Львівська Цитадель: зневага до минулого чи рятунок від занепаду?

Ми вже знаємо, що Львів може бути різним. І якщо для вас це місто й досі асоціюється тільки з колоритним центром, то ви геть із ним не знайомі.

Ми справді зі значно більшим ентузіазмом прагнемо побачити Ейфелеву вежу в Парижі чи Таймс-Сквер у Нью-Йорку, аніж довідатися, які таємниці ховає в собі історія сусіднього мікрорайону. Бо не розуміємо, що префікс “мікро” тільки в буквальному сенсі означає “мало”. І за кожним мікрорайоном ховається макроісторія.

Львів же просто кишить місцинами, що готові повідати нам трохи правди. Варто лише придивися – і сихівський ТЦ уособлює паростки капіталізму, ряснянські заводи розповідають промислове минуле місцевості, а провулки Шевченківського району нашіптують кримінальні історії кінця 1990-х – початку 2000 років. Словом, для тих, хто хоче знати більше, інформації буде вдосталь.

Сьогодні ж поговоримо про місто в місті. Саме так, адже слово “цитадель” з італійської перекладаємо як “маленьке місто”. Тож ітиметься в статті про частинку Львова з довгою історією та спірною репутацією.

Зараз дізнаємося, якою запам’ятали львівську Цитадель визначні писання і чому те, що відбувається там зараз, викликає стільки обурення в тутешніх мешканців.

Що про Цитадель каже історія

Наприкінці XVIII ст. за наказом австрійської влади більшість оборонних споруд було знесено. Через це без фортифікацій залишився і Львів. Така невизначеність тривала майже пів століття. Поштовх до дій владі дала тільки “Весна народів” 1848 р. Тож потрібними стали потужні цитаделі в найбільших містах імперії.

Торкнулося це і міста Лева. Спершу артилерію розташували на горі Шембека, що зараз стрімко спускається до вулиці Коперника. Це була найвища точка місцевості, що давало можливість контролювати все місто, площа якого тоді була значно меншою, ніж тепер. Внаслідок цього уже в 1849 р. був розроблений проєкт зведення фортифікацій на зрівняних між собою горах Калічій (Жебрацькій), Шембека (Вроновських) та Познанській (Пелчинській).

І до 1856 р. у Львові постав фортифікаційний комплекс, відомий сьогодні як “Львівська Цитадель”.

Комічність ситуації в тому, що після цього періоду жодних революційних виступів у місті не було. Тривало затишшя аж до початку Першої світової війни. Тож Цитадель мирно чекала миті, коли її з легкістю і без бою здали росіянам.

Справжні бої за Цитадель точилися у листопаді 1918 року. А з початком Другої світової війни про мирне існування можна було забути. Це були найстрашніші дні в історії Львова та його мешканців.

Подейкують, Львів – це єдине місто Європи, у центрі якого було споруджено концтабір. Ідеться про нацистський концтабір для військовополонених Stalag-328 «Tsutadell».

У німецьких окупантів не було часу на довге впорядкування місця для великої кількості полонених, оскільки все доводилося підлаштовувати під стратегію “бліцкригу”. Через це полонених спершу утримували в польових таборах, а потім відправляли у створені “Шталаги”. Одним із яких і був львівський “Шталаг 328”.

Тут опинялися принижені та морально розчавлені тутешні мешканці, а також поранені та кинуті напризволяще червоноармійці. Більшість з них так і загинула у межах концтабору від голоду та хвороб. У гіршому випадку, їх розстрілювали.

Найсуворішою ділянкою табору була вежа №2, про яку сьогодні ми ще неодноразово згадаємо.

Після цього жахіття на території Цитаделі існували склади та офіси комерційних фірм, а за часів Незалежності всі споруди комплексу перейшли у приватну власність.

Що знаємо про львівську Цитадель сьогодні

Після розпаду СРСР фортифікаційний комплекс передали компанії «Електрон». Працівники фірми облаштували там власні склади. Згодом частину корпусів перепродали у приватну власність.

У 2007 році вежу-бастіон №2 переобладнали у п'ятизірковий готель з рестораном «Citadel Inn». У приміщеннях казарм розташований банк, гуртівня та офіси. На вежі №1 сьогодні бачимо табличку з написом “Книгосховище бібліотеки ім. Василя Стефаника”. Вежа №3 стоїть у напівзруйнованому вигляді, а остання частинка споруди була відновлена державним коштом.

Довкола Цитаделі є й кілька інших самовільно зведених об'єктів.

Ще не так давно йшлося про спорудження на цій території розважального центру. Втім, завадили цьому громадські організації.

До певного моменту комплекс мав статус пам'ятки місцевого значення, а в 2012 році Кабінет Міністрів зарахував його до Державного реєстру пам'яток архітектури, містобудування та історії. Відтоді Цитадель стала пам'яткою архітектури національного значення.

І доки одна із веж доживає свого віку, зараз активно проводять реставрацію закинутої оборонної вежі, що розташована на вул. Грабовського, 11-а. Це триповерхова споруда з червоної цегли. На паспорті об'єкта вказано, що там планують облаштувати офісно-мистецький простір.

Будівельні роботи стартували ще на початку травня 2021-го, а завершити їх планують до кінця 2022 року.

Морально-етичні питання

Ми вже згадували про п’ятизірковий готель на території Цитаделі та про виступи громадян, що завадили облаштуванню розважального центру.

Те, як з пам’яткою архітектури поводяться її власники, обурює місцевих мешканців та територіальні громади. Уже впродовж кількох років залишаються актуальними суперечки щодо етичності розміщення на території з такою трагічною історією готелю та ресторану.

Це місце нарекли “розважальнею на кістках”. Навіть тутешні ЗМІ порушують питання про те, як славнозвісну Цитадель пошматково розчленовують задля власної вигоди.

Мучить народ питання, як на території колишнього концтабору можна святкувати весілля, дні народження та інші події? Адже в Польщі люди їдуть до державного музею “Аушвіц-Біркенау” з глибоким жалем та повагою.

У нас же біля однієї із веж Цитаделі височіє хрест, який єдиний нагадує про нацистську катувальню. На ньому висить лаконічно-строга табличка, де згадано про усіх загиблих у концтаборі.

Що ж, питання й справді цікаве: з одного боку, бачимо, як історія втрачає свою значимість, з іншого ж – подібні «освоєння» території та вкладення в неї коштів не дають споруді занепасти. Реконструкції, розбудови і таке інше – усе це береже Цитадель від руйнування. А ось шляхи увіковічнення пам’яті у кожного свої.