За що боролись? Тепер, після підписання Конституційної угоди, я впевнений, дуже багато людей задає собі це питання. Адже головні положення нинішнього компромісу Леонід Кучма запропонував ще 24 серпня 2002 року. Це ж треба було – зворохобити всю країну, поставити її на грань розколу і в останній момент виявити, що головного призу змагань – сильної президентської влади – просто не існує. Розчинилася. Маємо парламентсько-президентську державу.
Однак не все так однозначно, як може здатися на перший погляд.
По-перше, якщо хтось забув, то спішу нагадати, що Ющенко ще не є президентом України. Переголосування ще тільки має відбутися 26 грудня і зовсім не факт, що воно таки відбудеться і Ющенко стане президентом. Є можливість зриву виборів через розвал територіальних та дільничних виборчих комісій. Звичайно, ця можливість мінімізується тим, що сьогодні не лише Ющенко хоче переголосування, але й Янукович, закусивши вуздечку, попер щось доказувати собі самому, але все-таки бажання Кучми затягувати стан невизначеності в Україні продовжує залишатися потужним чинником дестабілізації і не брати цього чинника до уваги було би необачно.
По-друге, нинішня криза ще раз наочно усім показала якою величезною владою володіє президент у нашій країні. Сама по собі влада не є ані добра, ані погана. Все залежить від того, хто і як її використовуватиме. Не маю підстав сумніватися, що Ющенко є доброю людиною, яка використовуватиме усю повноту влади на благо народу, але не хотів би цього перевіряти. Крім того, Ющенка не вистачить на кожну ланку владної вертикалі.А тому перед демократичною опозицією по-суті стоїть питання: що робити? Обмежувати авторитарність влади, сприяти становленню і посиленню інститутів громадянського суспільства чи продовжувати боротися за президентське крісло таке, яким воно є сьогодні, за усю повноту влади в країні? Ідеали чи інтереси?
І це питання аж ніяк не вирішилося із прийняттям Конституційної реформи. Адже насправді Конституційна реформа, обмежуючи владу президента, все-таки залишає йому досить широкі повноваження. Призначення голів ОДА, подання на розгляд парламенту кандидатур міністрів-силовиків і т. ін. Ось один тільки приклад. Згідно з прийнятим сьогодні законопроектом президент має вносити кандидатуру для призначення прем'єр-міністра України, запропоновану постійно діючою парламентською більшістю. Спитаємо себе – навіщо президентові вносити кандидатуру на розгляд парламенту, якщо цей же ж парламент йому її і запропонував? Відповідь проста. Якщо президента не влаштовуватиме кандидатура, запропонована більшістю, він може відмовитися внести на розгляд парламенту запропоновану парламентом кандидатуру. Тоді перед Верховною Радою постає сумна перспектива бути розпущеною – адже, якщо протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України парламент не спроможеться сформувати персональний склад Кабінету Міністрів України, президент має право її розпустити. А ми ще не забули скільки можуть тривати безрозмірні спікеріади, тим більше, якщо їх ще й трішки стимулювати.
Якщо до влади прийде команда Ющенка (що дуже вірогідно), то протягом найближчого часу вона матиме можливість продемонструвати: спрямовуватиме вона свої зусилля на поглиблення демократичних процесів в Україні або на їх згортання. Можливості для цього у президента будуть досить широкі. Може дехто уже забув, що в 1990-1991 роках Україна була парламентською республікою, в 1991-1993 – парламентсько-президентською республікою, а з 1994 – президентською. І усе це відбувалося без жодних змін Конституції. Тобто, якщо підійти до ситуації неформально, то протягом того часу доки конституційна реформа не вступила в силу, можна її дуже суттєво, скажемо так, уточнити... Не випадково спікер Верховної Ради вчора заявив буквально наступне: «Христом Богом прошу: давайте проголосуємо цю Конституцію. Новий президент відмінить її 10 разів». Або поглибить... Це вже залежатиме від нового президента і його команди.
Таким чином ситуація з Конституційною реформою, попри її одностайне прийняття ВРУ, наразі є досить невизначеною і невнормованою. А якщо спробувати все-таки відповісти на запитання: чи варто було збурювати країну задля того, щоб врешті-решт укласти Конституційну угоду, яку дехто із політиків вже встигли назвати перемогою Кучми, моя відповідь буде однозначною – Так! Народ прокинувся і відчув свою силу. Відтепер політична ситуація в Україні вже ніколи не буде такою, як перед помаранчевою революцією. Тому маю великий сумнів, що на сьогодні проект сильної президентської держави ще зберігає для України актуальність.
ІА "Вголос": НОВИНИ