Danger Mouse & Sparklehorse "Dark Night Of The Soul" (2009)
Інді-тусня під пильним керівництвом анімалістичних персонажів Danger Mouse & Sparklehorse з тінями великого і жахливого Девіда Лінча, який перебуває невідомо де.
Грають інді-поп з психоделічними заскоками. Грають так класно, що й альбом Марка Лінкуса (Sparklehorse) "Good Morning Spider" (1998) вже не згадується. То приблизна за духом, але далека за саундовим інструментарієм та часовими параметрами територія.
Диск "Dark Night Of The Soul" можна записати у ще одні канікулярні списки зірок закордонної естради. Бо з такими культовими іменами, як Wayne Coyne (Flaming Lips), Gruff Rhys (Super Furry Animals), Jason Lytle (Grandaddy), Julian Casablancas (The Strokes), Black Francis (ex-Pixies), Iggy Pop, James Mercer (The Shins), Nina Persson (ex-The Cardigans), Vic Chesnutt можна було забахати щось таке – оттаке. Але знову ж, у більшості випадків, така урожайна туса й займається милою фігньою.
Danger Mouse – не йобаний Тімбаленд, тому кардинально в саунд не лізе і займається електронною орнаменталістикою загального полотна. Цим позитивом він відзначався і диска Бека та The Good, The Bad & The Queen. Присутні бітломанські аромати сержанта Пеппера та цукатні The Beach Boys у свінгуючих паралелях між "Little Girl", "Pain" (денджерний салют "Gamma Ray" Бека). Нео-психоделія рулить, а з нею й аналоговий саунд, де хаммондам завжди у нас дорога. Є крапаль оркестровочок, а на десерт – дрім-попні алюзії з легкими салютами Mercury Rev ("Star Eyes (I Can Catch It)") з індітронними припливами.
Кожен з бразерерів та сістерів приносить своє й тому, Black Francis – нойзує, Iggy Pop – дико гонить на тему оперної панкушки, Julian Casablancas – строкує, Nina Persson – сексапілить, а Vic Chesnutt – майже спокенвордить у своїх ретро-запливах у семпло-космос. Протягом диску атмосферка легенької шизи імені Твін Пікса вміло нагнітається, але залишити в пам'яті хочеться стартово-тягучі 4-ри треки. А нюансові "Revenge" і "Just War" – особливо.
1. Revenge (feat. Wayne Coyne)
2. Just War (feat. Gruff Rhys)
3. Jaykub (feat. Jason Lytle)
4. Little Girl (feat. Julian Casablancas)
5. Angel's Harp (feat. Black Francis)
6. Pain (feat. Iggy Pop)
7. Star Eyes (I Can Catch It) (feat. James Mercer)
8. Everytime I'm With You (feat. Jason Lytle)
9. Insane Lullaby (feat. James Mercer)
10. Daddy's Gone (feat. Nina Persson)
11. The Man Who Played God (feat. Nina Persson)
12. Grain Augury (feat. Vic Chesnutt)
13. Dark Night Of The Soul (feat. Vic Chesnutt)
Cotton Jones "Paranoid Cocoon" (2009)
Ідеальний альбомчик американця Майкла Нау (фронтмена банди Page France). 60-ті рулять однозначно. Блюз, кантрі та психоделія зібрані в таких міліметрових пропорціях, що з них можна будувати єгипетські піраміди.
Інколи проскакує дух Джима Моррісона ("Up A Tree (Went This Heart I Have)"). Довго не затримується, бо Нау та його дівчинка безроздільно панують на цій планеті. Тіні St. John Green тут також були б не зайвими. Інтонаційно-нюансова робота вищої марки. Нічого особливо (з огляду на досягнення 60-х), але в топах сидить вже 3-й місяць. Зрозуміло, що аналоговий саунд + мінімалізм. Бо таку штуку, як "Gotta Cheer Up" можна зіграти тільки на старій апаратурі.
Кожен трек – новий поворот у невідоме підсвідоме великого змія. Нова історія вічного руху і переродження. Жодних повторів на цих американських гірках. Свінги і колискові разом на диліжансі ранкового сонця ("Gone The Bells"). Безтурботність "Cotton & Velvet" переростає у стрімкий ручай похуїстичної лінивості. І нічого, окрім усмішки, чеширського кота тут не побачиш. В цьому салуні ("Blood Red Sentimental Blues") прокуреного хаммонда.
Ну й десь під західнім сонцем, для особливих романтиків, на останній позиції захований феноменальний (див. етимологію) медляк "I Am The Changer". 37 хвилин щастя від Cotton Jones, бо новий альбом Боба Ділана то вже таке ретро-ретро, що аж писати не хочеться.
1. Up A Tree (Went This Heart I Have)
2. Gotta Cheer Up
3. Some Strange Rain
4. Gone The Bells
5. Photo Summerlude
6. By Morning Light
7. Cotton & Velvet
8. Little Ashtray in the Sun
9. Blood Red Sentimental Blues
10. I Am The Changer
Hemp Gru "Droga" (2009)
Польські хіп-хопери Hemp Gru з варшавського Мокотова зі своїм 2-м альбомом після золотостатусного дебютника "Klucz 2004". Пацики подорослішали і майже без провалів протримались увесь альбом. Кульний старт і дещо слабший фініш розбавлений декількома веселими скітами (Funkcja для хлопчиків і Dr. Joint для хлопчиків та дівчаток).
"63 Dni Chwały", зі зрозумілим лише для варшавян пафосом Варшавського повстання 1944 року, дає таку хвилю патріотизму, що нашому Тартаку і Хорті ще довго доведеться співати про повстанців, щоб дострибнути до такого рівня. Далі йде повноправний хіт альбому – трек "Droga". Де читка, мінуси і вуличний брутал піднімає 9-ту хвилю мурашок на перші топи хіт-парадів. Хоча, якщо без сентиментів, "Droga" нагадує трек французьких реперів IAM "Elle Donne Son Corps Avant Son Nom" з альбому "L'Ecole du Micro D'Argent" (1997). Але з огляду на якість виконання Hemp Gru, про то швидко забувається.
Не варто забувати лише про повну орієнтацію наших ТНМК на представників французького репу (тих ж IAM), які на них пасуться ще більше поляків (особливо Фагот підкопійовує інтонації). Що вже писати про Потапа і Настю Камєнських, для яких останні альбоми Mc Solaar – то щоденний отченаш.
Далі Hemp Gru невдало побавились з оперою (як давно вже та фішка проскочила в американському хіп-хопі). Запаслись соціалкою. Трохи пройшлись 70-ми десятницькими семплами. І щось настільки цікавого можна почути тільки на "Gram Va Banque" та "Dr. Joint". Інші треки, крапаль, нижчої категорії, добираються бали своєю злістю, без особливо сентиментальної лірики ("H.W.D.P."). Вони качають і мають свій фейс, що робить конкретними противниками дебютнику у званні кращого альбому Hemp Gru.
Українському хіп-хопу навіть до такого репу (не преміум категорії), як до Альдебарана. І читка не та, та й володіння мовою – то просто вафлі.
1. Intro
2. 63 Dni Chwały
3. Droga
4. ...W Hemp Armii
5. Strzał
6. Skit – Funkcja
7. Niespełnione Obietnice
8. Wyrok Ulicy
9. Właśnie Tak
10. Im Szybciej Się Jorgniesz
11. Skit – Raport
12. H.W.D.P.
13. Gram Va Banque
14. Skit – Dr. Joint
15. Dr. Joint
16. Zachowaj Twarz
17. Któregoś Dnia
18. Outro
Manic Street Preachers "Journal for Plague Lovers" (2009)
Маніки знову в бою. Цього разу на вірші свого мертвого (?) гітариста Річі Джеймса. Сумно, але нічого цікавого. Попередній диск "Send Away The Tigers" (2007) хоч якогось був веселіший.
Пост-панкові моди вирулюють. Фуззи фуззять. Є декілька нормальних ходів. Вокал Джеймса Бредфілда на місці. Тільки от драйв якийсь псевдодрайвовий. Розмитий і подрібнений шум. Якийсь недогранж.
Традиції дотримуються. Пахне весною 90-х і осінню 80-х. Десь проскакують оркестровочки. Фортепіанко та ліра зараховані. Ієрархія чергування балад та стадіонних бойовиків суворо дотримується. Чомусь згадується наша Димна Суміш. На 12-му треці прилітають спогади про хіт Weezer "Island In The Sun". На фініші традиційна акустика + кислота. І жодного бажання слухати це знову. Набір юний конструктор в якому маніки чомусь заплутались. Лишається тільки згадувати старі хіти.
1. Peeled Apples
2. Jackie Collins Existential Question Time
3. Me and Stephen Hawking
4. This Joke Sport Severed
5. Journal for Plague Lovers
6. She Bathed Herself In A Bath Of Bleach
7. Facing Page: Top Left
8. Marlon J.D.
9. Doors Closing Slowly
10. All Is Vanity
11. Pretension/Repulsion
12. Virginia State Epileptic Colony
13. William's Last Words / Bag Lady
ІА "Вголос": НОВИНИ