Якось один мій знайомий кавказець дав подивитись відеокасету зняту під час вуличних боїв у Грозному весною 2000 року. Був там і такий кадр: в перервах між артобстрілами мешканці міста обережно пересуваються вулицями з острахом дивлячись вгору, побоючись чи не впадуть їм на голову уламки зруйнованих снарядами будинків ... Я ніколи не думав, що дещо подібне зможу побачити і у нашому мирному Львові.
Звичайно, маю на увазі не вуличні бої і смаглявих бійців у камуфляжах і з автоматами, а рясне падіння прямо на тротуар, мало не на голови людей, елементів карнизів і ліпнини, котрі відвалюються з піддаш нащих будинків. Нещодавно мені довелося стати свідком такого випадку на вулиці Глібова, де прямо на моїх очах здоровенна брила несподіванно відірвалась від карнизу і ледь не вбила жінку. Перехожі, свідки цієї події, напевне на секунду задумались—а чи не придбати про всяк випадок армійську каску, і деякий час ідучи вулицею з осторогою поглядали вгору, як свого часу люди у Грозному – бо біс його знає, як поведуть себе наші старовинні будинки, які за свій двохсот- трьохсотлітній вік ще не бачили жодного капітального ремонту...
МІНА СПОВІЛЬНЕНОЇ ДІЇ
Роки роблять міцною дружбу і вино, але аж ніяк не ті матеріали з яких зроблені стіни наших середньовічних кварталів, так звані “австрійські” і “польські” будинки. Вітри, дощі, сніг, підземні води, повільно руйнують фундамент. Це призводить до осадки несучих конструкцій будинків і як наслідок – у стінах та перекриттях старих кам’яниць з’являються тріщини, котрі, наче метостази ростуть вшир і вглиб. Поволі вони охоплюють всі стіни приміщення, його зовнішні та внутрішні площі, закладаючи таким чином, смертельно небезпену міну сповільної дії, котра, колись таки вибухає. Тоді місто стає свідком ніби-то несподіваного, але насправді очікуваного повалення обійстя. Крах старих будинків на вулицях Шевській, Валовій, Сербській, Староєврейській – таку ціну заплатило місто за недбальсто міського керівництва, професійний недогляд, за систематичну «економію» коштів на проведенні справжніх, якісних, а не косметично- фасадних, ремонтів.
Як стверджують працівники житлового комунального господарства, зараз майже кожений старий будинок перебуває в аварійному або напіваварійному стані. А тріщини та проломи у стінах, поволі пожирають цегляне середньовічне тіло будинку і зовім не збираються чекати поки на них зверне увагу міське начальство. Тим більше що воно, начальство, догляд за аварійністю та рівнем безпеки для прожиття, доручає міським жекам, котрі відслідковують стан руйнації своїх об’єктів переважно по заявках мешканців будинків, або шляхом візуального спостереження. Зауважать, що якийсь з львівських домів поволі перетворюється на Пізанську вежу – вживуть певних заходів, а не зауважать або вдадуть, що не зауважили – впаде людям на голову карниз, балкон чи просто завалиться будинок…
ХРОНІКА ПІКІРУЮЧОГО БАЛКОНУ
Рання весна вважається особливо небезпечним періодом для альпіністів, бо сезонне таяння снігів спричиняє сходження снігових лавин, селевих потоків, зсувів грунту, обвалів та інших гірських негараздів. Проте навесні побоюватися різноманітних «сюрпиризів» у вигляді падаючих згори важких предметів, треба не тільки альпіністам, але і усім нам, мешканцям старовинних міст. Але чому саме весною?
Два роки тому в один із ЖЕК-ів надійшло повідомлення, що на вулиці Грушевського, починає осипатися балкон житлового будинку 19 ст. (до речі, як свідчить чавунна меморіальна дошка над входом, цей будинок є пам’яткою архітектури, котра “охороняється законом”). Балкони, ліпні гіпсові прикраси та інші «архітектурні надуживання» можуть, не витримавши тягаря часу, обвалитися о будь яку пору року, але найчастіше це трапляється саме навесні. Тому що сніг, танучи під промінням весняного сонця, перетворюється на воду і всмоктується, наче в губку, у крихкий, переважно гіпсовий матеріал різноманітних ліпних архітектурних прикрас, котрих так багато на фасадах старих будинків, і таким чином роблячи цю ліпнину ще крихкішою. Маленькі тріщини тала вода швидко перетворює на великі, а самі візерункові конструкції, всотавши у себе вологу, стають важчими і відриваються від основи.
Добре знаючи цю закономірність, працівники ЖЕК-ів спрацювали на диво оперативно. Зубилами та кувалдами вони, демонтували, а простіше кажучи – розвалили ажурні підпорки, аби останні, разом з самим балконом не впали комусь на голову. Страшно навіть, подумати, що було б, якби на цей будинок вчасно не звернули увагу і господарі б вийшли ввечері на балкон покурити – вулиця Грушевського людна, внизу магазин, бар, завжди повно відвідувачів… Балконом тепер користуватися, звичайно, не можна, та й виглядає він тепер ніби після артобстрілу. Та Богу дякувати, що все закінчилось саме так. Паралельно, жеківські працівникі роздивились і балкони сусідніх будинків, виявили в одному з них тріщини, одягли в будівельні ліси, поставили підпорки, словом, ніби почали щось ремонтувати.
Хоча остаточного закінчення вся ця “балконна” історія вочевидь ще не скоро дочекається. Адже ремонт треба таки довести до кінця, а це вже грощі, котрі треба вибивати у мерії. Остання, звичайно, відповість, що грошей вже нема, бо все витратили на минулорічні ремонти, і шоу Герта Гоффа і взагалі, вона, мерія, тут не винна, бо погано фінансує Київ, а Києву не до львівських будинкових питань, бо он, бачите що у світі робиться: прем’єр з президентом не можуть домовитись, а ви тут зі своїми балконами лізете. Жарти жартами, але якщо подумати скільки на наших вулицях ще є, та й на жаль, буде аналогічних ситуацій – стає страшнувато. Бо скільки щє таких балконів в одному тільки Галицькому районі, а у всьому Львові?
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД
Працівники ЖЕК-ів у своє виправдання кажуть, що Львів – місто великє, будинків багато, а різноманітних побутових проблем щє більше. Ось тому, мовляв, на всі вуличні “гарячі точки” просто фізично не вистачає людей і можливостей. Не доходять до всього руки. То що ж робити всім нам, мешканцям старих міст? Невже відмовитись виходити на вулиці, чи пересуватись по тротуарах у шоломі, короткими перебіжками, і головне, подалі від небезпечних карнизів?
Напевно буде доречно проаналізувати досвід інших європейських країн, для котрих так само як і для нас, проблеми з аварійностю середньовічних кварталів є актуальними. Наприклад, у сусідній Польщі, будівельно- монтажним фірмам, які беруться відремонтувати ту чи ту історичну пам’ятку зі збереженням всіх старих архитетурних деталей ансамблю, міська влада, на момент проведення робіт, дозволяє безкоштовно устанавлювати великі рекламні бігборди з назвою та логотипом фірми. Та й, зрештою, сама якість виконноного ремонту, вже є досить дієвою рекламою, котра добре працює на репутацію фірми.
А от у Естонії, як і в деяких інших країнах Європи, проблемні історичні будинкі, віддають під опіку різноманітним будівельно-реставраційним фірмам, котрі ремонтують старі будинки, відновлюють їх і доглядають, а як компенсацію за свої затрати мають крім морального задоволення ще й квартплату мешканців цих будинків, яка їде не на рахунок мерії, а в касу фірми -опікуна. Буває, що вартість житла в такому будин може зрости – що поробиш, за зовнішню красу оселі, та безпеку треба платити.
Є ще, один варіант, так би мовити експерементальний. Він полягає в тому, що мешканці будинку, не довіряючи ні мерії ні ЖЕК-у, самі об”єднуються у добровільні асоціації для догляду власних будинків – так звані кондомініуми. І це означає, що відтепер догляд та ремонт будтнку є проблемою не міськради, чи ЖЕКу, а самих жильців. Як казав Остап Бендер: “Порятунок утопаючих – справа рук самих утопаючих”.
САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ, "ХРУЩОВКИ" ПОЗА НИМ ГУДУТЬ
Проте не слід вважати, що житлові негаразди наших міст обмежуюються тількі старовинними будинками. Повільна руйнація загрожує і їхнім молодшим соратникам, яких ударними темпами, “по бистряку” почали будувати ще у шістдесяті роки. Мова йде про панельні будинкі, так звані «хрущовки».
Корпуси будувались надзвичайно швидко, часто здача об’єкта в експлуатацію приурочувалась до якогось великого революційного свята, чи була зумовлена урочистими зобов’язаннями перевиконати п’ятирічні нормативи. Через оцю гонитву за результатом за будь- яку ціну, нерідко будови здавалися в експлуатацію з суттєвими конструктивними помилками та недопрацюваннями. Ці об”єкти зводились надзвичайно швидко, бо вважалось, що вони будуть тимчасовим житлом, аби тільки робітники та їхні сім’ї мали власний куток, не тулилися по бараках та гуртожитках. Потім планувалось “панелі” демонтувати і на їхньому місці збудувати комфортабельніші й надійніші житлові корпуси… Проте, як казали античні мудреці, ніщо таке не вічне як тимчасове. Відійшли у минуле шестидесяті, семидесяті, реформістські вісімдесяті та буремні дев’яності. Поволі, але неухильно, наближається рубіж, коли “хрущоби” та інщі панельні будови остаточно і безповоротно вичерпають свій ресурс. Адже панельне житло вважалося тимчасовим, розрахованим на двадцять п’ять, максимум – на п’ятдесят років. Теоретично, для деяких будинків час “ікс” вже настав. І значить, знову-ж таки теоретично (постукаймо по дереву!), вони можуть розвалитися в кожну мить. А така катастрофа, не преведи Господи, за своїми наслідками, зрозуміло, була б страшнішою, аніж якась розтріскана гіпсова ліпнина. Чи не пора бити на сполох?
ПЛАНИ, ПЛАНИ, ПЛАНИ...
Слава Богу, по всій Україні було дуже мало випадків, коли від зносу розвалювалися панельні багатоповерхівки. Але це не значить, що варто розслаблятися. Ліпше заздалегіть підготуватися і постаратися запобігти біді, ніж чекати коли вона постукає в двері. В принципі, це розуміли і в радянські, часи. Існує Постанова Ради Міністрів УРСР ще від 26. 04. 1984 року, котра забов’язує раз на п’ять років прповодити планові обстеження будинків щодо їх відповідності санітарним і технічним нормам. Так, наприклад, фундамент може служити 50-80 років, стики панелів зовнішніх стін – 15-20 років, дах – 5-25, газові плити та газопроводи – 20, ліфти і їх обладнання – 15-20, а такі “дрібнички”, як сміттєпровід, водопровід і каналізація –10-30 років. Причому ці розрахунки стосуються не лише “тимчасових” панельок, а й багатоповерхівок, збудованих пізніше і за іншими архітектурними проектами. Проте не треба бути великим матиматиком, чи архітектором-конструктором, щоб зрозуміти, що більщість львівських новобудов двавно вже “вклалися” у ці нормативи, так би мовити експлуатуються поза безпечним лімітом своєї експлуатації. То що ж у цьому напрямку робиться зараз?
Ще з 14 травня 1999 року існує постанова Кбінету Міністрів України, за намером 820 під назвою “Про заходи, щодо реконстукції житлових будинків перших масових серій” Відповідно до цієї постанови найвища будівельно-планова ланка країни – Державний комітет будівництва, архітектури, та житлової політики України, видала наказ.
На його виконання, 11. 07. 2000 року, Львівським міськвиконкомом була затверджена ціла комплексна програма реконструкції житлових будинків перших масових серій, збудованих у шестидесятих-семидесятих роках. А таких будинків у нашому місті не багато й не мало – 510 одиниць. В них нараховується 32 883 квартири. А розробляв ці об’єкти тодішній флагман лвівських будівельних кампаній “Містопроект”. Виконання цієї вкрай важливоі та актуальної для міста програми, заплановано проводити у три етапи. Перший етап випав на 2000 рік – він зводився до теоретичного опрацювання, та експерементального виконання 2-3 пілотних проектів.
Другий етап (хронологічно він здійснювався у 2001-2003 роках), якщо вірити відповідальним за комунальний сектор – зводився до виконання отих самих пілотних проектів.
А третій етап, він найцікавіший, розрахований на 2003-2014 роки – це безпосереднє виконання отієї самої програми реконстукції в масштабах всього міста.
Зрозуміло, що самі- собою всі ці грандіозні наполеонівські плани не здійсняться, на ремонт та реконструкцію проблемних будівель потрібні кошти. Був складений кошторис джерел фінансування: 10% мало надійти з держбюджету, 25% - з місцевого бюджету, 20% -начебто відрахують підприємства та організації , а 45% (!) коштів мали надійти від населення. Причому ці 45% “народних” копійок жителі мають віддавати не примусово, а цілком добровільно, за додаткові реконструкційні послуги, як от: заміна вікон, дверей, проведення утеплення стін, заміна покриття дахів, надбудов бажаючим мансарад, чи цілих поверхів.
Що тут скажеш, на папері все це виглядає переконливо, доречно, надійно, та цілком оптимістично. З цього приводу пригадується старий анекдот, коли від великого, розлюченого пса втікають двоє хлопців. Один каже другому: “ Ти знаєш, я десь читав, що коли собака дуже голосно гавкає, то кусати не буде” Той відповідає:” Я теж про такє чув, але чи знає про це ота вівчарка”. Дай Боже, щоб з планами реконструкції, котра згідно документів розтягнеться щонайменше років на 10-15, були згідні наші проблемні аварійні будинки, які б погодтлися послужити ще, поки на їх ремонт мерія знайде виробничі сили та гроші.
Р.S.: А що з випадком падіння карнизу на вулиці Глібова? А нічого. Двірники замели уламки з тротуару, а жіночка котрій на той раз пощастило вціліти, пішла у церкву дякувати Богу.
«Люди, я любив вас, будьте пильними!» - той, хто так написав, мабуть, недавно відвідав Львів?..
ІА "Вголос": НОВИНИ