Заголовок претензійний, але на жаль, він відображає дійсний стан речей. Спочатку згадаємо недалеке минуле - Львів 1988-1991рр. Зрозуміло, дуже перебільшеним є твердження, що завдяки позиції Львова і львів’ян Україна здобула незалежність. Тут співпало багато внутрішніх і зовнішніх чинників. Роль Львова - неспівмірно велика, порівняно з чисельністю населення чи економічним потенціалом.
Коли політики зовсім не провінційного потенціалу – Маргарет Тетчер та Джордж Буш старший переконували у доцільності збереження, нехай трансформованого, підмальованого, але все ж Радянського Союзу, львівська громада чітко сказала – “Ні!”. Зовнішніх авторитетів не існувало, було досить чітке бачення історичної перспективи – творення України як незалежної, демократичної держави. Не тільки Східна Україна, компартійні діячі, а весь світ хитався, корчився у сумнівах, а Львів знав що має бути, і на своєму наполіг, переконавши решту, був Лідером.
Події, як воно і буває переважно, розвивались непередбачувано і незалежність прийшла швидко і безкровно. Тогочасних трибунів, дійсних, чи за збігом обставин, життя перемололо. Вони не змогли, а напевне, і ніхто б тоді не зміг виробити план розбудови незалежної України, яка мала потужний виробничий потенціал і була морально-психологічно і політично безпорадною. Але Львів, з незрозумілих причин, усунувся від формування самостійної України. Довірив цю справу більш нахабним і самонадіяним, які і взялись за цю справу власне тому, що їм Україна не боліла.
Сучасний момент вимагає, щоб Львів знову взяв на себе обов’язок Лідера, бо Київ і досі не зміг подолати свій провінційний комплекс, що виявляється навіть у його сучасній схильності до монументалізму. Сучасне лідерство Львова повинно полягати по-перше, в жорсткій, аргументованій критиці влади. В критиці її економічної, культурної, демографічної, зовнішньої, соціальної політики (цей ряд можна продовжити до безконечності). Але ця критика не повинна носити емоційно-мітинговий характер. Напевно, не так складно, навіть за відкритими джерелами, проаналізувати зовнішню і внутрішню торгівлю України чи приватизаційні процеси, чи будь-яку іншу сферу... І продемонструвати з фактами твердження, що українська влада – найменш ефективна в історії людства. А якщо хтось вважає зворотнє, нехай пояснить: чому кошти, переслані заробітчанами, у кілька разів перевищують державний бюджет. Також “ненаша влада” неефективна і політично. Львів дозволив люмпену стати президентами, міністрами, олігархами, лідерами “партій”, а він (люмпен), замість того, щоб захищати державність, пропонує “політичну реформу”, наслідком якої стане ліквідація незалежності України. І, усвідомлюючи свою неконкурентноспроможність прагне законсервувати власний владний статус будь-якою ціною. Так п. Шурма відкрито заявляє: “Ми ніколи не воюємо проти влади. Вона вічна. В опозицію СДПУ(о) можуть лише “загнати”. Знаючи можливості нашої партії, я співчуваю тим, хто б зважився на такий крок” (Поступ, 27-28 грудня 2003р.) Тобто, попри претензії на “демократичність”, загальносвітова практика почергового перебування при владі і в опозиції по-суті відкидається. Суть “реформи”, яку можуть витворити такі “більшовики”, очевидна – тоталітаризм. І ніхто його не критикує. А наше мовчання є непрямим закликом до встановлення диктатури. Не треба боятись. Бо скоро може бути пізно боятись. І тоді п. Шурма скаже : “Чому ви більш енергійно не протестували?” Як не один повстанський отаман пошкодував, що не пішов за С. Петлюрою.
По-друге, слід творити позитивну візію майбутнього. Власне Львів, з його однозначно європейським вибором, може запропонувати шляхи творення України як європейської держави. Можна сприймати ці слова як заклик на барикади, але заклик на барикади духовно-інтелектуальні. Треба повірити у власні сили, бо іншої сили в Україні немає. Нестандартно, творчо, сміливо мислити і діяти сьогодні здатен тільки Львів. Це не заперечення суб’єктності інших регіонів, але вони занадто рефлектують над минулим, яке, навіть якщо його повернуть, буде тільки жахливим. Львів повинен переконати громадян України, що ми можемо і будемо жити краще без цієї влади, здатної тільки сіяти розбрат в суспільстві. Львів не боїться змін і, свого часу переконавши громадян підтримати незалежність України, він сьогодні повинен їх переконати, що вибір був правильний, а творення європейської України слід довірити не уже дискредитованій владі, а опозиції.
ІА "Вголос": НОВИНИ