Попри те, що пересічний люд знаходиться у святковому настрої, зумовленому народженням Христа - політикам не до колядок. Святковий настрій нинішнього року - лише фон напруженої праці, яка ні на хвилину не вщухає навіть у завжди аполітичний період Різдвяних свят. І це й не дивно, оскільки Помаранчева революція ввійшла у свою заключну і найцікавішу стадію - боротьби за розподіл влади. Правий був “класик”: питання влади – основне питання будь-якої революції!
Незважаючи на відсутність пострілів «Аврори” й інших (звичних для багатьох) атрибутів соціальної революції все ж таки стали ми всі учасниками саме революції. Основний її підсумок - зміна політичної еліти, яка й буде визначати подальший напрямок розвитку України. І хоча в демократичній політичній традиції подібного характеру зміни ніким не характеризуються як революційні, однак не забуваймо, що маємо ми справу з постсовєтським простором, в якому закони »престолонаслідування” розвиваються за іншими сценаріями.
В Україні склалася класична революційна ситуація: “верхи” не могли управляти по-старому, “низи” не хотіли жити по-старому. В наявності був і суб’єктивний фактор – популярний в народі лідер за яким - добре організована політична сила. Міжнародні чинники (в цілому) - теж на боці революції. Отже можна впевнено стверджувати, що революція, про необхідність якої так багато говорилось – в Україні звершилась!
Однак для того, щоб революція була успішною вона повинна вміти себе захистити від контреволюціонерів, а це можливо за умови, що влада перейде до рук революціонерів. Такою є логіка революційних подій. Розуміючи її В.Янукович не витрачав би так багато часу теледебатах вмовляючи свого конкурента “жити дружно” й піти на компроміси. Політика, як мистецтво компромісів, не для революційної доби.
Однак проблема зміни правлячої еліти це лише частина (при тому навіть не найголовніша) завдань, які стоятимуть перед переможцями. Мова йде насамперед про задоволення очікувань революційно налаштованих мас, про реалізацію тих програм і обіцянок, які асоціюються з помаранчевими. І хоча в основі будь-якої революції лежать насамперед економічні інтереси певного класу чи групи - питання полягає в тому наскільки вони співпадають з інтересами рушіїв революції. Іншими словами ключове питання нинішнього етапу революції полягає в її глибині – чи вона завершиться банальним перерозподілом портфелів і сфер впливу владної еліти, а чи скористається отриманою від народу підтримкою для реалізації його корінних інтересів. Глибина революційних змін залежатиме насамперед від людей, яким буде доручено втілювати ці зміни в життя. Кадри і надалі продовжують вирішувати якщо не все – то дуже багато!
Ключовою, у процесі формування команди, безперечно буде кандидатура її лідера – прем’єр-міністра. У цьому зв’язку найчастіше називаються імена Ю. Тимошенко, П. Порошенка, О. Мороза, А. Кінаха. Не применшуючи значення кожного з зазначених претендентів думаю, що лише з особою Ю. Тимошенко можна пов’язувати надії на поглиблення революції. Підтвердження цьому – її діяльність на посаді віце-прем’єра в уряді В.Ющенка. Із зазначених претендентів вона користується найвищою популярністю в населення, є практично єдиною, хто готова повести рішучу боротьбу (а не йти на компроміси) з кланово-олігархічними групами. Щоправда можливо через те саме їй найскладніше буде перейти горнило призначення Верховною Радою. До того ж поява такого успішного і незалежного гравця як Ю.Тимошенко на політичній сцені України та ще й напередодні парламентських виборів не може не лякати найближче оточення В.Ющенка, яке не раз вправлялося у дрібних інтрижках проти лідера БЮТ. Проте, незалежно від вислідів боротьби за крісло № 1 у виконавчій владі України Ю.Тимошенко у будь-якому разі отримає політичні дивіденди. Чи перепадуть вони і народному Президенту – покаже час.
За відсутності Ю.Тимошенко, кандидатура керівника штабу блоку В.Ющенка, основного фінансиста виборчої кампанії, голови бюджетного комітету Верховної Ради П. Порошенка була б найбільш імовірною при призначенні на посаду прем’єр-міністра. Однак це важко узгоджується із декларованою В.Ющенком позицією про необхідність розмежування політики та бізнесу. Важко сподіватись, що ставши прем’єр-міністром України “шоколадного короля” не спіткає доля не менш успішного підприємця, прем’єр-міністра Італії С. Берлусконі. Скандал, який нещодавно розгорівся у зв’язку з появою на Майдані в.о. прем’єра М. Азарова, якого пов’язують із П. Порошенком, - яскраве тому підтвердження. До того ж родинні стосунки П. Порошенка з народним Президентом також можуть бути потрактовані не на користь останнього.
О. Мороз безперечно є одним із найдосвідченіших та найпослідовніших борців із режимом Кучми. Його підтримка В. Ющенка у другому турі виборів привернула на користь блоку “Сила народу” немалу частину лівого електорату. Однак, залишаючись переконаним прихильником лівої ідеології, важко уявити, що О.Морозу успішно вдасться лавірувати між правим Президентом і лівим електоратом. Всі недоліки такої позиції відчули на собі комуністи. Тому цілком імовірно, що розраховуючи на парламентські вибори 2006 року Сан Санич швидше за все залишиться у “м’якій” опозиції, отримавши свою частку при розподілі влади. До того ж навряд чи залишились не поміченими і однією й іншою стороною випади, які час від часто лунали з обох боків у ході виборчої кампанії. Політичні заяви, які останнім часом робляться окремими парторганізаціями СПУ в підтримку свого лідера і проти лідера БЮТ швидше виглядають на тактичний хід третього кандидата, який в такий спосіб намагається грати роль “миротворця”.
Що ж стосується А. Кінаха, то попри те, що саме його кандидатура можливо найбільше влаштовувала б і Президента і Верховну Раду – важко, однак, віднести Анатолія Кириловича до числа “нових” облич України, ще важче уявити його лідером радикальних політичних змін, борцем із олігархічними кланами, а крім того... в політиці до уваги не беруться малі величини.
Не менш показовими є призначення і регіональних керівників. Що стосується Львівщини, то вона, як звичайно, виборює першість. Охочих покерувати областю чимало. До їх числа належать керівник обласного штабу В. Ющенка, народний депутат України - П. Олійник, керівник міського штабу - М. Горинь, екс-губернатор, а нині успішний підприємець - С. Сенчук, екс-мер Львова, а нині заступник голови Народного Руху України - В. Куйбіда.
Серед зазначених претендентів у явних фаворитах сьогодні знаходиться безперечно П. Олійник. Саме він, керуючи в області виборчою кампанією В. Ющенка, найближче спілкувався з лідером блоку. Говорять, що власне під час перебування В. Ющенка в Карпатах саме йому було обіцяне губернаторство. Крайова організація НРУ, членом якої є П. Олійник, розпочала збір пропозицій для кадрового забезпечення діяльності губернатора. І можливо саме ця обставина є чи не найслабшим місцем П.Олійника. Прийшовши у велику політику як висуванець НРУ з посади мера Червонограда, у середовищі львів’ян він продовжує залишатися “чужаком”. Очевидно, що при формуванні своєї команди йому в першу чергу доведеться прислухатись до порад колег по партії – кадровий потенціал котрих був уже задіяний (і значною мірою вичерпаний) на початку 90-х рр. Крім усього у П. Олійника в ході виборчої кампанії склалися неоднозначні стосунки з обласною Радою і її головою М. Сендаком. Приймаючи рішення про формування виконкому М. Сендак запропонував П. Олійнику його очолити. Останній із приємністю прийняв цю пропозицію.
Однак поспішне рішення Ради перебрати владу в області у свої руки виявилось передчасним, а з огляду на спалах сепаратистських тенденцій - навіть шкідливим. Рада відмежувалась від свого рішення, але клятва П. Олійника “на Біблії України” вірно служити громаді Львівщини у багатьох викликала запитання про те чи здатний він адекватно оцінювати політичну ситуацію в регіоні та державі. Не знайшовши порозуміння з обласною радою та її головою майбутній губернатор одразу ж отримає серйозний центр протистояння, ігнорування якого може коштувати йому посади якщо не зараз то при першій же зручній нагоді. Доля аполітичного губернатора О. Сендеги, якій тішив себе запевняннями зі сторони очолюваного П. Олійником Комітету національного показує, що обласна Рада не мирилась і не буде миритись з роллю пасивного спостерігача процесів, які відбуваються в області.
Очевидно, що найбільший політичний досвід і авторитет у регіоні має колишній політв’язень М. Горинь. Стверджують, що він єдиний виступав проти рішення про формування обласною радою нелегітимного органу – виконкому, справедливо аргументуючи це можливістю адекватних дій на Сході. Із посадою і порядками на вул. Винниченка М.Горинь знайомий – адже губернатором Львівської області він вже був. Закінчилась його каденція розтиражованою на всю Україну т.зв. “справою дітей”. Одним із фігурантів справи виступав колишній заступник губернатора Ю. Зима. І хоча М. Гориню вдалося уникнути судового переслідування він таки змушений був відмовитися від посади губернатора на користь більш практичних аграріїв. Отримавши посаду заступника керівника Західної регіональної митниці – він заявив, що відходить від політики, а коли її очолив Т.Козак вийшов у відставку за віком. Основний недолік згадуваного претендента звичайно ж залишається пенсійний вік.
С. Сенчук мабуть був одним із найсильніших губернаторів Львівщини, влада якого тут була якщо не абсолютною – то наближалася до такої. Пояснювалось це насамперед тією роллю, яку відіграла Львівщина на попередніх президентських виборах. Спираючись на потужний тоді аграрний клан у Києві, використовуючи свою наближеність до Л. Кучми, поєднуючи посаду губернатора із посадою Голови обласної Ради С. Сенчуку вдавалося керувати областю не прислухаючись до вказівок та рекомендацій, що виходили зі Стрийської (С. Медведчука). Пробачити таку зухвалість В.Медведчук не міг, а тому доля львівського губернатора була прогнозованою. Його звільнили з займаної посади зі смішним на той час формулюванням - “за суміщення посад”. Згодом у багатьох ЗМІ з’явились викривальні матеріали про діяльність С. Сенчука на посаді губернатора. Йшлося навіть про можливість притягнення його до кримінальної відповідальності, однак цього таки вдалося уникнути. Чого це коштувало екс-губернатору можна лише здогадуватись. Побувши деякий час на дипломатичній роботі (торговим представником у Республіці Болгарія) він повернувся до Львова й зайнявся підприємницькою діяльністю – очолив корпорацію “Еколан”. Після призначення прем’єр-міністром В.Януковича ім’я Сенчука певний час пов’язували з Партією Регіонів і навіть пророкували, що саме він очолить тут виборчий штаб кандидата в Президенти від влади. Однак аграрії С. Сенчук, а за ним і В. Снітинський таки відмовились від цієї “почесної” роботи. Згодом з’явилися чутки про фінансування ним акцій на підтримку В. Ющенка. Мотив такої діяльності С. Сенчука зрозумілий – він завжди буде на протилежному від братів Медведчуків боці барикад. І хоча С. Сенчук був на Львівщині чи не першою жертвою закулісних інтриг есдеків все-таки в очах пересічного жителя області він був і залишиться функціонером збанкрутілого режиму Кучми.
В. Куйбіда виглядає як найоптимальніша кандидатура на посаду Львівського намісника. Десять років перебування на посаді мера міста зробили з нього (на відміну від його наступника) першокласного політика, який дуже тонко орієнтується у її водоворотах та підводних течіях. Перебуваючи на посаді заступника голови Народного Руху України в Києві йому безперечно вдалося розширити коло особистих знайомств, які так потрібні керівнику для реалізації регіональних інтересів. За час виборчої кампанії він укріпив свої особисті стосунки і з В. Ющенком. За попередній рік йому вдалося захистити докторську дисертацію з проблем місцевого самоврядування, що неабияк згодиться на відповідній посаді. Майже десятилітня діяльність В. Куйбіди на посаді мера не була пов’язана з скандальними викриттями, а стиль його керівництва сьогодні оцінили навіть ті, хто колись йому опонували. Він і надалі продовжує залишатись одним із найпопулярніших політиків Львівщини. Відійшовши від львівських проблем він ніколи не переставав ними цікавитись. Значна частина посадовців сьогоднішньої ЛОДА (включно з екс-губернатором О. Сендегою) - це люди, що працювали під керівництвом мера Куйбіди, чимало його приятелів і у обласній Раді. Куйбіда міг би стати тим керівником, який би покінчив з негативним для регіону та демократичних сил протистоянням між обласною адміністрацією та радою. І нарешті призначення В. Куйбіди було б добрим знаком зі сторони В. Ющенка оскільки саме його вагання стосовно підтримки мера Львова на попередніх виборах виявились фатальними для В. Куйбіди.
ІА "Вголос": НОВИНИ