Віднедавна одинадцятирічний Ярослав став єдиною опорою для своєї мами та сестри-близнючки. На прохання мами він виконує різну роботу: ходить у магазин у незнайомому йому Львові, щось приносить, подає, забирає, накриває сестру або маму ковдрою, кличе медсестру чи лікаря.
Краматорськ. Вокзал. 8 квітня
Ярослав, його сестра Яна та мама Наталя очікували на евакуаційний поїзд у Краматорську, коли росіяни обстріляли залізничний вокзал.
Про це «Вголосу» повідомили у пресслужбі Першого ТМО Львова.
Весь світ вжахнувся, коли 8 квітня окупанти скинули ракети на вокзал у Краматорську. Тоді там загинуло 30 осіб та ще сто зазнали поранень. Росіяни тоді спробували відбрехатися, що стріляли по військових об’єктах. Проте їхній брехні ніхто не повірив.
Того дня, як розповідає пані Наталя, вона з дітьми раненько, годині о сьомій, приїхала на залізничний вокзал у Краматорську. Волонтери визначили куди вони будуть їхати. Їй з дітьми запропонували зачекати в залі очікування.
«Ми з Яною вирішили вийти на вулицю. Ярко залишився у залі з речами. Ми пробули на вулиці хіба хвилин з п’ять. Там волонтери ще пропонували чаю. Донька схотіла попити. То ж я їй дозволила стати в чергу до волонтерів. Там невелика черга була, всього дві людини», - згадує жінка.
А потім сталося щось незрозуміле: в очах потемніло, вуха заклало. Коли розплющила очі, то побачила, що вона лежить на землі, поруч також купа лежачих людей.
«Я голову повертаю: поруч лежить знайома, а на ній – Янка. Я глянула на ноги: а кросівок нема. Я спробувала встати: а у мене нога висить. Почали бігати військові та поліцейські. Янку забрали, згодом забрали й мене. Ярко залишився на вокзалі», - крізь сльози розповідає пані Наталя.
Вона згадує, що відразу спробувала собі перетягнути ногу аби зупинити кров шворкою, яку там знайшла. І попросила в якогось хлопця шнурівку від капюшона аби надати допомогу доньці. Але тут надійшли військові та поліція.
Дівчинку відразу евакуювали у лікарню Дніпра. Пані Наталю привезли туди через два дні. А про Ярка подбали працівники поліції. Про поліцейського, який опікувався хлопчиком, вона знає, що його звати Богдан.
Одинадцятилітня Яна згадує, що того дня вона пішла за чаєм. І раптом побачила як всі, хто були на пероні, присіли.
«В очах потемніло, вуха заклало. А коли прийшла до тями, то відчула, що ноги сильно пече. Я не знала що з ними. Мені було страшно, я плакала. Я дивлюся на ноги, а їх – нема», - розказує дівчинка.
Яна почала шукати маму і побачила, що у неї теж нема однієї ноги.
Пані Наталя досі зберігає невеличкий осколок від російської ракети, який лікарі дістали з її тіла.
Вона провела 20 днів у реанімації. Два дні її рятували у лікарні Павлограда. А потім перевезли до лікарні Дніпра. Там її прооперували: товстий кишківник пробив осколок та відрізали ногу.
Коли пані Наталі стало краще, всю родину евакуювали до Львова.
Львів. Лікарня. Мрії
Ярослав, який у 11 років став єдиною опорою родині, небагатослівний. Про те, що сталося у Краматорську, не розповідає. А про мрії зізнається, що мріє аби мама і сестричка одужали. Він ні на що не нарікає і усім задоволений.
Яна каже, що жодних мрій у неї нема. Згадує собаку та двох котів, Мішу та Марусю, які залишилися вдома. І зізнається, що її досі дуже болять ноги.
Зараз родина планує поїхати на реабілітацію закордон. Наталя плаче і зізнається, що хоче повернутися додому. Для неї дім – це Краматорськ.
«Сподіваюся, що нам дім уцілів. Але в будь-якому випадку після реабілітації ми повернемося в Україну», - переконана вона.
Щоправда, за словами жінки, вже після того, як росіяни обстріляли вокзал у Краматорську, вони вбили і її маму. Це сталося 22 березня. Ракета прилетіла у двір будинку де мешкала старенька. Там же її і поховали сусіди.
Пані Наталя каже, що мріє аби настав мир і щоби діти могли спокійно виходити на вулицю та не боялися нічого. А також аби мали змогу вчитися. Згадує, що у Краматорську вони не могли навчатися навіть дистанційно: електрики та зв’язку не було. Вона сама вдома їх навчала як могла.
Як людям жити?
Окрім того, час від часу з пані Наталею мешкала її трирічна внучка.
«Ми вийдемо з нею на вулицю, йдемо у магазин, десь бахне. І вона каже: «Бабо, бу-бух». Дитина росте і нічого крім бу-бух та ба-бах нічого не чує. Садочки були зачинені. Діти не мали змогу між собою спілкуватися, всі сиділи вдома», - говорить вона.
Зараз старша донька пані Наталі, з чоловіком та малечею евакуювалися до Києва, тому що над їхнім будинком у Нью-Йорку увесь час літали російські ракети.
Пані Наталя підтримує зв'язок зі знайомими, які залишилися у її рідному Нью-Йоркові Донецької області (радянська назва – Новогородськ). Вони розповідають про щоденні обстріли селища.
«Стріляють по житлових будинках. Будинки розбиті. Нещодавно прилетіло у будинок, жінці відірвало ноги та руку. Стріляють з боку Горлівки. У завод влучило, двох працівників вбило. Ще до моїх знайомих прилетіло, бабусю вбило, у знайомої щось з ногою. Пів будинку розбило, пішли жити до знайомих. Ціни шалені, банкомати порожні, маршрутки не їздять, пенсії не приносять, пошта зачинена. Як людям жити?» - риторично питає жінка.
Коментар лікаря
Завідувач хірургічного відділення Лікарні Св. Миколая Першого медоб’єднання Львова Дмитро Грицак зізнався, що важко стримувати емоції, коли доводиться лікувати дітей, які зазнали поранень від мін та вибухів. Проте, за його словами, у Яни є хороші перспективи щодо реабілітації: колінні суглоби вдалося зберегти, то ж, можливо, дівчинка, після протезування, зможе не тільки ходити, але й танцювати.
Читайте також у Вголосі:
Історію оперного співака Сергія Іванчука, який врятував 50 осіб
Історію пари з Лисичанська, які побралися у Львові
ІА "Вголос": НОВИНИ