Сьогодні, коли в Україні відбуватються важливі політичні зміни, багато хто шукає відповідь на питання: чому це сталося і чому все відбувається саме так, а не інакше. Відповіді на ці питання слід шукати перед усім в істориків і політологів. Українські ЗМІ нещодавно повідомили про те, що відомий політолог і історик Кость Бондаренко завершує роботу над книгою про другого Президента України Леоніда Кучму. В основу книги покладено як особисті розмови Бондаренка з Кучмою, так і значний документальний матеріал, зібраний автором. Кость Бондаренко на прохання «Вголосу» погодився опублікувати один і з розділів нової книги, яка от-от вийде друком. Нам же видається цікавим і корисним з відстані років подивитися у не таке вже й далеке наше минуле і переосмислити події, які тісно пов’язані із сьогоденням.
"Вголос"
КУЧМА Й ПРЕМ'ЄРСТВО ЛАЗАРЕНКА
Розділ восьмий.
У травні 1996 року починається нова сторінка в діяльності Леоніда Кучми. Раніше команда Кучми складалася з людей, що пройшли разом з ним часи опали й президентських виборів, згуртованих спільними перемогами й досягненнями. Рано або пізно в команді відбуваються зміни. Намічаються нові віяння. У старій команді починають спостерігатися нездорові тенденції: колишні тріумфатори занадто ревниво ставляться до успіхів один одного. Спільна боротьба за владу перетворюється на взаємну боротьбу за місце ближче до лідера. Раніше Кучму вважали людиною, яка вміла пам'ятати добро й понад усе цінувала дружбу з людьми. А тепер Кучма розумів: друзі й політика - речі часом несумісні. Іноді доводиться вибирати: або друзі, або успішна політична лінія. Особливо це стосується перших осіб держави.
Після відставки Марчука Кучма вирішив зробити ставку на дніпропетровську регіональну еліту . Еліту, що дала колись Україні й Радянському Союзу не одне покоління менеджерів і політиків. Традиції й потенціал Дніпропетровська, поєднані з особистою довірою Кучми до регіону і його представників, зробили свою справу. Ставка на Дніпропетровськ виявилася однією з найбільш фатальних помилок Леоніда Кучми.
Якщо в 1995 році, при призначенні Євгенія Марчука на пост прем'єр-міністра, існувала певна інтрига, а журналісти ворожили — призначать або не призначать, а якщо призначать, то кого? — в 1996 році, відразу ж після відставки Марчука, практично ніхто не сумнівався: новим прем'єром стане перший віце-прем'єр Павло Лазаренко.
Павло Іванович Лазаренко належав до числа порівняно молодих політиків, які сформували імідж регіонального лідера, «батька області» у пізньорадянський період. На момент розвалу Радянського Союзу Лазаренкові не було й сорока років. У 1992 році 39-літній Павло Лазаренко стає представником Президента в Дніпропетровській області: Леонід Кравчук відверто боявся сильних і впливових промислових директорів і представників промислового лобі, тому він вирішив поставити на Дніпропетровську область людину, яка асоціювалася в першу чергу не з промисловістю, а зі сільським господарством. У такий спосіб як би ламалися стереотипи й мінялися пріоритети. До того ж Павло Лазаренко (до розвалу СРСР і заборони КПРС — секретар обкому з питань агропромислового комплексу) демонстрував задатки «куркуля», «господаря». Він умів тримати господарство області у твердих руках, однак також умів прогинатися перед начальством, знаючи в усьому толк і міру.
Розповідають, що під час перебування представником Президента в області Павло Лазаренко спробував підпорядкувати всі регіональні еліти своєму впливу. Не вийшло. Особливо складні взаємини намітилися в Лазаренко з мером Дніпропетровська Валерієм Пустовойтенком. У 1993 році, коли Пустовойтенко перебрався на роботу в Київ, міська рада не могла вирішити проблему зі спадкоємцем Валерія Павловича — депутатський корпус розділився пополам й протягом декількох днів не міг обрати нового мера. Ставленик Пустовойтенка набирав рівно таку ж кількість голосів, як і ставленик Лазаренка... Нарешті, Пустовойтенко переміг...
Про Лазаренка поширювалися різні чутки. Розповідали, наприклад, як твердою рукою він встановлював порядок в області й підпорядковував своєму контролю практично всі кримінальні угруповання Дніпропетровщини. Також розповідали про те, як одна місцева директриса (до якої Павло Іванович нібито палав особливою симпатією) не платила своїм співробітникам заробітну плату. Співробітники підприємства організували страйк. Розібратися приїхав сам Лазаренко. Довідавшись, що його пасія винна в ситуації, що склалася, він відразу розпорядився звільнити одіозну директрису. Поступово в народі формувався напівміфічний образ Лазаренка - строгого, але справедливого керівника, який в образу не дасть, але спитає строго...
У той же час представники дніпропетровського бізнесу знали іншого Лазаренка. Доводилося чути розповідь про певного підприємця, що, напівжартома, купуючи шоколадний батончик синові, говорив: «От, половинку з'їж, а половинку залиш дядькові Лазаренкові». — «А хто такий дядько Лазаренко й чому я повинен залишати йому половинку шоколадки?» — дивувалося маля. — «Так треба. Але запам'ятай: половинку всього ти повинен віддавати дядькові Лазаренкові». Цей принцип нібито був непорушним у Дніпропетровську й області.
Лазаренкові вдавалося втілювати неймовірні схеми. Наприклад, Дніпропетровська область часів Лазаренка умудрилася збільшитися як мінімум на два нові райони. Нечуваний випадок для незалежної України! Але Лазаренкові вдалося пробити через Кабінет Міністрів рішення про створення двох нових районів і виділення під цю витівку бюджетних коштів. А це — чималі кошти: тільки створення структур держапарату скільки коштів повинне з'їсти...
До 1994 року Лазаренко утвердився в свідомості більшості дніпропетровців як «сильний господарник». Але от економічні прогнози на 1995 і наступні роки передвіщували падіння показників — методи керівництва областю, запропоновані Лазаренком, були розраховані на короткотерміновий період. Лазаренкові необхідно було перейти на роботу в Київ до того, як економічні моделі обласного рівня почали б давати збої. Саме тому він почав пробивати шлях наверх, у Кабінет Міністрів.
Ставши президентом, Леонід Кучма запропонував Павлу Лазаренкові переїхати в Київ і попрацювати в Кабінеті Міністрів – певною логічною противагою «реформаторові» Вікторові Пинзенику й «силовику» Євгенові Марчуку. Зараз важко зрозуміти, хто ж запропонував кандидатуру Лазаренка. Швидше за все, ця кандидатура час від часу виникала під час обговорення кадрових питань. Формально Лазаренко після приходу в Кабмін повинен був врівноважити обидві фігури — Марчука й Пинзеника — і створити видимість певного трикутника, на який збирався опертися Кучма: Лазаренко був економістом, але економістом в командно-адміністративному сенсі. Якщо Пинзеник був лібералом, то Лазаренко був втіленням українського консерватизму. А у питаннях наведення порядку в економіці за допомогою «їжакових рукавиць» Павло Іванович міг би посперечатися і з Євгеном Марчуком...
Сам Кучма розповідає, що на залученні Лазаренка до роботи в уряді наполіг саме Марчук: «Марчук хотів закрити досвідченим «господарником» Лазаренком свої власні діри в знанні економіки й прикрити відсутність власного господарського досвіду. При цьому він був переконаний у слухняності Лазаренка, оскільки напевно мав величезну компрометуючу інформацію щодо його діяльності в Дніпропетровську... Марчук зрештою переконав мене дати Лазаренкові пост першого віце-прем'єра. І треба сказати, що на тлі багатьох міністрів — та й, по великому рахунку, і самого Євгена Кириловича — Павло Іванович, як господарник, мав зовсім непоганий вигляд. Треба все-таки віддати йому належне: хватка, хитрість, витримка. Лазаренко, крім досвіду й працездатності, мав, у порівнянні з Марчуком, ще одну якість: він умів приймати рішення й втілювати їх у життя», — згадує Кучма.
Юлія Мостова писала: «Призначення Павла Лазаренка першим віце-прем'єром в уряді Марчука багатьма розглядалося як добре спланована підготовка до заміни прем'єра. Не виключено, що так і було. Але все ж при цьому потрібно віддати належне Лазаренкові: з Марчуком він поводився по джентельменськи, по великому не підставляв і навіть відоме надзвичайне засідання Кабінету міністрів у Президента покинув. Однак, у той час, як Євген Марчук протягом року не діяв і намагався всіляко звести нанівець конфронтацію з президентом, Павло Іванович зміцнював свої позиції, пестив і плекав «Приватбанк», виводив у люди «Єдині енергетичні системи України», через вірні фірми скупив 12 обласних газет і три центральні плюс — телевізійний канал. І, найголовніше, Павло Іванович забезпечив себе до неможливості вірним генеральним прокурором».
Кучма згадував: «З Павлом Івановичем у Дніпропетровську ми не спілкувалися й фактично не зіштовхувалися. У занадто вже різних сферах працювали: я ракети запускав, а він – сільське господарство . Зштовхнулися вперше в лютому 1992 року, коли обговорювалося питання про представника президента (Леоніда Кравчука) на Дніпропетровщині. Кандидатур було дві: Пустовойтенко і Лазаренко. Я, природно, підтримував Валерія Павловича, якого давно знав і цінував, але Київ ставив на Павла Івановича. Я намагався переконати всіх у тім, що на цей пост, тим більше в такій важливій індустріальній області, чистого номенклатурника—аграрія ставити не можна. Але обговорення, як я тепер знаю, проводилося лише для форми. Питання було вирішено заздалегідь. Лазаренко завжди міг влізти в довіру, зумів він охмурити і Кравчука. Хоча, варто сказати, на президентських виборах він підтримував Леоніда Макаровича вірою й правдою – що, зрозуміло, також не додавало мені симпатій до нього. Але на пості представника в області я його залишив, оскільки справи в області йшли начебто непогано. Коли мене вмовляли ввести Лазаренка в уряд, то увесь час апелювали саме до цієї обставини. Потім, щоправда, з'ясувалося, що такі успіхи були добуті тільки за рахунок висмоктування всіх можливих соків з місцевого бізнесу й виробництва, за рахунок його, Павла Івановича, уміння будувати «особливі відносини» зі столичним Мінфіном».
Леонід Данилович не згадав одного моменту: в 1992 році ім'я Павла Лазаренка називалося серед можливих претендентів на пост прем'єр-міністра — після відставки Вітольда Фокіна. Поряд з іменами Леоніда Кучми й Олександра Булянди...
28 травня 1996 року Леонід Кучма підписав указ про призначення Лазаренка Павла Івановича прем'єр-міністром України. На той момент Лазаренкові виповнилося 43 роки — він став наймолодшим прем'єр-міністром за всю історію незалежної України. До речі, саме в цьому віці — 43 роки — в 1961 році Раду Міністрів УРСР очолив земляк Лазаренка, Володимир Васильович Щербицький...
«Після відставки Марчука я призначив прем'єром Лазаренка», - згадував Кучма. - «Я й зараз переконаний, що з Лазаренка за певних обставин міг би вийти хороший прем'єр. Він користувався широкою політичною підтримкою й у регіонах (до речі, Рада Регіонів рекомендував мені затвердити Лазаренка прем'єром одноголосно), і в парламенті, причому в парламенті — так навіть занадто широкою: при затвердженні Лазаренка прем'єром за нього проголосувало на 23 депутати більше, ніж за Конституцію. Подив викликала й дивна «любов» між Лазаренком й Морозом: спікер, який, як правило, завзято переслідував своїх опонентів-депутатів за сумісництво депутатства з роботою у виконавчій владі або з депутатством іншого рівня, майже рік «не зауважував» того, що депутат Лазаренко був ще й прем'єром, і головою Дніпропетровської облради».
«Призначення спадкоємцем Є.Марчука першого віце-прем'єра П.Лазаренка — один із найрішучіших ходів у президентській грі», — вважав М. Погребинський. — «По-перше, новий глава Кабміну виявився в набагато більшій, ніж його попередник, залежності від президента і його оточення, оскільки не тільки є депутатом, але й продовжує номінально значитися головою Дніпропетровської облради. Абсолютна залежність нового прем'єр-міністра від волі президента може досить довго гарантувати Кучмі його лояльність. Не випадково заява Лазаренка в новому статусі (29.05) зроблена в найбільш вірнопідданих виразах: «справою честі вважаю здійснювати економічний курс Президента» і т.п. Великий (вважається, що незаперечний) вплив Лазаренка у фракції ВР «Єдність» явно нейтралізував опір цієї впливової групи президентським ініціативам. Нарешті, збереження ним контролю над Дніпропетровською областю може бути корисним Президентові у випадку проведення референдуму щодо прийняття Конституції».
Фактично сам Лазаренко прийшов в уряд як «подвійний агент» — Кучми й Мороза. Але й Кучма, і Мороз були змушені зважати на такого нового Труфальдіно з Бергамо — на порядок денний було поставлено безліч питань — і питання Конституції України, і питання економічної стабілізації суспільства... При цьому Кучма щиро сподівався, що Лазаренко зміцнить його положення й наповнить виконавчу владу відданими кадрами — дніпропетровцями. Мороз сподівався, що насичення виконавчої влади вихідцями з одного регіонального клану, регіональний дисбаланс незабаром обернеться розколом оточення Кучми, конфліктом у таборі опонентів, послабленням президентської команди і — як наслідок — посиленням парламенту. Тим більше, що мова йшла про створення системи, яку треба було закріпити в Конституції України. Лазаренко міг зіграти роль каталізатора суспільних процесів — тільки спочатку не було зрозуміло, на чиїй стороні. Насправді, як показав досвід, Лазаренко зіграв більш ніж успішно. Але у свою власну гру...
Юлія Мостова пророкувала: «Тільки зараз Леонід Данилович зрозуміє, що таке «створення власного політичного іміджу». Треба думати, що навіть постійні посилання, типу «користуючись мудрими настановами Президента», Павлу Івановичу не допоможуть. Лазаренко погано зживається з роллю другого, і через якийсь час це дуже не сподобається першому. Правда, за цей час надзвичайно рішучий і твердий Лазаренко зможе в дечому в країні навести порядок. Він не буде розмазувати «білу кашу по чистому столі». Банки, з яких, як з Буратіно, новий прем'єр витрусив 6 трлн., усі зрозуміли вже в перший день — у Павла Івановича рука — капкан. Не виключено, що на допомогу Павлу Івановичу прийде й мільярд доларів з Заходу. Є інформація, що Захід, який підтримує Леоніда Кучму, готовий виділити Україні мільярд під... виплату зарплат».
Тим часом знову актуалізувалася боротьба між двома гілками влади. На порядок денний знову вийшло питання нової Конституції України.
Розроблений Конституційною комісією законопроект навесні 1996 року був внесений на розгляд Верховної Ради. Він закріплював цілий ряд положень, вигідних у першу чергу Президентові. Наприклад, президент одержував широкі повноваження (закріплені раніше Законом про владу). Україна перетворювалася з парламентсько-президентської в президентсько-парламентську республіку. Ради на всіх рівнях втрачали значну частину повноважень... Політики з лівого табору не бачили в новому проекті втілення своїх вимог і гасел — зокрема, державного або офіційного статусу для російської мови й т.п. Експерти прогнозували, що в такому варіанті Конституція навряд чи буде прийнята. Для Кучми залишалася головна надія — на проведення у вересні 1996 року Всеукраїнського референдуму, на якому була би прийнята Конституція.
29 травня фракціям, які підтримували президента («Незалежні», «Соціально-ринковий вибір» і «Міжрегіональна депутатська група»), вдалося провести через парламент поправку (так звану «поправку Гетьмана-Самофалова»), що дає можливість приймати Конституцію в другому читанні простою, а не конституційною більшістю. Відповідно до цієї ж поправки, тільки для прийняття Конституції в цілому була потрібна конституційна більшість голосів народних депутатів. На той час, з урахуванням того, що Верховна Рада не була повністю укомплектована народними депутатами через недосконалість Закону про вибори, конституційна більшість становила 270 народних депутатів.
4 червня проект Конституції був прийнятий у першому читанні. «За» проголосували 258 народних депутатів, «проти» - 106, утрималися - 19, не голосували 9... При такому розкладі ставало ясно, що парламент навряд чи зможе проголосувати за Конституцію саме конституційною більшістю.
Леонід Кучма і його команда пускають у хід усі засоби. Вдень і вночі пропагандистська машина намагалася перетворити проблему Конституції в проблему №1. Особливо активно в той час захищали основи проекту нової Конституції міністр юстиції Сергій Головатий і політолог Артур Білоус. У програмі «5 кут» ведучий, В'ячеслав Піховшек, із сарказмом говорив Артурові Білоусові: «Артур, ти зараз настільки активно коментуєш ситуацію навколо Конституції... У газетах - ти, на радіо - ти, на телебаченні - ти. Складається враження, що незабаром включу праску, і ти там теж будеш коментувати проект Конституції».
Паралельно обробляється не тільки суспільна думка, але й думка народних депутатів. Призначення на пост прем'єр-міністра Павла Лазаренка призвело до того, що на сторону прихильників Конституції перейшла депутатська група «Єдність», близька до нового прем'єра. Ще раніше було зрозуміло, що президента і його варіант змін до Конституції готові підтримати представники Народного руху України й депутати із правого крила парламенту. Невпинно велися переговори з лівою частиною парламенту: комуністам гарантувалися якісь соціальні моменти, навіть пропонувалося ввести ці гарантії в Конституцію.
Особливо активно вівся наступ на прихильників Олександра Мороза. На думку ряду експертів, саме під час підготовки до розробки й прийняття Конституції вдалося вплинути на події в Соціалістичній партії, лідером якої з моменту її заснування був Олександр Мороз. До кінця 1995 року в партії назріла криза, викликана активністю найближчої соратниці Мороза, Наталі Вітренко. До 1995 року Наталя Михайлівна була радником Мороза з економічних питань, далі на довиборах у Конотопському виборчому окрузі Сумської області одержала депутатський мандат (праві політики, що не відчували до пані Вітренко особливих симпатій, прозвали її «конотопською відьмою» — за аналогією із класичним твором Григорія Квітки-Основ'яненка). Вітренко звинуватила Мороза в непослідовності й у відсутності правильного розуміння завдань Соціалістичної партії. Мороз на той час дійсно поступово почав відходити від класичної лівої ідеології, роблячи несміливий нахил вправо й намагаючись розширити електоральну нішу партії. Він перетворювався в лівоцентриста. Посада й положення в суспільстві зобов'язували: Мороз починав виходити на нове розуміння і своєї особистості, і завдань соціалістичного руху взагалі.
Соціалізм — річ суперечлива. Уже засновники соціалізму і їхні перші епігони зіштовхнулися з тим, що практика пропонувала цілий ряд тактичних шляхів втілення головного стратегічного завдання — звільнення праці з-під гніту капіталу. Пізніше деякі соціалісти пішли непримиренним, радикальним і революційним шляхом, інші ж — обрали шлях компромісу й соціальної угоди. Одні сприймали марксистське навчання як догму, інші його творчо осмислювали. У свій час Ленін опонував догматикам: «Марксизм - не догма, а керівництво до дії!». Роза Люксембург (Юніус) у запалі дискусії кричала: «Ви не стоїте, а сидите й навіть лежите на Марксі». Кінець ХХ століття й криза в лівому русі - особливо на пострадянському просторі - породив величезну кількість ревізіоністських і модерністських течій в соціалізмі. Для одних соціалізм був спробою привнести старі гасла й прищепити їх на українському ґрунті, для інших - зберегти ідейно-теоретичну базу, накопичену в СРСР за сім десятиліть будівництва соціальної держави, для третіх - спробою закамуфлювати слабо прикриті вимоги щодо відновлення колишньої ролі й місця Комуністичної партії в суспільстві - з усіма номенклатурними привілеями й правами, для четвертих - способом для реалізації ностальгійних переживань про колишню славу соціалізму...
Не дивно, що розколоти соціалістичний табір на ідейній основі виявилося дуже навіть просто. Тим більше, що до ідейних проблем додалися й особисті: двом лідерам стало тісно в рамках однієї партійної структури. У січні 1996 року відбувся розкол: Наталя Вітренко із групою соратників покинула ряди Соціалістичної партії України. У квітні прихильники платформи Вітренко провели з'їзд, на якому проголосили створення Прогресивної соціалістичної партії України. Не дивно, що незабаром прогресивні соціалісти і їх пассіонарна лідерка, яка різко контрастує зі спокійним і врівноваженим Олександром Морозом, одержали широку популярність в народі. До речі, цьому сприяли й президентські канали інформування широкої громадськості: Наталя Вітренко одержала можливість активно оголошувати свою позицію на ТВ.
Ставало зрозуміло, що й ця група лівих у парламенті може підтримати проект Конституції - якщо з нею як слід попрацювати.
…27 червня 1996 року почалося чергове засідання Верховної Ради. Розглядалося питання Конституції. Надій на її прийняття було не надто багато. Усі - у тому числі й президент - були готові до того, щоб восени питання Конституції винести на Всеукраїнський референдум. Доповідачем на засіданні Верховної Ради був народний депутат України Михайло Сирота, який очолював Конституційну комісію.
Несподівано було прийнято рішення провести роботу в спеціальному режимі, без перерв. На певному етапі Олександр Мороз і його оточення зрозуміли: якщо Конституція буде прийнята поза Верховною Радою, народом України, це може стати дуже сильним ударом по самому парламенту. У випадку, якщо Верховна Рада виявиться нездатною прийняти Конституцію, а Всенародний референдум її прийме, це автоматично буде означати недовіру народу своєму парламенту. Принаймні, у Кучми буде шанс використати цей аргумент як головний козир у протистоянні з ним. Цього козиря буде достатньо для ініціювання або відставки Мороза, або навіть розпуску парламенту. Тим більше, що Кучма вирішив винести на референдум і питання про введення двопалатного парламенту з нижньою палатою в складі меншому як 300 депутатів. Тобто й це було черговим свідченням намірів Кучми розпустити парламент і оголосити дострокові вибори. У цій ситуації Мороз зрозумів, що собі ж дорожче буде чинити опір прийняттю Конституції...
Кучма черговий раз виграв партію, вирішивши долю Конституції і своїх повноважень...
Засідання парламенту явно затяглося. Михайло Сирота стояв на трибуні, оголошував статті Конституції й пропонував: «Прошу підтримати», «Прошу проголосувати»...
Цьому передувала кропітка робота над проектом. Починаючи з 19 червня проводилися постійні консультації між фракціями, у ході яких були погоджені ряд положень Конституції. Однак були й питання, з яких не було ясності: як варто писати - «народ України» чи «Український народ», статус держави (унітарний чи федеративний), статус мов, державна символіка, статус іноземних військ на українській території, поділ функцій влади, а також права власності.
У ході дискусій вдалося досягти ідеологічні компроміси. Частина фракції комуністів проголосувала за державну символіку. В обмін націонал-демократи погодилися проголосувати за особливий статус Криму (автономний статус Криму, Конституція АРК затверджується простою більшістю Верховної Ради України)...
Дмитро Табачник пізніше згадував: «Я дзвонив Президентові щопівгодини й повідомляв його про те, які статті прийняті, а які ні. Десь між половиною другої і другою ночі «знайшовся» і приєднався до мене прем'єр Павло Лазаренко. Він був «добре втомлений»... Павло Іванович відразу ж звинуватив мене в змові з Морозом. Мовляв, я з ним уночі збираюся позбавити Президента його повноважень. У зв'язку із цим Лазаренко вирішив внести «свою лепту» у конституційний процес, збираючись відключити світло й воду у Верховній Раді (він з'ясував, що система управління знаходиться в підвалах Кабміну), розраховуючи на те, що, злякавшись, депутати розійдуться. Я передзвонив Леонідові Даниловичу й повідомив його про це. Президент став на мою сторону, погодившись із тим, що це дико й нецивілізовано. Також через свою фракцію «Єдність» Павло Іванович годині в четвертій ранку мав намір змінити статтю, у якій говорилося, як призначається й знімається прем'єр-міністр України. У нашому формулюванні вона звучала приблизно так: «Президент призначає прем'єр-міністра за згодою Верховної Ради й звільняє його», а Лазаренко хотів, щоб був прийнятий варіант: «Президент призначає й звільняє прем'єр-міністра України за згодою Верховної Ради». Якби ця норма була прийнята, то Президент не зміг би зняти ні Павла Івановича, ні будь-якого іншого прем'єр-міністра. Я подзвонив Леонідові Даниловичу, розбудив його й розповів йому про це. Після чого Кучма «ніжно» переговорив з Павлом Івановичем, і питання було знято. Десь над ранок я подзвонив Леонідові Даниловичу й повідомив його, що Конституція прийнята. Незабаром до мене в кабінет увійшли мої зами й сказали: «Ми перемогли». Я запитав: «Кого?» Якщо Мороза, то ні, тому що Конституція була по-справжньому компромісною, а якщо здоровий глузд, то так, частково вдалося. Так як багато статей довелося приймати в новій «нічній редакції», то в Основному законі виявилося чимало протиріч. Не вдалося закріпити, наприклад, норму про право Президента розпускати парламент і про право парламенту знімати Президента через імпічмент».
Над ранок 28 червня 1996 року Конституцію прийняли в другому читанні - «за» проголосували 325 народних депутатів. Відразу ж проект був поставлений на голосування в цілому. Він набрав 315 голосів. Телевізійні камери зафіксували радість народних депутатів. У сесійному залі депутати, що втомилися від роботи протягом майже доби, відкорковували шампанське, обіймалися й цілувалися, поздоровляючи один одного з успішним завершенням найтяжкої політичної кампанії - кампанії по створенню першої української Конституції.
Президента розбудили і з цього приводу близько 6 ранку він прибув у Верховну Раду. Відчувалося, що він злегка збентежений - усе було готове до референдуму, і навіть сам він був готовий цей референдум провести, щоб одержати чергове «благословення» від народу. Але цього разу Кучма вирішив заспокоїтися на досягнутому - нова Конституція давала йому таку кількість повноважень, про яку можна було тільки мріяти.
Сам Президент згадував: «Багато чого відбулося в цю історичну ніч. І спроби Мороза відключити лінію урядового зв'язку, якою користувалися мої представники в сесійному залі Верховної Ради, і розпалювання пристрастей депутатів, змушених на ходу шукати компроміс між своїми переконаннями й потребами держави, і спроби Лазаренка через депутатів з його фракції «Єдність» о пів на четверту ранку під шумок протягнути положення про те, що уряд може призначати й відправляти у відставку не Президент, а парламент. За цю ніч була виконана робота, яку взагалі треба було робити увесь той час, який було відпущено на конституційний процес, причому працювати зі свіжою головою, а не з «сірниками в очах». Із самого тексту видно, що депутати були не занадто уважними й пропустили цілий ряд протиріч: наприклад, там зазначено, що всі громадяни рівні перед законом і перед Богом, і відразу дано перелік самих широких привілеїв депутатів - недоторканність і інші. Але якщо серйозно, те підсумковий варіант Конституції, прийнятий над ранок 28 червня 1996 року, несе на собі сліди й поспіху, і страху, і компромісу».
Відповідно до прийнятої Конституції, Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою й унітарною державою з єдиним громадянством. Конституція гарантує громадянам право приватної власності, у тому числі право власності на землю. Основною функцією парламенту є прийняття законів, надання згоди на призначення президентом прем'єр-міністра, розгляд і ухвалення рішення по програмі уряду, призначення й звільнення від займаної посади за поданням президента голів Національного банку України, Фонду державного майна й Держтелерадіо. Президент України, відповідно до Конституції, є главою держави, гарантом суверенітету, територіальній цілісності й Конституції України. Кабмін є вищим органом виконавчої влади. Прем'єр-міністр призначається Президентом за узгодженням з більшістю конституційного складу Верховної Ради.
Аналітики Київського центру політичних досліджень і конфліктології в ті дні писали: «В наявності явні поступки президента в частині своїх повноважень, насамперед, у частині контролю над урядом; натомість він одержав практично повну безвідповідальність глави держави й украй ускладнену процедуру його імпічменту. Очевидно, не останню роль в угоді Президента з парламентською більшістю відіграла глава Конституції про «перехідні положення», які надають Президентові право протягом трьох років після прийняття Конституції (тобто на строк правління Л.Кучми) видавати укази з економічних питань, не врегульованих законодавством. (Ці укази повинні бути схвалені прем'єр-міністром і затверджені Верховною Радою, але — «заднім числом»). Крім того, згідно «перехідним положенням», чергові вибори повинні відбутися в березні 1998 року, вибори Президента - у жовтні 1999 року, тобто нині діюча влада відмовляється від проведення дострокових виборів, які видавалися неминучими...».
Додамо, що істотною перемогою Кучми стало фактичне продовження його повноважень. У липні 1994 року Президент обирався терміном на чотири роки – тобто, його повноваження повинні були минати в липні 1998 року. Відповідно до Конституції, президент обирався терміном на п'ять років, і чергові вибори повинні були відбутися в останню неділю жовтня 1999 року… Виграш очевидний. Кучма міг радіти й святкувати перемогу - одну з головних перемог у своєму житті й політичній кар'єрі.
Правда, сам Кучма вже через три роки після прийняття Конституції стверджував: «До сьогоднішнього дня я переконаний, що державний устрій, затверджений Конституцією, недосконалий. Наприклад, президентська сторона наполягала на введенні двопалатного парламенту - Національних зборів. У цьому випадку між нинішньою палатою депутатів і Президентом з'явився б авторитетний посередник - представники регіонів, обрані від всіх територій за принципом рівного представництва. Це підвищило б роль регіонів, зменшило б кількість сугубо провокаційних, популістських рішень, що приймаються лише для того, щоб в інтересах якої-небудь політичної сили загострити ситуацію в країні. Адже в порівнянні із представниками партій регіональні лідери зазвичай більш прагматичні й конструктивні. Лідери парламенту мали б менше можливостей систематично намагатися порушувати баланс влади на користь Верховної Ради... Політичний устрій держави став би більш стабільним, а значить - більш ефективним. Якби був прийнятий проект Конституції в тій редакції, у якій ми збиралися виносити його на референдум, сьогодні ми б жили в більш сильній і благополучній країні».
Після прийняття Конституції, 5 липня 1996 року, прем'єр Лазаренко й Кабінет міністрів у повному складі склали свої повноваження. Складання повноважень було формальністю й уже 12 липня президент підписав Указ про призначення Лазаренка Павла Івановича прем'єр-міністром України...
Кучма значно розширив повноваження Лазаренка. Він усіляко підкреслював свою особливу довіру до прем'єра. За словами Кучми, він надав волю новому прем'єрові у формуванні уряду, але одночасно попередив його, що відповідати він буде по всій строгості.
Лазаренко зайнявся зміцненням своїх позицій і перетяганням у Київ власної команди із Дніпропетровська, пропонуючи цю команду як менеджмент загальноукраїнського рівня. З одного боку, Кучма розумів логіку Лазаренка: прем'єр хотів керувати виконавчою владою, опираючись на перевірені кадри. Враховуючи зв'язки Кучми із Дніпропетровською областю й дніпропетровською регіональною елітою, Кучма вирішив не противитися ініціативам Лазаренка. З іншого боку, президент розумів: регіональний дисбаланс викличе масу невдоволень в інших регіонах.
Уже перші призначення насторожили. Міністром енергетики був призначений Юрій Бочкарьов, який раніше працював на посаді заступника начальника «Дніпроенерго». Міністром сільського господарства був призначений Анатолій Хоришко (раніше - начальник управління сільського господарства Дніпропетровської області). Навіть на посаду керівника прес-служби Кабінету Міністрів був призначений М.Голишев - колишній керівник прес-служби Дніпропетровської облдержадміністрації.
Лазаренко домагається відставки деяких губернаторів. Наприклад, у відставку були змушені піти губернатори Вінницької й Херсонської областей. Також був звільнений губернатор Донецької області Володимир Щербань. На його місце Лазаренко пролобіював призначення вихідця з Павлограда Дніпропетровської області Юрія Полякова... Це не могло не викликати обурення з боку представників донецької регіональної еліти, і 16 липня 1996 року Лазаренко одержав перше попередження від донеччан: під час проходження кортежу прем'єра в аеропорт Бориспіль, прямо на мосту, поруч із автомобілем Лазаренка спрацював вибуховий пристрій... Ніхто серйозно не постраждав, однак інцидент був сприйнятий як виклик... Донецьк вирішив показати свої зуби й змусити зважати на себе і свої інтереси.
Для розуміння подальших процесів необхідно зробити певний екскурс в історію й розібратися з тим, що ж таке Донецьк, донецька регіональна еліта, «донецький клан».
Донецький “клан” виник у післявоєнний час майже одночасно з виникненням клану дніпропетровського. З однією різницею: у Дніпропетровськ ішли величезні надходження з Центра для розвитку металургійного комплексу, а в Донецьк - на розвиток вугільної галузі. Основоположником клану був відомий “вугільний нарком” Засядько, що вважався улюбленцем самого Сталіна. Засядько домігся того, щоб основні кошти, які виділялися на вугільну промисловість, направлялися саме в Донбас, а не в більш перспективний Кузбас. І - як аргумент - Засядько ледь не щорічно “клепав” нових героїв-стахановців, які повинні були засвідчити високий героїзм краю й відданість ідеям Леніна-Сталіна.
Потім настала інша епоха, інший час. Естафету з рук Засядько підхопив перший секретар Донецького обкому партії В.Дегтярьов. У його часи почала проявлятися політика домінування Донбасу над іншими регіонами України й навіть Союзу. Дегтярьов домігся для шахтарів неймовірних пільг. У них були найбільші зарплати. У них були пільги при вступі в КПРС. Про шахтарів складали пісні й прославляли їх у літературних творах. До речі, саме Дегтярьов був ініціатором створення неформального “Донецького клану” у Москві. У цей клан увійшло чимало міністрів, господарників союзного значення, п'ятеро космонавтів, а також діячі мистецтв.
Як резонно стверджує журналіст А.Бєлов, “Якщо дніпропетровці були “бегемотами, які зажерлися”, і спочивали в тіні Генсека Л.Брежнєва й першого секретаря ЦК КПУ В.Щербицького, то донеччани більше нагадували зграю голодних хортів, змушених з боєм завойовувати місце під сонцем”. Ні Ю.Андропов, ні М.Горбачов не змогли зламати внутрішньої корпоративної солідарності, здатності до боротьби донеччан. Вони замкнулися в собі й були готові до війни. У 1989 році війна між Центром і Донецьком почалася, і почав її директор найбільшої шахти - імені Засядька. У цьому був навіть певний символізм - Москва повинна була згадати, хто такий Засядько. Причиною
ІА "Вголос": НОВИНИ