3 липня на сайті щоденної львівської інтернет-газети “Вголос” за підписом Назара Бучка з’явилася стаття з претензійною назвою “Храм на вкраденій землі”, в якій де відкрито, де у завуальованій формі піднімається питання про передачу ринку “Південного” у комунальну власність. Власне, ця тема така ж нова й актуальна, як і минулорічний сніг, хоча з подиву гідною періодичністю вона то пригасає, то спалахує з новою силою. Чому? Хто режисер цього спектаклю?
Земля мені спокою не дає
Стаття починається інтродукцією, розрахованою на християнські чесноти громади і намаганням одразу ж звинуватити опонента у відсутності моральних орієнтирів. “Коли Петро Писарчук, ― пише Назар Бучко, ― почав будувати на “Південному” церкву, одні казали, що от, мовляв, побожний чоловік ― і про себе дбає, і про Боже не забуває... І лише купка “посвячених” знала про справжню причину такої любові відомого бізнесмена та народного обранця до сакрального. Тісно стало “Південному”, для “справжнього розмаху” землі вже замало”. А розростатися базарові особливо нікуди...Тільки на західному напрямку -- з боку Скнилівського парку -- є вільна земля. І дуже мудро зробив господар базару, що почав будуватися не з готелю чи стоянки, а – з церкви. Хто наважиться сказати “Забирайся!” людині, яка споруджує храм Господній, хай навіть -- на вкраденій землі?” Даруйте за розлогу цитату, але в ній квінтесенція затяжного конфлікту -- земля. Точніше, те, що на цій ще недавно непридатній до вжитку землі ціною неймовірних зусиль, працею тисяч робітників збудовано й будується. Те, що стало окрасою нашого міста і вражає бувалих у бувальцях закордонних туристів.
Що ж до самої церкви (точніше кажучи, її будівництва), то можна зрозуміти обурення авторів пасквіля “Храм на вкраденій землі”, адже вони, можливо, сповідують іншу релігію, і їм було б куди приємніше, якби на “Південному” з’явилася мечеть чи синагога. А тому люди лукавлять. І це лукавство проявляється вже у самій назві статті. Церкву на “Південному” освятили менше року тому, і вона в ансамблі з корпусами підприємства “АЙПІЄ-Л” “Європа” та “Україна” стала справжньою окрасою Львова. Але людині духовно бідній це ні до чого, бо, як кажуть у народі, свиня завжди болото знайде. Тому автор пасквіля і надалі називає потужний торговий центр базаром. І депутатові Батюкові, і львів’янам, і тому ж репортерові відомо, що церкву на “Південному” зведено на прохання підприємців фірми як жертву Господові за те чудо, яке вдалося створити на колишньому пустирі. А сам храм збудовано на тому місці, де був яр і де збиралися всі стічні води району. Тому на місці автора статті я б не брався судити про те, що поблагословив Господь, хоча воно і зроблено проти волі чиновника, адже кожна людина, котра проходить повз храм і має в серці хоч трохи віри, мимоволі задумується про сенс свого життя і стає добрішою.
Як на мене, за кожним словом Назара Бучка простежується давнє протистояння між членом депутатської комісії з землеустрою, будівництва та архітектури, депутатом міськради Юрієм Батюком і народним депутатом України Петром Писарчуком.
Ні один провидець не скаже достеменно, що стало причиною протистояння. Принаймні, до 2000 року невтомний борець за чесний землеустрій активності не виявляв. А потім раптово став борцем за чесне землевпорядкування і запалав лютою ненавистю до власників “Південного”. Чий кон’юнктурний інтерес простежується за цим? Містом давно ходять чутки, що діями Юрія Батюка керують якісь приватні інтереси. Подейкують, що не обходилося і без фінансового зацікавлення депутата. Тут мали б попрацювати правоохоронні органи, адже, можливо, це і є однією з причин кривавих “розборок” на “Південному”. Хоча відомий і другий цікавий момент: пан Батюк курує округ, на території якого і розташовані і ринок, і Скнилівський парк, який давно перетворився на непролазні джунглі, у яких сам чорт ногу зломить.
Чого вартий трагікомічний випадок, коли у парку в каналізаційний колектор упала корова одного з мешканців вулиці Щиренької, і рятувальники витратили п’ять годин, аби звільнити бідну худобину з пастки. Ось куди мав би спрямовувати депутатський запал Юрій Батюк -- на впорядкування Скнилівського парку. Але куди там – не дає йому спокою ринок.
Без сумніву, земля – це дар Божий. Тому дивує примітивізм авторів та замовників статті, котрі називають її вкраденою. Землю не крадуть -- її або прикрашають, як це є у випадку з храмом Покрови, або перетворюють у хащі, як це зробили зі Скнилівським парком, який, до того ж, не має відповідного статусу і до впорядкування якого ніяк не докладається депутат міськради Батюк.
П’ять крапель в разлівє
І забіг якось увечері депутат на чайок до Владіміра Ілліча.
-- А що цікавенького розкажете? -- запитує вождь світового пролетаріату.
-- Земля не дає спокою. Должность (себто посада) в мене така.
-- Так-так, -- відказують вождь, прищуривши очі, наче беручи на приціл нагана чергового буржуя. -- На ній, рідненькій, я революцію сотворив. Пообіцяв землю селянам, і дав її сіромахам. А потім мій братан Йосиф ту землю відібрав -- колективізація, знаєте, велика сила. Ну не вміє селянин-одноосібник на землі господарювати.
-- Спасибі вам, Іллічу, за науку, за дороговказ! -- на радощах аж підстрибнув депутат. – Теперечки я знаю, як рости і діяти нам треба -- так, щоби гриміло з краю в край!
І загриміло...
В історії Радянської Росії був один цікавий період – “неп”. Доведена громадянською війною до економічного краху країна: голод, розруха, безнадія. І тоді дозволили принципові противники капіталізму те, проти чого самі ж боролися: приватне підприємництво, приплив інвестицій з-за кордону. Селянство, звільнене від експропріації зерна під час політики “воєнного комунізму”, міцно стало на ноги. Коли ж Росія вибралася з економічної прірви, вожді “непу” взялися узурпувати здобутки нової економічної політики.
Щось подібне повторюється на наших очах у Львові. Роками нікому діла не було до болотистої місцевості, порослої непролазними хащами і перерізаної яругами. І це неподалік аеропорту, який є візитівкою кожного міста. 1996 року ТзОВ “АЙПІЄ-Л” в особі Петра Писарчука орендувало 5 гектарів болотистої пустелі. З цього почався ринок “Південний”. Уже 2001 року з 32 ринків, що діяли у Львові, “Південний” давав третину всіх ринкових надходжень у міський бюджет! Здавалося б, радіти треба за успіх підприємливих людей, які створюють додаткові робочі місця -- а на ринку працевлаштовано десять тисяч осіб! Незбагненна логіка у наших чиновників і тих журналістів, яких вони підтримують. Всюди лунають привселюдні заяви про підтримку підприємництва, а водночас це підприємництво намагаються топити. Отож, передавати у комунальну власність доцільно ті підприємства, які ледве животіють. Бо процвітаючі структури наше чиновництво дуже швидко пустить з торбами по світу, і не буде жодної користі для громади.
Дивує, чому автори статті “Храм на вкраденій землі”, котрі так вміло рахують прибутки “Південного”, не поцікавляться, скільки коштів та праці вкладено у його будівництво та скільки від роботи комплексу отримала державна казна (міська -- у тому числі). Про це знають навіть у Києві -- нещодавно ТзОВ “АЙПІЄ-Л” визнано кращим платником податків України, але чомусь не хочуть визнавати у Львові. Авторитетна комісія міськради проаналізувала, що має заплатити “Південний” за користування землею протягом цих років. Сума складає один мільйон триста тисяч гривень. А вина в тому, що ці фінанси не сплачено, -- не Писарчука та ринку, а деяких чиновників представницького органу Львова, який, незважаючи на прохання адміністрації “Південного” та підприємців, котрі вже п’ять років безуспішно оббивають пороги мерії, не хоче вирішувати питання. Лише протягом цього року, попри висновки конкретних експертиз та стоси відповідної документації, депутати вперто блокують розгляд питання з “Південним”, не вносять його навіть у порядок денний сесії, відчуваючи при цьому свою безкарність.
Отже, розкрутив депутат Батюк вітряк боротьби за чесне землевпорядкування, але на рівні постійної депутатської комісії. Аж тут телефонує по стільниковому Лєнін: “Ну, як там?” – “Все о’кей, -- відповідають невтомний правдошукач, -- проте розголосу, що з козла молока”. -- “А ви, батечку, -- дає пораду вождь, -- пресу підключіть. Газета -- не тільки колективний пропагандист, агітатор, а й організатор. Пригадую, 1917-го в Разлівє під фінську самогоночку я накрапав п’ять крапель “Квітневих тез”, а поки похмелявся, залізний Фелікс (він, собака, непитущий був) опублікував мої одкровення – от і революцію довелося робити. Гарна буча вийшла!”
І кинувся депутат шукати пресу для втілення своїх ідей. Відомо -- хто шукає дзеркального відображення, той купує дзеркало. Не знаю, яким чином пан Батюк уклав унію із “Суботньою поштою”, редактор якої Рустам Курбанов залюбки віддає сторінки свого видання під такого роду “викриття” і сам з не меншою дозою злорадства псує кров керівникам “Південного”. Скажімо, 6 серпня 2001 року редактор “Суботньої пошти” пише про те, що Петро Писарчук звинуватив Юрія Батюка та його колег із комісії у зв’язках з криміналом, аби узурпувати ринок. Втім, до кримінального сліду в боротьбі за “Південний” ми повернемося далі.
Землетрус, про який мовчать
Тим часом Назар Бучко згущує барви у стилі голівудських фільмів жахів: “Не один раз, -- пише він, -- геологи і геодезисти попереджали, що під “Південним” – карстові породи, на яких будівництво вести ризиковано. Найменший землетрус може стати серйозним випробовуванням для всіх тих торгових площ”. Така постановка питання – нісенітниця, витончений удар по емоціях і працівників ринку, і покупців. Мовляв, стережись, православний люде, найменший землетрус – і все провалиться під землю. Овва! Тут автор явно переборщив.
Закладаючи Львів, князь Данило не радився з геологами і геодезистами, інакше він взагалі відмовився б від свого задуму. Просто специфіка ґрунтів у нас така. З тієї причини у Львові ніколи не буде метрополітену, хоча плани спорудження підземної комунікації час від часу й народжуються в чиїхось гарячих головах. Проте, незважаючи на специфіку ґрунтів, сім століть стоїть княже місто. А щодо об’єктів на “Південному”, то вони куди надійніші за багатоповерхові панельні вулики, збудовані протягом десятиліть у спальних районах міста. Аби переконатися в цьому, варто побувати на будівництві й пересвідчитися, що будова на “Південному” ведеться фундаментально.
Але найбільше князеві пощастило з тим, що в ті сиві часи не було комісії із землевпорядкування, архітектури та будівництва. Бо затягали би князя всевідаючі чиновники по судах -- мовляв, на цю споруду немає документації, тут бракує довідки, там ще якогось папірця. Плюнув би Данило Романович на бюрократичні тяганини та й емігрував би в чужоземні краї.
Мене дивує те, чому Назар Бучко, смакуючи юридичо-земельні подробиці конфлікту, оминає деякі інші інтригуючі деталі. Перше велике протистояння Батюк – Писарчук відбулося у вересні-жовтні 2001 року. Країна готувалася до березневих виборів у Верховну Раду та органів місцевого самоврядування. З новою силою конфлікт також намагаються роздмухати напередодні президентських перегонів. Без коментарів.
Перепало на горіхи від Назара Бучка й мерові Любомиру Буняку. Навіщо журналіст вплутує міського голову в не вартого й дірки від бублика земельно-ринковий вир? “Він (тобто Любомир Буняк), -- пише автор “Храму на вкраденій землі”, -- має перед паном Писарчуком деякі зобов’язання, адже господар “Південного”, як він сам запевняв, активно підтримував Любомира Костянтиновича на виборах міського голови. А борги, як відомо, треба повертати”. На те вони й вибори, що на них хтось завжди когось підтримує...
А тепер кримінальні загадки. 24 грудня 2000 року о 19.30 на народного депутата Петра Писарчука було вчинено замах. Криміналісти-аналітики звернули увагу на те, що 4 січня 2001 року арбітражний суд мав визначитися щодо правомірності забудови земельних ділянок на “Південному”.
Коли Петро Писарчук став народним депутатом Верховної Ради, всіма земельними питаннями зайнявся директор “Південного” Володимир Семенюк. 19 жовтня 2002 року Семенюка вбивають, а 23 жовтня директор мав заплановану зустріч із заступником міського голови із земельних питань Василем Лозинським. Що це – співпадіння? Закономірність? Ось яким землетрусом мав би зайнятися Назар Бучко, але, мабуть, мужності не вистачає...
Статтю “Храм на вкраденій землі” Назар Бучко закінчує не менш спопеляючим пасажем: “Певне, ніде у світі нема, аби люди, проходячи повз базар, хрестилися. Тільки – у Львові. Кілька років тому біля “Південного” при дорозі поставили фігуру Божої Матері, і побожний люд, йдучи на базар, клав на себе хрести. Так само, як зараз попри церкву, яку важко не помітити, -- дарма, що довкола корчми та людна торговиця...”. Ну і що з того? Якщо йти за логікою автора, то закрити треба майже всі храми, і не лише у Львові.
Скажімо, не території Києво-Печерської лаври діє центр з лікування і профілактики СНІДу, напроти кафедрального собору у Львові біля ювелірної майстерні постійно тусуються скупники золота, а кавові гурмани смакують запашний напій. А стихійні базари, бари, розважальні заклади, які діють по сусідству з усіма церквами у Львові, їх що – також закрити?
...О проклята галицька ментальність! Як ненавидять у нас людей успіху. І не лише у бізнесі. Де ще так важко розпочати або звершити розумову працю, як у нас? Де, крім нашої країни, ви наштовхнетеся на сотні, тисячі незавершених ідей і планів, нереалізованих дивовижних проектів у сфері науки і мистецтва? Наша прекрасна Галичина – не що інше, як цвинтар ідей, потворна пустеля нездійснених високих злетів.
Зрештою, все мине. Мери, судді, дозволи, довідки, депутатські комісії. Але якщо ми залишаємо після себе тільки ненависть, заздрість, порослі чагарниками неперспективні землі, болотисті пустелі, злидні матеріальні та духовні, то навіщо жити?
ІА "Вголос": НОВИНИ