Цій новині повірити було важко... Співпрацю Андрія Чорновола з провладними чинниками багато хто уважає доведеним фактом, але брат Тарас? Один із найнепримиренніших опозиціонерів!.. Проте Тарас Чорновіл підтвердив, що дістав відповідну пропозицію й, після особистого обговорення її з чинним прем’єром, між ними дійшло до згоди. Щоправда, статус „неформального” радника Віктора Януковича – ще не бозна-яка „крута” зрада націонал-демократичних принципів; багатьом теперішнім чільникам опозиційного табору можна закинути й не таке...
Відомо, що за свого життя В’ячеслав Чорновіл негативно ставився до перспективи політичної кар’єри своїх синів. Також достеменно відомо, що, хоча громадянсько-політичні чесноти не передаються з генами, з ірраціональної віри певної частини загалу в такого роду спадковість дехто волів би скористатися. Через це, всупереч недвозначно висловленому небажанню батька, після його смерті певні сили різними правдами та неправдами штовхали Тараса та Андрія на політичну стезю й, урешті-решт, свого таки домоглися... Однак у даному випадку антагонізм „батьки й діти” віддзеркалює аж ніяк не „сімейні” дилеми сучасного українського політикуму.
Почнемо з того, що з позиції реальної української націонал-демократії в діях обох братів фактично відсутній „склад злочину”. Бо що є звичнішим для представників цієї течії, ніж колаборація з чинною владою? Які відкритим текстом сформульовані принципи порушує така колаборація? Хіба що в передвиборчій ситуації подібна „нормальна” поведінка оцінюється набагато суворіше, ніж зазвичай, й ті оцінки набувають розголосу.
Дійсно неприпустимою для правовірного українського демократа досі вважається лише співпраця з промосковськими та прокомуністичними силами. Національно-демократичну етику поведінки в посткомуністичній ситуації ніхто й не намагався розробляти – при тому, що своїм драматизмом ця ситуація не поступається ситуації перебування України в московсько-більшовистському ярмі! Протиставляючи „конформістським” нащадкам „непримиренного” В’ячеслава Максимовича, не забуваймо, що непримиренність, м’яко кажучи, не проявилася як визначальна риса політичної поведінки останнього за умов „суверенно-демократичних” гіперінфляції, „прихватизації”, руйнації національної господарки, масового зубожіння, становлення олігархічно-кланової системи тощо.
Згадаймо також, що колаборантським крокам обох молодших Чорноволів передували тривалі пошуки власної політичної ідентичності. Приміром, Тарас починав політичну кар’єру в лавах НРУ, потім перекинувся до ПРП, згодом залишив фракцію „Нашої України”, намагався творити „третю силу” вкупі зі спікером Верховної Ради... Свій шлях спроб та розчарувань пройшов і Андрій Чорновіл. До певної міри рушіями такого броунівського руху могли бути темперамент та особисті якості братів (зокрема, їх політична недосвідченість), однак за цим усім годі не побачити значно глибших причин.
Націонал-демократичне середовище, де обидва молоді політики воліли знайти послідовників та продовжувачів справи свого батька, при ближчому знайомстві виявилося недружнім, недемократичним, поділеним і пересвареним на грунті кланових та особистих амбіцій. За лаштунками „Нашої України” в найбезогляднішого романтика швидко розвіється ілюзія контрарної протилежності між владним та опозиційним таборами. Тарас, який уже давно говорив про людей з НУ, котрі воліють „кучмізму без Кучми” („ЛГ”, №45(121) від 11.03.03 р.), як і Андрій, котрого „кланова боротьба двох Вікторів... не цікавить” мали, певна річ, змогу переконатися в цьому на власному гіркому досвіді.
Поділяючи, безперечно, ідеї та ідеали борців-шестидесятників, брати Чорноволи належать уже до іншого покоління; їм не чужа прагматичність сучасної молоді. (Для В’ячеслава Максимовича, приміром, пам’ять про Голокост була священою – від одного з його синів авторові цих рядків довелося почути про вдалий гешефт, який роблять євреї на цій пам’яті...) Ось і перед лицем високоімовірної, на думку братів, перемоги В. Януковича міркування доцільності співпраці з майбутнім президентом беруть гору над бажанням дотримати вірність віртуальним „принципам” опозиції. Ортодоксальніші опозиціонери обурюються з такої поведінки, але якщо... Де будуть вони самі, коли чинний прем’єр, тримаючи руку на Пересопницькому євангелії, промовлятиме присягу на вірність народові України? Авжеж, не серед вуличних протестантів і не в підпіллі, а, найімовірніше, в метушливому натовпі у вітальні Маріїнського палацу – як не всі, то, принаймні, досить численна делегація.
В доцільності співпраці саме з переможцем сумніватися направду важко. А ось щодо перспектив такої співпраці... Адже тут розчарування є неминучим, і то, можливо, досить швидке та ще болісніше, ніж у випадку з НУ. Що далі? Творити власну політичну потугу? Початок цього процесу (з опорою на молоду генерацію) вже був анонсований А. Чорноволом. Але ж на грунті яких ідей, на якій соціальній базі, з якого людського матеріалу? В чому має полягати принципова відмінність нової формації від близько 130 „старих”, між якими братам так і не вдалося самовизначитися?.. Відповісти на ці питання молодим політикам буде вкрай непросто.
ІА "Вголос": НОВИНИ