Кореспондентка «Вголосу» поспілкувалася з трьома родинами, які пов’язали своє нове переселенське життя зі Львовом і яким менше ніж за півроку вдалося відкрити тут власну справу.
Кримські татари: головне у стоматології – не зашкодити
Руслан і Сефає Рамазанови разом з трьома дітьми поїхали з Криму 16 березня 2014 року – у день, коли тисячі людей голосували на незаконному референдумі в Криму. Родина обрала Україну, бо пам’ятає з історії, як відбувалася депортація 1944 року. Через це Рамзанови вважали неприпустимим підкорятися Росії.
Однак Київ не впустив кримських татар у своє «велике колесо». Відсутність роботи, висока оренда житла, переповнені дитячі садочки – усе це вплинуло на рішення родини покинути столицю і вирушити до Львова. І тут усе стало на свої місця: винайняли квартиру, дочок Діляру й Арзи записали до дитячого садочка, сина Халіла – до школи. Згодом настав час подумати і про роботу.
У Криму чоловік разом з дружиною працювали стоматологами: мали власний кабінет і сотні вдячних пацієнтів. У Львові брак коштів не дозволяв швидко стати на ноги. І тут, як згадує Руслан, на допомогу прийшла ГО «Кримська хвиля». В організації розповіли про проект УВКБ ООН у справах біженців, який давав можливість отримати фінансову підтримку для початку підприємницької діяльності.
«Коли в голові є розуміння, як грамотно вести бізнес, коли за плечима маєш 15 років стоматологічної практики, коли хочеш працювати, то все легко. Ми підготували бізнес-план, і наш проект схвалили. На розвиток власної справи дали 39 тис. грн, на які ми придбали стоматологічне обладнання для лікування каналів, витратні матеріали, зняли офіс у приватній клініці на Сихові та запрацювали», – розповів Руслан.
Звісно, у 37 років складніше починати бізнес, але кримськотатарська родина впевнена, що фортуна незабаром усміхнеться їм. До того ж чоловік з дружиною кажуть, що звикли працювати на результат. Лікарі слідують принципу Гіппократа «Не зашкодь». Пішли на поступки і для переселенців: їм під час лікування пропонують суттєві знижки, бо знають, як воно бути в цій шкурі. Водночас Руслан нарікає, що через війну люди почали менше звертати увагу на здоров’я. Більшість пацієнтів узагалі не може розслабитися і налаштуватися на лікування.
Подружжя каже, що Львів для них став містом з душею. У сина з’явилися друзі, доньки вже теж звикли до нового життя. Щоправда, є речі, яких не вистачає, – немає мечеті, до якої звикла родина. Руслан розповів, що у Львові відкрили два місця для молитов, але санітарні умови не дозволяють Сефає з дітьми відвідувати ці приміщення.
Згадують кримчани і батьківський будинок поблизу Сімферополя. Продавати Руслан його не має наміру, бо колись разом з батьком цеглина за цеглиною будував цей родинний дім. Вирішив, що чекатиме часів, коли сонячний Крим повернеться знову до України, і родина поїде додому.
Донеччани: підкорити ринок ріелторських послуг непросто
Донеччани Надія Нещаденко разом з чоловіком і донькою приїхали до Львова на початку літа. Вдома мали бізнес, пов'язаний з ОСББ. Коли приїхали сюди, мали єдине прагнення – зачепитися і залишитися в місті, бо шукати чогось нового, коли тобі понад 50, складно, та й здоров’я не дозволяє. На запитання «Вголосу», чому обрали Західну Україну, пані Надія, сміючись, каже, що родині було цікаво розвінчати міфи про «бандерівців».
«Звісно, ми не вірили в страшні казки. Просто нам дуже хотілося побачити Львів, в якому жодного разу не були. Багато чули про місто, але не знали, що воно насправді пречудове. Львів став для нас містом-музеєм, в якому кожна будівля має свою історію, яку хочеться прочитати», – каже донеччанка.
Але приємними враженнями ситим не станеш, отож родина почала активно шукати своє призначення. Почули про проект УВКБ ООН у справах біженців, узяли участь у конкурсі, отримали грант і відкрили ріелторську фірму, на основі якої заснували ГО «Схід і Захід разом».
Фінансову допомогу в розмірі 44 тис. грн вклали в оргтехніку, створення web-сайта та друк рекламних проспектів. «Не можу сказати, що справи йдуть так, як хотілося, але на заробітну плату й податки вистачає. Ось, наприклад, днями здали квартиру людям з Дніпропетровська. До цього також було кілька угод. А ще ми познайомилися із забудовником, який запропонував нам об’єднатися і разом продавати нові квартири. Я не готова піти на такий крок, але під час перемовин вирішили спробувати таку схему: він будує, ми продаємо й бачимо перспективу. Для нас це як манна небесна», – пояснює пані Надія і додає, що не забула і про переселенців, для яких пропонує суттєві знижки під час пошуку житла. Окрім того, за її словами, є кілька конкретних задумок, які стануть у пригоді таким, як вона. Щоправда, про це ще зарано говорити.
До речі, пані Надія народилася в Калузькій області. Тож каже: знає, що таке Росія. «Мені не треба розповідати про російський світ, бо я добре пам’ятаю, як ми жили в Росії, як там працюють чиновники. Тому своїм друзям та рідним казала: не треба кликати біду, але мало хто слухав. Усі кричали: пенсії будуть високими, зарплати…» – згадує Надія Олексіївна.
Також вона додає, що через війну та приїзд до Львова з нею припинили спілкуватися родичі та друзі. Ба більше – невідомі люди зателефонували й попередили, щоб родина забула про квартиру в Донецьку. Але пані Надія не опустила руки. Навпаки – вірить, що мрії здійснюються. Не відразу, поступово, просто треба вміти чекати.
Луганськ – Львів: коли поліграфічний бізнес єднається
Олексій та Юлія Карпенки приїхали до Львова з Луганська в червні. Інтуїтивно відчули, що переїзд відкладати не можна, бо далі буде пізно. Тим паче, родині було що втрачати. Олексій мав власний поліграфічний бізнес, досвідчений колектив, чимало клієнтів, яких з кожним днем війни, що поступово розгорялася в місті, ставало менше. Через це було прийнято рішення вивозити з Луганська друкарське обладнання.
Питання – куди їхати – не поставало, бо бізнес-партнери чоловіка працювали у Львові. Вони й запропонували луганчанину об’єднатися. Так і зробили: поштою відправили все необхідне для роботи, додали деякі побутові речі й поїхали самі.
Разом з ними вирушили й батьки-пенсіонери, які не хотіли лишатися наодинці в окупованому сепаратистами місті. У Львові на Левандівці винайняли будиночок. Олексій почав працювати, Юлія також знайшла роботу бухгалтером, 9-річного Ростислава влаштували в українську школу. Кажуть, що син швидко адаптувався і тепер не має жодних проблем з навчанням. Наполегливо вивчає українську та англійську, бо розуміє, що це потрібно для майбутнього. Адже невідомо, куди життя занесе родину.
Допомагає в цьому бабуся, яка багато років працювала вчителем іноземної мови. Для неї пошуки роботи у Львові виявилися невдалими: через пенсійний вік учительку зі стажем не взяли до школи. Тож усі знання бабуся намагається передати онукові й, звісно, допомагає по господарству.
У Львові велика родина почувається добре. Єдине, про що жалкує, – треба було раніше переїжджати, бо купити квартиру або збудувати будинок удруге грошей не вистачить. Про житло, яке залишилося в Луганську, говорять так: «Біда додає розуміння того, що щастя не у квартирі або машині. Щастя – коли твої рідні живі, здорові, у безпеці та всі разом». Про повернення в Луганськ не думають узагалі, бо не бачать перспектив на Донбасі.
Днями Олексій з Юлією відзначатимуть 12-ту річницю свого весілля. Кажуть, що цього року особливо відчули, наскільки важливою є підтримка одне одного. «Добре, що ми разом, біда нас згуртувала і зробила сильнішими», – підсумовує подружжя.
…Ми розповіли лише про три родини переселенців, які не розгубилися в новому місті і знайшли в собі сили розпочати власну справу заново. Окрім них, є ще багато переселенців з Криму та Донбасу, які також знайшли себе у Львові та, попри труднощі й негаразди, намагаються довести, що вони – не дармоїди, вміють і прагнуть працювати.
Тетяна Зеленська, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ