте написати роман про цього героя на основі останніх подій, які відбулися в Україні?
Цього героя я вже схарактеризував, незалежно від того, як його називатимуть. Це може бути героїня. Герой нашого часу – це волонтер. Людина, яка вписується в якусь історію, не шукаючи вигоди, а тому, що це правильно. Це правильно – виступити проти несправедливості, беззаконня, на захист своїх прав і свобод, відстоювати гідність, за це не заплатять і на цьому ти не заробиш. Правильно бути всім разом і при цьому не залишатися стадом, усі разом і кожен окремо. Для мене це приклад Майдану.
У травні вийде моя книжка «Вогняна зима». Вона про Майдан. Там немає жодного героя. Всі рівні. Лейтмотив роману – люди вийшли на Майдан, але кожен за своє, вони не були об’єднані якоюсь спільною ідеєю на кшталт усі за щось і проти чогось. Це було місце, де збирались однодумці. Кожен виходив на Майдан, реалізуючи власну потребу, а не йдучи на заклик. Це був особистісній вибір.
Поговорімо про ваші романи, присвячені Львову. Чому ви обрали саме наше місто?
Я не вибирав. Коли видавництво «Фоліо», знаючи, що я практикую ретроромани, запропонувало написати серію із семи книжок, очевидно було, що події розгортатимуться у Львові, бо це місто і ретро – тотожні поняття. Ретро не тотожне Житомиру, Сумам, Черкасам (за всієї поваги до цих красивих міст).
Атмосфера у Львові така, що людина, потрапляючи сюди, перебуває наче в сьогоденні і в минулому водночас. Коли пишу ретророман, то роблю це з погляду гостя. Я не львів’янин, хоча тут доволі затишно почуваюсь. Не можу писати від імені львів’янина, можу лише оцінювати події з погляду приїжджого, який потрапляє в нові для себе ситуації, і, звичайно, на цьому будується конфлікт і драматургія.
Попри художній вимисел, у романах є історичні довідки. Звідки ви брали інформацію?
Події відбуваються в реконструйованому середовищі Львова сто років тому. Є дослідження цього періоду, але вони не системні. Тому мені допомагають львівські історики. Головний консультант – Ігор Лильо. Він радить, що на якій вулиці має відбуватися, що де було і де чого бути не могло. В якій кав’ярні не могли зустрітися персонажі внаслідок різних обставин. Або, наприклад, якщо мені в другій книжці «Привид з Валової» треба було показати такий гадючник, де збирається місцеве дно, то Ігор підказав, що це не може бути в центрі, а в районі Підзамче, причому точно вказує місце.
Юрій Винничук консультує літературну частину. Він стежить, щоб усі говорили своєю мовою, залежно від соціального походження, статусу. Інші історики допомагають зрозуміти реалії політичні, соціальні, економічні, в яких відбувається дія.
Події книжки «Привид з Валової» датовано 1909-м роком, це – будівельний бум, сецесія і, відповідно, перебудова старих будинків. Мені підказали, що в той період на Валовій їх найбільше перебудовували. Третя книжка називатиметься «Автомобіль з Пекарської». На 1943 рік припадає технічний прогрес, економічне зростання, у Львові з’являються перші автомобілі, мільйонери, заможні люди і, відповідно, ті, хто їм заздрить, кому це недоступно. Селяни переїжджають у місто. Відбувається суспільний конфлікт.
Скільки часу орієнтовно працюєте над однією книжкою?
Два місяці за великим рахунком, а за малим – 16 днів.
Ви були відмінником у школі?
Я – трієчник. У мене 5 трійок в атестаті: з математики, фізики, хімії, інформатики, алгебри.
Що на завершення побажали б нашим читачам?
Більше читати. Не обов’язково мої твори. Але хай читання стане для вас такою повсякденною потребою, як приймати душ, їсти. Це не якийсь труд, покута, яку відбувають. Це не примусова робота, це – гімнастика для розуму, повсякденна справа.
Роксолана Савчин, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ