Загострення суперечностей між Україною, Угорщиною та Польщею актуалізує перед нами питання про захист західних кордонів. У день Листопадового чину варто пригадати, як наші предки століття тому у лавах армії Західно-Української Народної Республіки боролися за територіальну цілісність своєї держави на західному фронті. Аналіз же помилок, які допустило тогочасне галицьке політичне керівництво та військове командування, дають нам можливість не повторити їх знову.
Львів у планах Варшави
Після успішного перейняття українцями влади у Львові 1 листопада 1918 р., поляки почали активний збройний спротив у місті. Втрата міста позбавляла Польщу в очах світової спільноти будь-яких моральних підстав претендувати на заселену переважно українцями територію Східної Галичини. Якщо б Варшава змирилася із відходом своїх військ зі Львова, то на мирній конференції в Парижі їй годі було б обґрунтувати свої зазіхання на українські землі, й Антанта чітко зрозуміла б, кому саме належить це територія.
Зі здобуттям українцями Львова лінія фронту неминуче пересунулася б до р. Сян, що автоматично встановило б кордони галицької республіки. Для польської сторони такий розвиток подій був неприйнятний, адже за неписаними правилами реальної політики Антанта провела б державний кордон чи лінію тимчасового розмежування згідно з існуючою лінією фронту. Про це писав і тогочасний командувач Польським Військом у Східній Галичині генерал Тадеуш Розвадовський: «Утримання Львова у тих умовах залишалося безумовною необхідністю, тому що відступ відразу пересунув би цілий фронт аж до Сяну і означав би раз і назавжди втрату Східної Малопольщі». Відтак польський генерал сформулював своє основне завдання: «втримати за будь-яку ціну Львів».
Чи потрібно було Українському війську залишати Львів?
Під натиском поляків українці відійшли зі своєї столиці в ніч з 21-го на 22-ге листопада. Як зазначив історик Ярослав Тинченко, у розпорядженні Польського війська на той час було 5 тис. 79 вояків і 393 старшини. Сили ж українців нараховували не більше ніж 2 тис. 500 вояків.
Під час вирішального бою у місті склалася реальна загроза оточення галицьких підрозділів. Уряд і командування ЗУНР разом із найбоєздатнішою частиною війська ризикували опинитися в пастці. Небезпека змусила українське політичне керівництво погодитися з пропозицією полковника Гната Стефаніва щодо евакуації Львова. Раціонально спланований та вдало виконаний маневр перекреслив плани польського командування полонити у столиці галицької держави політичну верхівку українців і таким чином виграти війну одним ударом. Зазначимо, що добровільна здача власної столиці задля продовження боротьби неодноразово виправдовувала себе. Так, наприклад, вчинили австрійці 1805 р. і 1809 р., здавши Відень французькій армії, а 1812 р. росіяни віддали Наполенові Москву.
Польський дослідник Юзеф Сопотніцький зазначав, що українці після відступу зі своєї столиці почали активно реорганізовувати свої збройні сили та готуватись до штурму міста, і лише де-не-де проводили поодинокі наступи, як от у Солонці, Дублянах, Грибовичах, Ляшках Мурованих, Янові та Оброшині. Зрозуміло, що політики та військові галицької республіки діяли за принципом: відступити, щоби потім повернутись.
Час, коли українці могли перемогти Польщу
Впродовж польсько-української війни 1918-1919 рр. галичани отримали найсприятливіші шанси на перемогу саме взимку. Звісно, у лютому-березні та червні 1919 р. Галицька Армія провела Вовчухівську та Чортківську офензиви, але саме на зламі 1918-1919 рр. наші предки могли розставити всі крапки над «І». Саме тоді Президент Ради державних секретарів галицької республіки Кость Левицький кинув клич: «Львів мусить бути наш. Все, що живе, до зброї!».
За свідченнями командувача Українського війська ЗУНР генерал-хорунжого Михайла Омеляновича-Павленка, у кінці грудня 1918 р. – на початку січня 1919 р. галичани мали у своєму розпорядженні на фронті 16 тис. 500 багнетів, 229 кулеметів та 76 гармат. Станом на 25 грудня бойовий стан українського війська під Львовом налічував близько 7–9 тис. вояків. На той час влада ЗУНР контролювала практично всю територію своєї держави, окрім столиці, прикордонної з Польщею території та залізничної лінії Перемишль – Львів.
Польський військовий історик Вітольд Гупер зазначає, що станом на 15 грудня 1918 р. Польське військо у Східній Галичині налічувало 12 тис. 500 військових у бойовому стані, 127 кулеметів і 48 гармат. Головні сили поляків були зосереджені у Львові та околицях і налічували 4 тис. 800 вояків, 40 кулеметів і 20 гармат. Водночас на Волині проти більшовиків поляки виставили 2 тис. 52 вояків, 31 кулемет і 4 гармати, а на чехословацькому фронті – 4 тис. 505 вояків, 6 кулеметів і 2 гармати.
Співвідношення сил і можливий результат протиборства добре розуміли обидві сторони. Отаман Галицької Армії Степан Шухевич свідчив: «поляки в грудні 1918 р. і січні 1919 р. були у Львові ще дуже слабкі». Про це йшлось і у телеграмі генерала Тадеуша Розвадовського до підполковника Юзефа Сопотніцького від 23 грудня 1918 р.: «Становище під Львовом увійшло в стадію критичного. Українці своїми силами підступили до самих передмість, які атакують неустанно». 5 січня 1919 р. представники всіх польських політичних партій направили командуванню Армії «Схід» лист, у якому описували безнадійність подальшої боротьби за столицю галицької республіки. 10 січня начальник Генерального штабу Польського війська генерал Станіслав Шептицький пропонував: «не пізніше як за два тижні укласти перемир’я з українцями зі встановленням як можливо кориснішої демаркаційної лінії з метою скупчити усі сили на нашім північно-східному кордоні». Поляки на той час чекали ще удару від Червоної армії у Литві та Білорусі.
Українці втримували наступальну ініціативу на фронті аж до завершення Вовчухівської операції, під час якої генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко сказав свою знамениту фразу: «Хай нас розсудить залізо і кров». Однак, найбільші шанси українців перемогти поляків, зважаючи на співвідношення сил, усе ж таки були в боях за Львів наприкінці грудня 1918 р. – на початку січня 1919 р. Знищення на той час головних сил ворога означало перемогу у війні над Польщею. Якщо аналізувати причини цієї невдачі, то, очевидно, значна частина провини лягла на плечі військового командування на чолі з Михайлом Омеляновичом-Павленком (для порівняння, під час Чортківської офензиви, коли Галицька Армія значно поступалася чисельністю Польському війську, але нею командував генерал Олександр Греков, українцям таки щастило гнати окупантів з рідної землі доти, доки не закінчилися боєприпаси).
«Кожний думай, що на тобі мілійонів стан стоїть, що за долю мільйонів мусиш дати ти одвіт»Відповідальність перед історією за свої вчинки – це те, що має розуміти кожен, зокрема той, хто командує армією, зокрема в Україні, зокрема у наш час.
Михайло Галущак, історик
ІА "Вголос": НОВИНИ