Детальніше про проект «Вголосу» розповів розробник механіки освітніх ігор Андрій Мочурад.
Андрію, розкажи детальніше, що таке симуляційні ігри?
Напрям, у якому я працюю, називається ігрофікацією, він раніше був популярний в IT-сфері. Це елемент гри під час взаємодії людини з комп’ютерною програмою. Але з часом ігрофікацією почали називати використання ігрових методик в освіті. Тобто для пояснення певного процесу використовують елемент гри. Є дуже відомий термін у певних колах – бізнес-гра або ділова гра. Чи відрізняється це поняття, чому ділова гра? Бо це і бізнес, і розвага. Наприклад, симулятор біржі. Ти ніби граєш, але відбувається все те саме, що на реальній біржі. Гра має чіткі правила, порушити які не можна. Іншими словами, це – модель, яка відрізняється від реального світу тільки тим, що там немає, приміром, реальних грошей. Якщо ти програєш, то втратиш уявні гроші.
Те, що я розвиваю нині, – це симуляційні ігри або моделювання, коли пояснюють доволі складні процеси. І їх демонструють не як чіткі правила, а можливості.
За цим методом у деяких українських ВНЗ або бізнес-школах пробують навчати або приймати іспити з конфліктології, проектного менеджменту, тощо. Наведу хрестоматійний приклад. Групу студентів ділять на три частини. Одна частина – це населення сільської місцевості, люди, які не мають роботи, але живуть в екологічно чистому середовищі. Інша – це бізнесмени, які хочуть там побудувати завод, бетонний чи нафтопереробний, який буде давати і робочі місця, і забруднювати середовище. А третя – це влада, сільська рада, яка нічого не вміє, але має це питання вирішувати. Кожна група має свою ціль, і їм потрібно спробувати домовитися між собою, щоб усі були у виграші. А це вже є елементом симуляційної гри, тому що моделюють складну, часто конфліктну ситуацію.
У нас стають популярними моделювання Ради Європи, парламенту. Однак парламент – це моделювання дебатів, тобто люди дебатують, так чи не так написати документи. Наскільки ефективні різні заяви, звернення і стурбованості, за останні два роки ми в Україні вже побачили. Те, що Європа й Америка подебатували і щось ухвалили, не має жодного зв’язку з реальністю і ніякого впливу на неї. Це – декоративні моменти. А симуляції, які є глобальними, моделюють процес. Метою таких ігор є насамперед розвиток нешаблонного мислення.
Наприклад, минулого року ми взяли тему «втеча з планети Земля». Тобто є планета, кілька основних країн (за прототипи брали реальні держави), визначають, які ресурси будуть добувати в тій чи іншій державі. Ми змоделювали ситуацію, коли через 60 років на Землю прилетить астероїд – і людство загине. Виникає питання про демократичні принципи: потрібно врятувати людство, а для цього необхідним є космічний корабель, у якому, звичайно, всі не помістяться. Як відбирати тих осіб, які потраплять на нього? Диктатура тут буде чи демократія? Порушують базиси, вони стають дискусійними. Що сталося? Незважаючи на те, що всі знали, що планета загине, і землянам потрібно об’єднуватися, аби врятувати людство, почалися війни, революції, утворювалися сепаратні держави, люди почали між собою сваритися, розвивати свої бізнеси, розцвітала корупція та злочинність. Усі бачили спільну загрозу, але, попри це, кожен проходив свій особистий квест і заробляв гроші. Хоча зароблене він не витратить, бо Земля не буде існувати. Іншими словами, не даючи чітких правил і даючи можливість вибору, ми створили модель, де можна провести аналогію з реальним світом.
Ось ця модель пояснює поведінку молодої людини. 60-70 років – середньостатистичний вік життя людини. Але молодь здебільшого не замислюється над тим, що вони не вічні. Ходять на пари просто так, влаштовуються на роботу, пливучи за течією. І тільки коли виникає гранична ситуація, стається біда з рідними чи з роботи звільняють, тоді людина починає розуміти, що не живе вічно й потрібно щось робити. Таким чином, модель гри торкається ірраціональних речей, над якими людина задумується, у неї з’являється мотивація. У нас були гравці, які вночі між першим і другим днями гри просиділи в Інтернеті, читаючи додаткову інформацію зі своєї тематики.
Над якими ще проектами ти працюєш?
Нещодавно отримав замовлення від будівельної компанії, у якій працівники є військовими, до того ж радянського зразка. Ці люди не звикли підкорятися нікому іншому, крім того, у кого більше зірочок на погонах.
Вони, у принципі, не здатні до інновацій, це – представники радянської армії, салдофонщина, яка тепер працює в бізнесі. Потрібно хитро подолати ці моменти, щоб занурити їх у вигадану ситуацію. Це був для мене дуже жорсткий виклик. Учасників гри я зробив одночасно і військовими, і будівничими. Звернувся до легенди про конкістадора: вони повинні побудувати новий світ і є військовими.
Чи у Львові ще хтось розробляє такі ігри?
У Львівській політехніці є двоє викладачок, які проводять ділові ігри: намагаються вести пари інтерактивно, щось схоже трапляється в УКУ. Є люди, які намагалися робити настільні ігри. Однак симуляції, про які я розповідаю, ні у Львові, ні на Західній Україні фактично ніхто не розвиває. Мене запрошують проводити ігри в Луцьк, Житомир, Київ.
Також маю декілька розробок освітніх настільних ігор. Вони або пояснюють, які процеси відбуваються у країні, або дають базове розуміння історії. Я зараз працюю над тим, щоб у 10-11 класах історію викладали на інтерактивних уроках. Коли діти вчать між собою не пов’язані дати, то лише зубрять їх, якщо починають розуміти їх через певну візуалізацію, наче дивляться історичний фільм, – вибудовується логічний ланцюжок.
Уявіть гру зі солдатиками, яка відтворює історичну подію, наприклад бій під Крутами. Дитина зовсім по-іншому реагує на інформацію, це вже певні емоції, позитивні чи негативні, які цементують прив’язаність до події.
Розкажи детальніше про гру, яка відбудеться у вихідні.
Гра, яка відбудеться 2-3 квітня, – це не окремий захід, а старт проекту. Гра моделюватиме Україну в період між Майданом і війною. Тобто гравці мають побудувати Україну в цей період. Ми надаватимемо окремі напрями, щоб подивитися, як у цій реальності розгортатимуться події. Чи почнеться війна, чи вдасться її побороти, обіграти, тримати новообрану владу в рукавчиках.
За допомогою гри ми підбиратимемо волонтерів, які будуть проводити інтерактивні уроки та лекції у школах на тему профорієнтації та лідерства. Учасників шукаємо по-різному, зокрема в соціальних мережах, на освітніх сайтах та трохи через ЗМІ.
Ми запрошуємо приєднуватися всіх. Гра масштабується, тобто відбудеться незалежно від того, скільки учасників назбирається – 40 чи 200.
А якими є подальші плани?
Плануємо проводити заходи у школах. Потім знову спробуємо зробити, якщо не загальноміську, то районну гру. Понад те, з багатьма нашими партнерами маємо домовленість про кількаденне стажування переможців: чи то в ресторанному бізнесі, чи в IT-фірмі. Хочемо, щоб ті діти, які покажуть динаміку, вже тепер почали змінювати своє життя – така глибина проекту.
Також у планах – літній табір для активних учнів та студентів. Він триватиме 5-6 днів, у програмі – ігри так квести, інтелектуальне навантаження. На моє переконання, нині, коли у країні війна, молодь повинна працювати у сфері освіти, розумового розвитку. Бо війна на Сході є наслідком, а не причиною. Якби ми не програли інформаційну політику, то війни, можливо, і не було б.
Окрім того, війна на Сході– це каталізація процесу, який розпочався ще сто років тому. Якщо згадати, як уряду УНР відповідала російська влада, то бачимо, що навіть формулювання не змінювалося: російських військ в Україні немає. Але ми цього не знаємо, бо не вчили історію у 10 класі. Освіта – це не просто складання ЗНО, а розуміння процесів, які відбуваються в Україні. Громадська активність, соціальна відповідальність – це все пов’язано. Тоді десятикласник почне жити своїм життям, а не нудитися від того, що йому потрібно писати тести і він не зможе погуляти з друзями.
Окрім того, готую гру до Дня міста, яка називатиметься «Леосіті». Це буде більше настільна гра, в яку можна бавитися невеликими компаніями. Але це вже зовсім інша розповідь))).
Наталка Лотоцька, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ