Пане Андрію, чим повинен зараз займатися письменник?
Письменник повинен займатися тим, чим займався і до війни, – він повинен писати. Але писати, стежачи за суспільними настроями. Письменник не повинен бути консервою, кількою в томаті чи черепахою, яка замикається у своєму внутрішньому світі, бо їй там комфортно.
Письменник рефлексує. Він рефлексував у перші роки незалежності про те, що були комуняки. Тепер він рефлексує про те, що все погано, Україна котиться бозна-куди. Під час Майдану він рефлексував, а що ж буде. Зараз – війна. Він рефлексує: нас усі здають, зливають, продають, а я хочу показати світ, яким він є насправді. Я не даю нікому ніяких інструкцій, але письменник, як на мене, повинен активніше потрапляти в сучасний інформаційний простір, тому що він має бути одним із багатьох, хто дає свою оцінку ситуації. Бо кожна книжка письменника – це моделювання ситуації, яка могла б бути, а отже, з неї мусить бути запропонований якийсь вихід.
Кожна нова книжка письменника – це не автобіографія, не власне «я». Свою позицію можна показувати, розповідаючи історію зрозумілу, драматургійно вибудовану і, звичайно, розраховану на якомога ширші маси. В Україні можливостей поширювати книжку немає, тому що дуже мало книжкових магазинів. Як для актора театру майданчик – це сцена, для виробника фільму – кінотеатр, для художника майданчик – це місце, де він може виставити свої роботи, так для письменника майданчик – це книгарня.
Пропонуючи людям книжку, яку треба «заточити» на якомога більшу кількість аудиторії, він у такий спосіб поширює свій вплив. Тому що більші, ніж в іншого, тиражі – це більший вплив на людей. А якщо ти хочеш докричатися до людей, якщо говориш щось правильно, то мусиш боротися за аудиторію.
А як ви боретеся?
Мені за аудиторію боротися простіше, бо я – журналіст насамперед. Щотижня щось коментую, пишу, виступаю на телебаченні, даю коментарі телефоном. Хоча я – журналіст, мене титрують – письменник.
Усе-таки, а хто ви більше – журналіст чи письменник?
Я – журналіст насправді. Якщо візьмемо ретроромани, то я можу як письменник відпустити фантазію повністю і наділити героїв, які живуть у Львові на початку ХХ століття, мобільними телефонами або іншими здатностями, які не характерні для того періоду, наприклад, одягнути їх у джинси. А яка різниця? Це моя фантазія, от я так думаю, що у Львові ходили в джинсах на початку ХХ століття. А що, Америки не було? В Америці ковбої ходили в джинсах, завезли їх і до Львова. Автомобілі завозили на кораблях в Європу через порти. Чому б джинси не завезти? А придумаймо так.
Але як журналіст я мушу бути уважним і точним до деталей. Історія вигадана, але вона відбувається в реальних декораціях, у режимі того реального часу. Просто вона переказана іншими словами, по-сучасному. Розповідати по-сучасному – це означає поважати аудиторію, намагатися бути до неї близьким і доступним. І в такий спосіб опосередковано збільшувати вплив, тому що тобі як авторові довіряють. Ти тут не збрехав. Це вигадана історія, але вона цілком могла бути в той конкретний період.
На вашу думку, чи повинні письменники писати про ті події, які відбуваються нині в Україні чи відбулися нещодавно? Наприклад, про Майдан.
Я вже написав книжку про Майдан. Вона вийде в травні під назвою «Багряна зима». Я не єдиний, хто написав про Майдан. Правда, довго не хотів, принаймні відразу після тих подій, бо такі книжки не пишуть на колінах. А от Андрій Курков вважає, що тільки через років 20 такі книжки повинні з’являтися, бо інакше вони не залишаться в історії.
Василь Шкляр каже, що треба почекати...
Так, Шкляр каже, що треба почекати. Коли була Помаранчева революція, він теж казав, що треба почекати, що писатиме книжку про те, як люди любилися в наметах. Але так і не написав. Тобто довго чекав. Тепер він теж, можливо, довго чекатиме. Але я скажу так: треба почати мислити не документальними фактами, а художніми образами, оцінюючи Майдан. Щоб люди, яких ти описуєш, були не реальними героями, а осмисленими персонажами. Люди, які реально могли бути там у той час і діяли саме так, а не інакше.
Ось Ірен Роздобудько вже презентувала книжку про Майдан «Ґудзик 2». Перше художнє видання про Майдан з’явилося ще у квітні минулого року – це твір Василя Базіва «Армагеддон на Майдані». І чомусь ніхто його не смикає за цю книжку. Не думаю, що якщо є внутрішня потреба написати про цей період, то я мушу збирати віче і питати дозволу: «Шановна громадо! Можна, я про це напишу?» А якщо громада скаже: ні, то що мені тоді робити? Якщо ж думати, що ця книжка залишиться як класика, то взагалі нічого не треба писати, бо книжка – це те, що треба читати нині.
А про війну?
Про війну мені пропонують писати, але про неї писати я ще не готовий, бо війна ще, на жаль, не закінчилася. Складно писати книжку про подію, фінал якої ще не відомий. Ти ніяких несподіванок не пропонуєш читачеві, а тільки фіксуєш певні моменти, які були в тебе. Щось бачив, щось чув, щось дізнався. Якщо ми візьмемо Другу світову, то художні фільми під час війни виходили. Знімала Америка, коли воювала з Японією – регулярно у 1943-1944 роках. Ті стрічки було поставлено на потік. Те саме в Радянському Союзі. Студії було евакуйовано в Середню Азію, але фільми виходили. Це означає, що індустрія працювала.
У нас ситуація дуже складна, тому що нині такий фільм не продаш у Росію. Ми купуємо в РФ стрічки, але вони в нас не купують. У нас є всі технічні можливості робити їх навіть краще і вже тепер. Багато росіян у нас знімають свої фільми, на українських технічних можливостях. Але якщо нині знімемо фільм про те, як СБУ бореться з російським тероризмом, то його Росія не купить. У нас це ринок, це товар, який треба продати. Немає замовника. Тепер усі сподіваються, що після недавніх заборон (нарешті) російських мілітарних серіалів почнуть «чухатися» замовники і почне «чухатися» держава, бо треба буде чимось заповнювати простір. З книжками складно. Фільми знімали, була певна індустрія. Евакуювали студії, і вони працювали.
До речі, так само знімали історичні фільми. Радянський фільм «Олександр Невський» було знято 1942 року, коли була війна. У той час кадри про льодове побоїще, під час якого німці в касках ішли під лід, дуже спрацювали. «Хто до нас прийде з мечем, той від меча і загине». Але книжок про війну я не пам’ятаю під час Другої світової. Вони почали виходити опісля. Ремарк, повернувшись із фронту, написав «На Західному фронті без змін» тільки через 10 років. Хемінгвей повернувся з Іспанії і тільки 1940 року видав «По кому подзвін» (війна в Іспанії тривала у 1933-1936 роках).
Словом, після війни мусить пройти час. Війна триває, і жертв більшає, на жаль. Окрім того, мусить минути час на переосмислення. Бо якщо сьогодні я, якого комісували за станом здоров’я, почну писати про війну, і це отримають солдати, вони просто заплюють, не повірять. Письменнику треба вірити. Ось Володимиру Висоцькому вірили, хоча він не воював. Його вірші, тексти про війну почали з’являтися через 20 років після тієї війни. Він говорив з ветеранами, сам походив із військової родини, багато чого знав, «перекрутив» у своїй голові, і це виглядало так, ніби він воював.
Із цією війною ще все непросто. Звісно, інформаційний простір динамічний, можна накрапати книжку, і її видадуть протягом якогось часу. Але війна при цьому не закінчиться. Мусить бути закінчення історії з погляду драматургії.
Скільки триватиме війна?
Якщо я скажу, то буду Касандрою або якимсь військовим експертом, який не відбувся. Мені здається, що середньострокова перспектива – років три. Чомусь ми всі відштовхуємося від війни на Балканах. Від російсько-фінської війни вже не можемо відштовхнутися, бо вона тривала кілька місяців. Історична практика свідчить, що три-чотири роки на таку війну – не менше. У В’єтнамі – 10 років, у Кореї активна фаза бойових дій тривала три роки і після мирних договорів – ще певний час. В Афганістані – 10 років, а афганський синдром дехто ще досі переживає. Потрібен час на закінчення самої війни і ще довше треба на переосмислення, щоб кілька поколінь виросло. Усе зайшло вже занадто далеко, щоб сприймати це, як збройний конфлікт. Побажання в усіх одне: щоб якомога швидше закінчилася війна.
Ганна Врублевська, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ