Це вже не перший рекорд Івана Пазина, адже 2003 року він читав власну поезію 12 годин і 3 хвилини.
Керівник Національного реєстру рекордів України Лана Вєтрова розповіла, що безперервне читання поезії – це рекорд на витривалість, а він є найскладнішим серед усіх. Відповідно до правил Національного реєстру рекордів, поет після кожної години міг 5 хвилин відпочивати. Також, якщо учасник забуває слова, то має 30 секунд, щоб згадати їх, інакше рекорд анулюють.
Однак Іван Пазин 10-хвилинний перепочинок зробив лише після 5-годинного постійного читання, а потім брав лише кілька пауз, щоб поспілкуватися із журналістами. Також чоловікові не знадобилося півхвилини, які йому належали, щоб згадувати слова своїх віршів.
«Вголос» запитав у рекордсмена, звідки він брав натхнення та сили для встановлення рекорду, як написав стільки віршів, що вистачило на 12 годин безперервного читання, і про те, як вдалося виховати сина, який ні миті не сумнівався в тому, чи варто йти захищати честь та цілісність власної держави.
Пане Іване, які відчуття у вас після встановлення рекорду?
Якоїсь ейфорії немає, є внутрішнє задоволення. Незважаючи на сиві скроні, пам'ять у мене залишилася доброю. Я зробив те, що мав зробити. Ті, кому я присвятив свій рекорд, заслуговують значно більшого.
Під час читання намагався донести своє життя до людей, ті емоції, які пережив, лоскочуть серце, хочуть на волю, тому їх треба віддавати людям.
Ви присвятили рекорд своєму синові, який загинув у війні на Донбасі, та іншим військовим, які захищають нашу державу від агресора. Як вдалося виховати сина, який без вагань пішов захищати Батьківщину?
Тарас був патріотом і відповідальним з дитинства. Мабуть, перейняв мій дух. Коли йшов на війну, сказав: «Тату, от чого ви мене так виховали? Я не пробачу ні вам, ні собі, якщо не піду». Я не міг йому заперечити.
Ви читали свою поезію понад 12 годин, отож мали десяток пауз по 5 хвилин. Чи багато з них використали?
Небагато. Кілька хвилин використав на спілкування із пресою та й усе.
Як довго ви тренувалися у безперервному читанні?
Спеціально я не тренувався. То в автобусі, щоб швидше час ішов, згадував, то на риболовлі, коли не клювало. Подумки пригадував усі вірші. Сам здивувався, що пам’ятаю поезію, яку написав у 1989-1990-х роках. Уже наче забув, а заглянув у глибини своєї пам’яті, згадав перші два рядки, потім ще і так усі вірші.
Задоволені своїм результатом?
Я міг би читати й довше, але не хотів утомлювати людей. Мені легко було читати, я був зайнятий, тому час ішов швидко. А люди весь день мене підтримували, було вже пізно, і я вирішив зупинитися.
Про що розповідали у своїй поезії?
Мої вірші мають найрізноманітнішу тематику: філософські, історичні, патріотичні. Є ліричні вірші. Звісно, не все я пережив реально, але всі ці слова із серця.
Пане Іване, а коли ви почали писати?
З дитинства. В юні роки дуже любив читати, мабуть, від того і виникло бажання писати вірші.
Я народився в дуже бідній сім’ї, де треба було працювати, тому не раз отримував на горіхи від батька за свою любов до читання. Просто реальність тоді для мене була важка, а у книжках усе було зовсім по-іншому – дух правди, справедливості. Тим духом я й жив.
Ви все, що бачите, можете перевести в римовані рядки?
Так. Для мене немає табу.
Мабуть, ваша професія пов’язана з поезією.
Працюю у відділі культури методистом. Але я методист із хореографії.
Пане Іване, ви також є учасником Центру допомоги сім'ям загиблих в АТО, що діє при ГО «Розвиток громади». Чим займаєтесь у цьому центрі?
Я роблю те, що вмію найкраще, – говорю із людьми, адже слово – це розрада. Я часто виступаю, розмовляю із тими, хто втратив близьких у боротьбі за Україну. Я теж несу хрест, але тримаюся. Люди дивляться на мене і мусять триматися, не впасти у відчай, не захлинутися у злобі, а лишитися людьми. Всі, хто втратив рідних у війні, мають пам’ятати, що вони нікуди не поділися, а прийде час і всі ми зустрінемося. Наші герої віддали життя за Україну, за своїх братів, а це дуже велика честь для кожної людини.
Померти є страшно, коли смерть погана:
Замерзнути п’яним під плотом вночі,
В картярськім азарті від рук хулігана
Чи з страху трясучись на теплій печі.
Померти за правду, згоріти яскраво,
Вогнем освітивши навколишній світ, –
То тільки сходинка до честі і слави,
То в Царство любові швидкий перехід.
Усі ті, хто захищав нашу державу – Небесна сотня, воїни АТО, в тому числі й мій Тарас, – вони є в Царстві любові, і їм там добре. Вони звідти захищають нас потужніше, ніж захищали б тут автоматом.
Люди зараз трохи розчаровані в тому, що відбувається у державі. Що можете сказати їм?
Світ має бути кольоровий і добрий. От мені Бог дав можливість бачити людей зі світлого боку – це великий дар.
Окремо хочу сказати про молодих людей, яких повністю поглинула техніка. Звісно, в сучасних технологіях немає нічого поганого, але вони зомбують людські серця. До прикладу, в транспорті молоді та старші люди постійно в навушниках, очі їхні опущені у смартфони. А вони ж мали б дивитися довкола, милуватися світом, навколишніми. Мене це так зачепило, що написав вірш.
Навушники – в вуха, а очі – в смартфон
І все – вже попали в жорстокий полон,
У яму, в якій не буває життя,
Як зомбі і роботи, йдуть в майбуття.
Залежать від проводів, створених веж
Енергію духу терзають без меж.
Енергія сонця, любові, добра,
На жаль, у душі вже безслідно згора.
Як піде так далі, попадем в полон,
В якому панує не Бог, а смартфон.
Ми можемо чекати на ваші нові рекорди?
Мій молодший син сказав учора: «Тату, я бачу, що ви зовсім не змучилися, тому готуйтеся і будете 15 годин читати». Тож усе можливо.
Леся Бурбан, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ