Я дивлюсь у дзеркало і запитую себе – чим я гірший за поляка, естонця чи румуна? І чому мені треба мало не випрошувати ту кляту шенгенську візу, щоб відвідати родинне село по той бік кордону? А отримавши її – стояти в багатогодинних чергах, щоб потрапити в європейську землю обітовану. Я розумію, що Україна не Франція, не Польща, і навіть не Естонія. Наразі ми не справились із власними злодіями у владі, та й людей, які хочуть змінюватись, ставати Громадянами, ще не достатньо. Але ж формально – нас обдурили. Українці виконали усі вимоги, що ставила перед нами Європа для запровадження безвізу. Європа втратила лице? Чи гідність? А вона її мала, коли байдуже спостерігала, як мордовські війська шматували Грузію? Як «зелені чоловічки» підло відбирали у нас Крим? Так, старенька Європа турбувалась, щось там заявляла, гримаючи баняками на кухні, але це допомогло, як мертвому припарка. Чи в Європі джентльмени закінчились?
Очевидно, що так. І ми досі паримось в чергах в консуляти і візові центри, принижені і упосліджені в багатогодинних очікуваннях на кордоні.
І все ж я сподіваюсь на приєднання України до цивілізованого світу. Без надії. Бо нічого під цим сонцем не буває намарно. Ставаймо сильнішими і відповідальнішими. Тоді не проситимемо, а вимагатимемо. Правом переможців.
Богдан Марциняк Волошин
ІА "Вголос": НОВИНИ