Пристрасті стосовно формування влади, як на центральному так і на регіональному рівнях, здається сягнули свого апогею і загрожують перерости у відкрите протистояння між... вчорашніми соратниками. І якщо в умовах “боротьби за виживання” страх перед спільним ворогом був серйозним консолідуючим фактором опозиції, то після його зникнення у середовищі революціонерів зі всією виразністю проявились непереборні протиріччя та суперечності.
Нинішні пристрасті навколо влади, яскраво підтверджують, тезу про потенційну загрозу В.Ющенку від його свити. (Не бажаючи брати участі у цих “політичних розбірках” деякі з політиків ще до виборів дистанціювались від блоку “Наша Україна”, заявивши, що йдуть не від В.Ющенка, а від його оточення!). Як це і не парадоксально, однак саме ті, хто вчора найбільше “ліпив” з В.Ющенка народного президента, який понад партіями та бізнес-групами – сьогодні першими стоять у черзі за міністерськими портфелями!
Першою такою “пробою сил” в оточенні переможців стали випади зі сторони П.Порошенка проти Ю.Тимошенко; далі раптом заговорив “мовчазний геній” Р.Безсмертний; свої претензії на розподіл влади озвучив лідер соціалістів О.Мороз; не залишився осторонь цієї “дискусії” і спікер парламенту В.Литвин. Думається, що це лише початок тривалого процесу адже в черзі ще А.Кінах, М.Бродський, Ю.Костенко, В.Пинзеник, А.Матвієнко та інші (більші та менші “вожді”) без участі котрих “помаранчева революція” навряд чи відбулася б.
Загалом можна погодитися з тим, що політика це боротьба за владу, а партії – це машини для “просування” своїх представників на публічні посади, однак незрозуміло для чого було напередодні та й під час виборів так переконувати всіх про те, що нову команду влада не цікавить, і що, чи не вперше в історії України, маємо справу з справжніми ідейними борцями для яких інтереси народу понад усе. “Польові командири”, коменданти Майдану, інші борці “За правду!”, які ще вчора благали людей вистояти, завчасно не розходитися – сьогодні звинувачують “принцесу помаранчевої революції” Ю.Тимошенко у... шантажі народного президента майданом! Важко до кінця збагнути чого тут більше холоднокровного розрахунку чи цинізму.
Майдан – як уособлення громадської думки- заважав майстрам підкилимових інтриг і очевидно саме тому був поспіхом ліквідований. Однак, хто сказав “а” повинен бути готовим сказати й “б”. В противному випадку доведеться визнати, що більшість оточення народного президента цікавили не стільки декларовані ним ідеї – скільки можливість реалізації своїх амбітних планів. Отже, як з’ясувалось згодом, в проект “Наша Україна” кожен вкладав “Свій” зміст!
З усіх регіонів України Львівщина виявилася чи не найбільше втягнутою у боротьбу за владу. Дивного в цьому мало – представники галицького політичного бомонду за попередні роки незалежності не були обласкані увагою центральної влади і вже добряче “засиділися” в окопах опозиції. Нині представився шанс показати себе на перших ролях тим паче, що об’єктивні підстави для цього начеб-то є: адже більшість голосів на виборах і більшість учасників помаранчевої революції мали саме галицьку прописку.
Сьогодні про свій вклад у її перемогу у Львові не говорить хіба що лінивий. Один мій знайомий, працюючи у регіональному штабі В.Януковича, як тепер з’ясувалося, “займався там підривною діяльністю” і після поразки останнього став хизуватися найбільшим на теренах Львова оранжевим бантом, таку ж функцію очевидно виконували й львівські податківці та співробітники львівського ДАІ, які свою любов до помаранчевого кольору першими поспішили засвідчити (яка мужність!) автопробігом з фанами по місту. Не посоромила ідеалів революції і обласна державна адміністрація. Думається всі вони достойні медалі УНР “За участь у помаранчевій революції”.
А регіональні “вожді” готові задовільнити свої апетити малим - владою. До формування регіональної влади місцеві революціонери взялися ще задовго до перемоги на національному рівні. Цілком у дусі революційних традицій влада була передана виконкому обласної ради, який очолив народний депутат України Петро Олійник. Щоб не виникало сумнівів у його легітимності останній присягнув служити громаді на Конституції та Біблії України (?). Однак, як виявилось згодом, така поспішність була не лише недоречною, але й шкідливою. А тому від прийнятого рішення (але не бажання) довелося відмовитися.
Тим же людям, котрі мерзли на київському Майдані цікаво було б довідатися за що вони боролися, про що опосередковано може свідчити запропонований склад новообраного виконкому. Крім Голови обласної ради М.Сендака, голови обласного штабу “НУ” П.Олійника та голови фракції “НУ” в обласній раді О.Канівця до його складу ввійшли майже всі попередні заступники львівського губернатора (крім В.Герича), а також такі відомі львівській громаді політики як С.Давимука та С.Сенчук. На посаду нового керівника УВС області запропонували депутата облради М.Ваврина, а керівником податкової – В.Рябошапку. Оце так нова влада! – скажете ви. І будете безперечно праві.
Очевидно розуміючи, що влада є занадто привабливим полем докладення революційної енергії, щоб від неї відмовитись самостійно, у процес її формування втрутилась організована громадськість. Як і в революційні 90-ті роки процес консолідації суспільства взяли на себе поети та письменники, які проголосили створення спеціального комітету по контролю за формуванням місцевої влади з претензійною назвою “За чесну владу!”. І хоча сама ідея діалогу організованої громадськості стосовно принципів підбору влади заслуговує безперечно на увагу та схвалення –тим не менше перетворилась вона на безпредметну суперечку навколо того, хто і коли був членом компартії.
Присутній на ній Голова обласної Ради М.Сендак вкотре заявив, що не має владних амбіцій, однак його непокоїть той факт, що деякі політики та політичні сили узурпували собі право монопольно представляти інтереси громади Львівщини попри існування легітимного представницького органу яким є Львівська обласна Рада. М.Сендак зазначив, що в діяльності обласного керівництва “НУ” щораз виразніше простежується бажання не співпрацювати, а керувати Радою – чого він не може допустити. Не задовільняли й обласного голову кулуарна кадрова політика “НУ”. Як реакція – звернення президії Львівської обласної Ради до Ю.Тимошенко з пропозицією розглянути кандидатуру Голови обласної Ради М.Сендака на посаду керівника Львівщини.
Дана заява викликала ефект бомби, що розірвалась. Вчорашні союзники по боротьбі за демократію відреагували на неї заявами та коментарями, з такими випадами до яких не вдавалися навіть стосовно своїх вчорашніх опонентів. Бойовий авангард помаранчевої революції в області – УНП попередила мешканців краю про змову (як завжди анонімну) “місцевих олігархів та збанкрутілих політиків”. А голова Крайової організації НРУ Я.Кендзьор навіть пригрозив виключити з лав партії тих її членів, які прийматимуть у ньому участь (насамперед першого заступника Голови обласної Ради, рухівця І.Держка на пропозицію котрого президія облради і прийняла згадане звернення). І це при тому, що нав’язливі претензії самого лідера місцевої УНП О.Гудими на посаду міністра палива та енергетики України не вважаються “народними партійцями” ані змовницькими, ані нескромними.
Не може не дивувати пересічного львів’янина і позиція “вічного революціонера” Я.Кендзьора щодо підтримки ним кандидатури П.Олійника. Останній, поставивши свій підпис під ініціативою формування нової партії “Наша Україна”, фактично відмежувався від материнської партії (Центральний провід Руху виніс йому (а не І.Держку!) за це догану). А коментарі головних “захисників вітчизни” - Ю.Кармазіна та екс-дільничого П.Барнацького взагалі виходять за рамки пристойної дискусії (захисти нас Господь від таких захисників!).
Інший місцевий лідер ПРП Т.Стецьків поспішив оприлюднити свої принципи формування влади, серед яких: несприйняття кадрів попереднього режиму і обов’язкова партійна рекомендація (раніше це була комсомольська путівка) у владу. При цьому він не уточнив чи стосується це й того періоду, коли сам перебував радником у Л.Кучми, а також партій та партійних лідерів, які не так давно звинувачувались у авторитарних методах правління. Крім того Т.Стецьківу було б доречним нагадати всім політичним силам краю, що патент на “Нашу Україну” в області (після нескладного перейменування ПРП) знаходиться саме у його руках.
Тема окремої розмови – влада і бізнес. Про необхідність їх розмежування теж говорено немало. Однак чомусь цю тему піднімають лише тоді, коли мова заходить про М.Сендака, натякаючи на його стосунки з П.Димінським. Цікаво, що Я.Кендзьор навіть припускає, що Ю.Тимошенко може мати певні зобов’язання перед останнім (не подумайте, боронь Боже, що мова йде про хабар). Однак якщо наявність таких зобов’язань, з точки зору Я.Кендзьора, є крамолою – то чому подібні зобов’язання доречні стосовно П.Олійника? Тим паче, що саме останній є значно ближчим до успішного бізнесу ніж вчорашній керівник автопідприємства М.Сендак. А от щодо “згубного” впливу капіталів П.Димінського на політику Я.Кендзьору можна цілком довіряти. Краще за нього цю тему в області не знає ніхто!
Отже процес формування нової влади в центрі та на місцях виявив такий клубок проблем та протиріч для розв’язання яких потрібні будуть неабиякі здібності та воля. Зрозуміло одне - у своїй боротьбі за владу регіональна еліта навряд чи зможе домовитися між собою, а відтак про довгоочікуваний спокій в області її мешканцям можна буде лише помріяти. Єдиним розумним варіантом вирішення цієї проблеми – призначення нейтральної особи, яка покінчить з фрондою місцевих партійних бонз і зможе ефективно та неупереджено відстоювати інтереси галичан. Отже, від того чи зможе президент та його прем’єр-міністр, відійти від партійного шантажу і достатньо рішуче розрубати цей “гордіїв вузол” в інтересах населення краю значною мірою залежатимуть симпатії галичан на наступних парламентських виборах, підготовка до яких вже почалась.
ІА "Вголос": НОВИНИ