Перший етап антибуняківської епопеї завершився: підписи за референдум зібрано, міська влада, виступивши у ролі експерта для себе самої, оголосила їх фальсифікованими. Справа перейшла у стадію судової тяганини і мляво продовжуватиметься до вересня. Саме тоді прогнозується новий етап антибуняківської активності, а ще один, не виключено „останній і рішучий” похід на Буняка, вочевидь відбудеться все-таки вже після президентських виборів.
Які висновки можна зробити з цього першого етапу антибуняківської кампанії?
1. У Львові не існує дієвої і авторитетної місцевої влади
Сьогодні багато говорять про те, що Любомир Буняк прийшов до влади завдяки обману громадян Львова – пообіцявши за два роки дати львів’янам цілодобове водопостачання, або ступитися з посади мера. Насправді це досить спрощене розуміння ситуації. Любомир Буняк і прийшов до влади і два роки керував містом, спираючись на підтримку прихованих структур – партійних угруповань, бізнесових груп та клієнтел. Джерелом його влади (як, до речі, і будь-якого іншого виборного представника влади в Україні) у жодному випадку не є виборці. Саме з цієї причини Любомир Буняк, навіть якби у нього виникло таке бажання, НЕ МОЖЕ піти достроково з посади мера як він це обіцяв своїм виборцям. Адже перед виборцями у нього реальних зобов’язань немає, зате перед партійними, бізнесовими, клієнтельськими структурами, котрі й привели його до влади – у Буняка зобов’язання є. Реальні і чисто конкретні.
2. Поняття „демокpатія” є для нашого суспільства якоюсь абстpакцією, запозиченою з чужого досвіду. Міська влада не експлуатує і не пригнічує громадян, і навіть не керує ними – вона їх просто ігнорує, а громадяни, бачачи, що за усі роки існування т. зв. демократії не вдалося створити підзвітну суспільству владу, відмовилося від протистояння цій владі. У нашому місті (як і у решті України) немає традиції спонтанної, не нав’язаної „зверху” активності індивідів-громадян, які спільно реалізовують або захищають свої інтереси.
Саме тому ініціатива референдуму про відставку міського голови Львова Любомира Буняка стала можливою тільки завдяки організаційним зусиллям таких же прихованих структур, як і ті, що підтримують Львівського мера. Не будемо висловлювати припущення стосовно того, хто стоїть за спиною ініціаторів референдуму, оскільки самі вони не афішують своєї участі, а темою нашої замітки не є виявлення окремих фактів функціонування міського самоврядування, а радше оприлюднення деяких принципів його діяльності.
Ще одним прикладом нездатності громадян до спонтанної самоорганізації для вирішення локальних завдань, є втручання у структур загальнодержавного рівня – керівництва блоків Юлії Тимошенко і Віктора Ющенка у суперечки взагалі-то місцевого значення. Накладаючи „вето” на право громадян вирішувати свої суто місцеві проблеми (як-от: водопостачання, транспорт, землевпорядкування та ін.) самостійно, загальноукраїнське керівництво фактично вказує громадянам на їхнє місце. Мовляв: „Нічого вам пхатися у велику політику у якій ви нічого не тямите. Робіть як ми скажемо – і все буде гаразд!” Така позиція демократів аж ніяк не сприяє становленню в Україні демократії і громадянського суспільства.
3. Переставши бути тоталітарною країною, але так і не ставши демократією, Україна залишається державою в котрій воля правителя означає для її жителів набагато більше, ніж Закон. Попри те, що, за свідченням соціологічних опитувань, діяльністю Буняка як мера невдоволені понад 70 відсотків львів’ян (а згідно з опитуваннями оприлюдненими Я. Кендзьором, то й 80 відсотків), збирачі підписів за референдум про його відставку розповідали, що на диво небагато людей наважуються підписатися за референдум, коли з’ясовують, що біля підпису належить вказати свої паспортні дані та місце проживання.
4. Те, що ні владі, ні її опонентам немає потреби орієнтуватися на виборців і шукати у них підтримки диктує вибір ними у їхньому протистоянні тактики простих і навіть примітивних рішень.
Антибунякісти не запропонували цікавого креативу і стежили в основному за тим, щоб не порушувати приписи Закону (що дуже складно, враховуючи, що Закон про референдум складено так, щоб скористатися ним могли тільки представники влади), а не за тим, щоб здобути симпатії мас. відтак - усі їхні ходи були скованими, суто технологічними, мінімалістськими, без залучення емоційного чинника. "На виході" це виявилося і в залученні до створення ініціативної групи скомпрометовано партії ОУН в Україні, і у відсутності широкої, масової агітаційної кампанії. Все було спроектовано економно і з максимальною націленістю на забезпечення результату без зайвого ажіотажу, без надлишкових емоційних затрат, що називається „малою кров’ю”: завдяки підкилимним іграм, а не організації масового спротиву, чи кампанії громадянської непокори. Одним словом було зроблено дуже мало для залучення на свій бік громадськості міста.
Так само і Любомир Буняк діє грубо і прямолінійно. Упевнившись у засудженні ідеї референдуму Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко, він абсолютно заспокоївся і став ігнорувати дії його ініціаторів так, як ігнорував завжди думку жителів Львова. І хоча дехто з оточення Буняка очевидно підштовхував його скористатися з шансу і розвернути ситуацію на свою користь, мер обрав силовий варіант: задушити референдум за допомогою заборон і судової тяганини.
Його контргра могла би полягати, наприклад, у наступному: оскільки референдум за всіма ознаками мав би відбутися в розпал відпускного сезону, то зрозуміло, що для його організаторів було би дуже проблематичним забезпечення участь у ньому більше 50% жителів міста, які мають право голосу. Відтак команда діючого мера могла би заявити, мовляв, хто не проти нас – той з нами! Те, що люди не прийшли голосувати за відставку Любомира Буняка свідчить, що вони схвалюють і підтримують його політику. Таким чином міський голова міг би до певної міри легітимізувати своє перебування при владі наступних два роки, на котрі він, відповідно до власних передвиборчих обіцянок, уже ніби-то й не має права.
5. Ще один важливий фактор – попри наявність у Львові сильних і незалежних ЗМІ, які в масі своїй налаштовані антибуняківськи, цей ресурс не було використано у повній мірі. Не в останню чергу і через відсутність достатньої кількості інформаційних приводів, але головним чином через те, що Львівські газети по-перше, звикли заробляти на політиці, а по-друге, все-таки намагалися не переступити якоїсь критичної межі у стосунках з владою і не вступити з нею у новий етап відкритої конфронтації.
ІА "Вголос": НОВИНИ