Чесні, цілеспрямовані, які відстоюють інтереси людей та не продаються за жодні гроші олігархам. Саме такими більшість українців хотіли б бачити своїх обранців, яких делегують в органи влади. Натомість отримують сувору реальність, переповнену брехнею, підкупами і вічними зв’язками з олігархами тих, кому вони повірили і за кого віддали свій голос.
Та невже неможливо в Україні змінити цю політичну реальність? І чи могли б українці створити справді народну партію, яку б фінансували за власні гроші і яка б відстоювала інтереси громадян, а не олігархів?
Про це «Вголос» поцікавився у філософа та публіциста Ігоря Лосєва, політичного аналітика Олександра Кочеткова, філософа Сергія Дацюка та політолога Юрія Романенка.
Чи реально в Україні створити «народну партію», яку фінансуватимуть самі громадяни?
Ігор Лосєв:
Аби українці створити таку партію, вона, як мінімум має зацікавити значну частину суспільства. Перш за все вона має базуватися на дуже привабливій ідеї, а такої для всіх нема і бути не може. Та й аби профінансувати партію, потрібні великі гроші, а для пересічних людей це проблематично. Тому у цьому разі можна говорити лише про створення партії для власного середовища – тих, у кого такі ж погляди, як у вас. Причому варто враховувати, що у кожній області та районі різні інтереси і своя специфічна ситуація.
Тепер зважмо на нюанси: українці взагалі не звикли ні за що платити і вкладати у щось свої гроші, натомість все отримувати задурно: нехай держава, нехай олігархи, тільки не я. Хоча на функціонування такої партії звичайний українець жертвував би не так вже і багато - якихось 50 грн у місяць, Але ні, бо є сильна звичка отримувати все задурно.
Та й демократія може бути лише там, де є demos – спільнота відповідальних громадян. У нас є такі громадяни , але вони становить не більше 15% населення України. Це ті, хто добровільно захищали і захищають Україну зі зброєю в руках, які жертвують собою в ім'я країни. Однак створювати демократію в країні, де таких людей лише 15%, - нереально.
Тим більше: у нас на сьогодні близько 300 партій у Мін’юсті зареєстровано, і що? Нічого це не дає, бо це такі собі групи за інтересами і нічого більше. Та й у нас немає ідеологічних партій, за винятком комуністів і націоналістів, які мають чітку ідеологію, яка нараховує в Україні щонайменше 100 років.
Так, якщо наша держава хоче існувати поки не утворилась така широка і велика спільнота, то вона має бути країною національно-патріотичної диктатури на чолі з лідером – таким, як Ататюрк був у Туреччині, завдяки якому ця країна збереглася і набула потужності. Україні також потрібний такий лідер, бо всі ці клоуни країну не втримають, а знищать.
Тому у нашій ситуації потрібно швидше не політичну партію створювати, а широкий громадський рух, який би виніс на поверхню сильного одноосібного лідера – національно-патріотичного, відданого країні, навколо якого можуть об’єднатися всі патріоти України і лояльні до незалежності люди.
Олександр Кочетков:
Українці мають зрозуміти: якщо вони хочуть жити заможно - треба це майбутнє профінансувати з власної кишені
Українці можуть створити таку партію, але рівень її підтримки буде максимум 2-3%, оскільки усі ЗМІ у руках олігархів, а Інтернет поки не настільки впливовий, щоб партія, яку не показують по ТБ, отримала достойні відсотки.Та припустимо: українці підтримують певну команду та ідеї, почнуть скидатися грішми і якщо десь 1 млн доларів зберуть, тоді можна буде придбати ефір, випускати газети, бігборди розмістити і провести повноцінну передвиборну кампанію – тільки тоді люди побачать цих лідерів і цю партію. Це головна умова. Друга – це вже внутрішні справи партії: потрібна певна ідеологія, харизматичні лідери тощо.
Та найголовніше: наше суспільство має дозріти до того, що, якщо воно хоче жити заможно і прозоро, тоді треба це майбутнє життя профінансувати з власної кишені – десь так, як фінансували армію.
Сергій Дацюк:
Я вважаю, що в Україні варто змінювати систему управління: забути про партії, вибираючи принципово іншу структуру комунікації та управління. Особисто я песимістично налаштований щодо партій і їхнього майбутнього. В Україні сама структура влади не дозволяє ухвалювати рішення, які сприяють розвитку країни. Та й ми вже втратили можливість на зміни, тому, вочевидь, що-небудь змінити через владну структуру нам уже не вдасться – тут українцям навіть революція не допоможе.
Юрій Романенко:
На мою думку, створити таку партію в Україні нереально: якщо українці не здатні зібрати гроші на ОСББ, то як вони можуть збирати гроші на партію? Та й чому за 29 років незалежності країни цього не зробили? А скинутися по 20-30 грн в місяць з людини буде недостатньо. Та все ж один з основних аргументів, чому українці не зможуть фінансувати партію з власної кишені, - вони абсолютно не здатні на довготривалі серйозні колективні дії, ще й системні. І це наша проблема.
Та й це взагалі проблема української державності: століття за століттям українці такими були. Це не означає, що так буде завжди, але на сьогодні така неналаштованість на довготривалі консолідовані дії є проблемною для нас. А от якби українці були на це здатні, то у нас не Майдани відбувалися б, а було би нормальне політичне середовище і нормальні політичні партії, а так маємо, що маємо. Тому й відбувається усе сплеском: вийшли на Майдан - і все, а від цього виграють хіба-що олігархи, адже вони здійснюють системну діяльність, яка спирається на ресурсну базу. А українці пересічні так не чинять, бо їм це здається недоречним, тому вони завжди і програють олігархам – усі 29 років.
Тому в нас це вже частина культури соціальних відносин: якщо ви не можете домовитися про елементарні речі, то як ви можете домовитися про складну діяльність, тим більше політичну? Ми дуже довго змінюємося і дуже консервативні, а коли народ не встигає за змінами – ризикує просто перетворитися в якесь індіанське плем’я.
Аналоги такої партії у світі є?
Олександр Кочетков:
Такі партії існують у будь-якій цивілізованій країні
У будь-якій розвиненій країні приблизно такі партії й існують. Усі партії англосаксонського світу побудовані приблизно таким чином, чи, до прикладу, у Німеччині є ХДС (Християнсько-демократична партія побудована таким чином), де стати лідером можна тільки, спираючись на підтримку низових партійних організацій, а не купивши цю партію. Та й партію фінансують її члени, хоча є і внески від багатіїв, але вони фіксовані і прозорі. А в нас ніхто не знає, хто і яким чином фінансує партії.Все ж таки: якби таку партію створили в Україні, як би вона мала виглядати структурно?
Олександр Кочетков:
Народна політична партія має мати не вертикальну, як мають всі наші, а горизонтальну структуру. Тобто звичайні партії формуються як бізнесова структура, де є центр, керівник і власник безпосередньо і далі вже виформовують по регіонах осередки, які отримують накази зверху, а всі рішення ухвалюють де-факто одноосібно. Тому задля подальшого просування стосунки у таких типових партіях вибудовують з першими особами – тобто це типова бюрократична бізнес-структура.
А в народній партії треба вибудовувати горизонтальну структуру: мають бути сформовані осередки на місцях, які б контактували між собою не через центр (Київ), а безпосередньо між собою. До того ж у кожному регіоні мав би формуватися також лідер, який міг би потенційно очолити загальний список. І таких потенційних лідерів має бути приблизно 10-15.
Щонайменше у такій партії має бути 200 тисяч осіб, але щоб отримати владу, необхідно близько 1 млн членів, аби мати можливість вивести на вулицю в один час по всій Україні 500 тисяч осіб. От така партія має вже реальний шанс стати владою. До слова, утримання олігархічної партії зараз коштує 10 млн грн на рік (зарплати, оренда приміщень, транспорт, зв’язок тощо).
І таку партію треба вибудовувати знизу вверх, щоб на лідерів інші мали вплив і могли їх відкликати від керівництва партії (як керівних партійців, так і депутатів). А в нас партійна система вибудувана так, що відданість лідерові вирішує все, а низові члени партії жодного впливу на ситуацію не мають.
Сергій Дацюк:
Якби у нашій країні відбулася структурна революція, опісля в нас не мало б бути ні Парламенту, ні Президента, натомість мали б існувати організації ( з мережами та клубами), в яких підтримували і реалізовували би реальні інтереси людей і ними управляли би громади, а не олігархи. Але це вже структурна революція і принципово інший процес.
Та тут що ще важливо: перш за все мають з’явитися реальні управлінці, пов'язані співуправлінням і співволодінням, в які б об’єднувались разом люди, які мають свої інтереси і хочуть їх реалізувати, а не ті, що ходять голосувати за те, що почули по телевізору. У нас був шанс на зміни, коли ми могли почати цей процес, але виборах українці проголосували за продовження чинної системи.
Ігор Лосєв:
У партії має бути насамперед ідеологія, основа, яка об’єднує всіх членів партії, які знають: інтереси партії важливіші, ніж їхні особисті. А без ідеології це не партія – а політичний проект чи кооператив. Тому я вірю в активну меншість у суспільстві, яка може зі своїх лав висунути видатного діяча, котрий зможе силовим шляхом врятувати Україну від розпаду.
Чи не «здалася» би така партія в руки олігархам, які запропонували б великі гроші?
Олександр Кочетков:
Якщо така партія започаткує і впровадить у життя реформу системи влади в Україні, де-факто поставить владу у залежність від громадян та проіснує 5-6 років – цього буде достатньо, бо залишиться існувати й далі.
Ігор Лосєв:
Яка демократія може бути там, де громадську думку формують чотири олігархічні телеканали, а країною керує клуб олігархів?
Не забуваймо: до демократії ми ще не прийшли, бо свідомого народу у нас дуже мало, який здатний відповідати за себе, свої дії і країну. І вибори 2019 року засвідчили: народ у нас страшненький і може обрати президентом і клоуна, і балерину, і мавпу із зоопарку – а це свідчить про абсолютну безвідповідальність українців, а такі люди в Україні становлять більшість. Та й майже усім українським партіям притаманна феноменальна безвідповідальність, зважаючи на постійні їхні чвари і домовленості. Саме у Парламенті і народилася фраза: «Вчасно зрадити – це не зрадити, а передбачити». Тому я не вірю більше у цю всю партійно-парламентську демократію. Яка демократія може бути там, де громадську думку формують чотири олігархічні телеканали, а країною керує клуб олігархів?Тому і у створення такої народної партії я не вірю і, думаю, хіба в умовах якогось великого протистояння патріотичної і антипатріотичної частини населення України українці можуть висунути якогось сильного лідера, який зможе взяти на себе персональну відповідальність за країну на кілька років вперед. А це все партійне будівництво навряд чи нам допоможе, бо в нас всі ці партії створюють, як комерційні проекти, або проекти під якусь особистість.
Та, думаю, саме життя з притаманною йому жорстокістю змусить нас почати думати і відповідати за свої вчинки. От і українці, коли добряче отримують по голові, починають думати і часто зовсім непогано. Але потрібний цей «чудовий копняк», після якого люди починають ворушити мізками, враховуючи, що наш народ ледачий на голову. Українці дуже працьовиті фізично, але дуже ледачі інтелектуально, на жаль.
Хоча є гасло, що демократія – це влада більшості, але тут потрібний не кількісний, а якісний підхід, бо демократія – це все-таки влада найбільш відповідальних і гідних людей. В іншому разі отримаємо те, що маємо зараз: веселу диктатуру клоунів, яка закінчиться для країни дуже невесело.
Марія Волошин, ІА «Вголос"
ІА "Вголос": НОВИНИ