Вся ця історія навколо львівського центрального універмагу все далі нагадує польські сосиски: вони мають смак приправи, якою їх поливають. Тепер колишні власники “Магнуса” додали так багато гірчиці, що репортери скаженіють лише від назви універмагу. Стільки істерики з приводу ображених поляків Львів не пам’ятає напевне з 19 року минулого століття. Тепер “Львівська газета” пише в унісон польським газетам часів листопадового чину: “інакше як бандитським наїздом це не назвеш. Разом з нами ображають усіх, хто вкладає гроші в українську економіку. Ми будемо радити усім, щоб не брали за партнерів українців”. І що? Коли для такого бізнесу, який провадять теперішні інвестори, -- то воно, певно, й на краще. Якось вже самі... Але чи справді йдеться про бізнес, а не про щось інше? Самі поляки зробили все, аби внутрішній корпоративний конфлікт зобразити як політичний наїзд українців на поляків. Єжи Конік (не без участі львівської чесної преси) творить новий польський міф про героїв-поляків та бандитів-українців. І вже ображені інвестори, захищаючи вже не свою, а національну честь, розмахують шаблею, б’ються з акціонерами, яких надурили.
Нові власники неодноразово пробували повернути конфлікт у законне русло: відчуваєте себе ображеними – подавайте до суду, але романтизм поляків просто підкуповує азартом. Жодну газету не зацікавив той факт, що акціонери “Магнуса” написали листа до консулату з проханням виважено розглянути справу і здерти з неї національну фарбу. Зрештою, видно, не зацікавився й польський консул, бо на пропозицію докладно вивчити усю документацію відповів мовчанкою. Зверталися і до “Речі Посполитої”, але, як і очікували, ніхто у Польщі не хоче знати думки українців. Аж, урешті, відгукнулася рідна преса.
Спеціальний випуск “Львівської газети” минулої п’ятниці має насторожити по-справжньому – з друку вийшов вже не журналістський матеріал, а “Вибране” з Єжи Коніка з передмовою самого Леоніда Даниловича Кучми. Для переконливості на першій сторінці дали портрет Президента, який акурат ганив у Польщі львівських “націоналістів” за Личаківський цвинтар. Мовляв, я дозволив полякам писати на могилах усе, що їм заманеться, але у Львові ніяк не можуть поступитися національною гордістю заради політичної доцільності. Такий збіг і справді може налякати, незаангажовані судді, які встигли вихопити універмаг з-під офензиви, якщо ними зацікавиться президентська адміністрація, шансів не матимуть. Дванадцятилітня боротьба акціонерів за повернення грошей, виплату дивідендів та право працювати в ЦУМі може завершитися... домовленістю на найвищому рівні. Якщо громаді Львова байдуже, що станеться з чотирма сотнями дрібних власників “Магнусу”, то Президентові втрачати через них чи не єдиного європейського друга Кваснєвського також не випадає. Ба більше, здобути ще одного товариша-європейця – Єжи Коніка, напевне для нього просто знахідка. А те, що інвестори – європейці – у нас не сумнівається ніхто. Бо Єжи Конік на газетних шпальтах уже, мов босоногий Апостол на райській брамі до жаданої Європи: “Хочете – я вас пропущу, але покайтеся, віддайте “Магнус”(нормальна ціна?).
У чому ж гріх дрібних акціонерів?
В тому, що ще напочатку 90-х повірили директорові, а тепер партнерові поляків, і віддали гроші з ощадкаси на порятунок підприємства?
Що дивувалися, як без їхньої згоди закрите акціонерне товариство раптом отримало іноземних акціонерів із серйозною папкою акцій?
Що протестували проти незаконних емісій, через які дрібні власники ставали не власниками, а керівництво — господарями?
Може, у тому, що стали непотрібними і трудовий колектив, якому тепер дорікають Європою, пішов у ту Європу, але... на заробітки?
Певно, ні. Ці гріхи колишня дирекція давно вибачила і вже не чекала спротиву. Тепер дорікають через несподіваність справедливого (так визначив суд) перевороту. Як звичайно в таких випадках, узурпатора повідомляють заздалегідь, “мовляв, вибачте, але такого-то числа суд змусить вас віддати владу. План дій додається. З повагою, і таке інше”. Знаючи схильність до реалізації ілюзій попереднього керівництва, акціонери не ризикнули. Просто зібрали збори і переобрали спостережну раду і директора. Наступного дня нові керівники із судовим виконавцем і охороною (були прецеденти!) в універмазі показали свої повноваження, забрали документи і мирно пішли. Обійшлося без стрілянини і, щоб не загострювати ситуації, туди більше не приходили.
Ніби все. Але це виявилося лише початком. Саме з цього місця починає творитися новий міф про “ображених” поляків. Романтика захоплення та опору. Герої-інвестори і невдячні неофіти. Капіталісти, у яких відібрали вкладені гроші. Пролетарська революція проти добрих господарів.
Колись польський романтик Казімеж Бродзінський нарікав на бідність польського фольклору як джерела героїки нації: Na jakiej ziemi, z jakim ludem zyesz razem, Takiego twoje pienia niach beda obrazem. Микола Зеров зазначав, що за відсутності всенародної історії, поляки змушені експлуатувати чужу. Наші західні сусіди будували казки на українських персонажах, а вірші черпали не з рідних криниць. Від того – наша спільність. Наші перемоги оплакувалися, а поразки овіювалися славою. Без України – нема польських героїв. Так було. І зараз міфологія – основне, що гуртує націю. Пам’ятник у Вроцлаві плаче за жертвами звірств українських “бандитів” з ОУН-УПА. Такий же знак хочуть поставити у Кракові. Попри слова прощення і каяття з обох сторін...
Це історія. Та, виявляється, Польща Єжи Коніка потребує нових героїв і, може, згодом навпроти “Магнуса” стоятиме пам’ятник покатованому польському бізнесові в Україні. І пластуни – нащадки усусів -- разом із “харцежамі” – правнуками орлят -- купуватимуть в універмазі чорнобривці від доброго дядечка Єжи...
Попри постійно декларовану європейськість, інвестори справді почали безпрограшну гру. Вони, у випадку поразки, або тут залишаться борцями з місцевою корупцією, або там стануть мучениками дикого українського капіталізму. У них є вибір. В українців – нема.
Ще з початку 90-х акціонери боролися за виживання. Спочатку через занепад універмагу. За лічені роки з найпотужнішого підприємства дирекція зробила фактичного банкрута. Тоді, на заклик адміністрації, працівники позичили власному магазинові 2 мільйони вісімсот тисяч радянських карбованців. Людмила Аверіна, радіодиктор універмагу, вже тоді запідозрила нечесність гри, але віддала 6 тисяч рублів, аби врятувати власне місце роботи. Вже через рік стало очевидним, що гроші пішли не на зміцнення підприємства, і ось уже дванадцять років пані Аверіна через суд намагається повернути свої кошти. За таку впертість її двічі звільняли. Досі не втратила надії, хоч живе від одного судового засідання до іншого.
Богдан Бавдис, колись завідувач відділом універмагу, також судиться, але вже з польськими партнерами директора Богдана Шалая. Він відверто каже, що інвестори його обікрали. Після двох емісій відсоток акцій дрібних інвесторів катастрофічно зменшився. Додаткові акції трудовому колективові не запропонували – їх викупили поляки і дирекція універмагу. При чому незаконно, бо купувалися пакети не за гроші, а за так звані нематеріальні активи. Наприклад, інвестори вклали свій європейський інтелект, директор з донькою дослідив... історію “Магнуса”. Люди, які справді шукали матеріали по архівах, отримали за роботу сто доларів. Фактично довівши український універмаг до злиднів, на його польській історії будинку дирекція наварила акцій більше, ніж на сто тисяч гривень. На минулому легко заробляти, бо його ціна залежить лише від забаганок дослідника.
Таким чином, інвестори з акціонерами зіграли у монополію, обмінявши іграшкові фішки на реальні гроші. Саме на це відреагували суди. Не на протести дрібних акціонерів, не на захист прав трудового колективу, а на нахабний азарт господарювання – за рік люди, які продавали квіти в універмазі стали його номінальними власниками. Ні, не зовсім, задурно. Польські громадяни вклали у господарку 4-мільйонного підприємства 75 тисяч доларів. Жодної копійки іноземних інвестицій, які цього року збирається захищати Україна, в універмазі нема. Ці гроші зароблені поляками у нашій державі. Можливо, занадто важко вирощувати квіти, бо виникла спокуса повернутися до польського бізнесу вісімдесятих – дев’яностих: сюди – жвачка, джинси; туди – золото, електротовари. Сюди – вживані комп’ютери; звідси – універмаг. І математика відповідна: їхні 75 тисяч доларів важать більше, ніж наших два мільйони вісімсот тисяч карбованців (за курсом 1991 року це майже півтора мільйона доларів). Акціонери свого часу дали універмагові стільки, скільки зараз інвестори позичили в ЄБРР. Кредит був використаний приблизно так само, як їхні гроші – на ремонти (за кредит відремонтовано тільки фасад будинку) і все... Будівельники кажуть, що за такі гроші можна було наліпити стільки штукатурки, що трамвай на вулиці Городоцькій не помістився би. Куди там – за час роботи відновленого магазину кредит і не думають віддавати, а борги підприємства продовжують зростати. Тепер “Магнус” заборгував... польським інвесторам. Ось такий міф європейської господарки.
Політична казка про універмаг ще цікавіша. Відразу після суду, який фактично припинив приватизацію підприємства поляками, інвестори продемонстрували неабиякі знання політичних уподобань галичан. За переворотом, мовляв, стоять есдеки, кажуть, – наші вороги є традиційно галицькими ворогами. І нардепи справді патріотично вступилися за “покривджених”. Тут чогось не зрозуміли галичани-акціонери. Більшість з них голосували за “Нашу Україну”, але не знали, що у її списках є Єжи Конік. Більше того, голосували за “Нашу Україну” не в останню чергу тому, що Богдан Шалай – партнер поляків і їх директор універмагу має квиток СДПУ(о) (дай, Боже, їй здоров’я). Може, для народних депутатів підтримка Європи важливіша за голоси українських виборців? Чи вони збираються до сейму? Чи Європа вже не відстоює чесний бізнес, а через Єжи Коніка роздає контрамарки на сеанс міфологізованої історії? Такий собі Адам Кисіль – українець із польським мечем. Поки що ніхто з народних обранців не розглянув справу докладно, не звернувся по документи, але заяви на підтримку польських бізнесменів вже прозвучали, мовляв, не знаю, про що йдеться, але українці не праві. Це ж то як? “Магнус” як викуп? Так вже пробували зробити з Цвинтарем орлят, було щось подібне – хтозна, як би проголосували міські депутати, якби не тиск громадськості. Ще тоді газети пробували-було писати про відкуп минулого перед теперішнім, а львівська проєвропейська інтелігенція цуралася націоналістичних елементів. Тоді викупляли могили, а тепер -- долі людей.
Але одна жертва польському інвесторові вже принесена. У Новояворівську. Єжи Конік будує фабрику латексних виробів. Попри протести громади, яка натерпілася від добування сірки і заяви екологів про шкідливість гумового виробництва, компроміс знайдено. У Новояворівській міській раді зареєструвалося 500 (!) осіб, які незважаючи на загрозу здоров’ю, бажали б отримати роботу. Але фабрика не працює, інвестори нагромаджують борги перед місцевою владою. Міський голова Микола Горан каже, що стосунки з інвесторами знову напружені – ті самовільно захопили ділянку землі, вирубали ліс на 60 тисяч гривень, відмовляються платити компенсації міщанам. На всі звернення міськради Єжи Конік відповідає: ви утискаєте поляків, не цінуєте милості, нами поданої. Подібно до “Магнуса”? Міський голова, який щиро бажав співпраці і переконав громадськість міста у чистоті намірів поляків, просить перевірити цю “чистоту” прокуратурою.
Та все ж може і справді ми такі немудрі, що не бачимо вигоди. Поляки погрожують (!) продати бізнес в Україні. “Недобрі ви, підемо від вас”. Це означає, що їм набридло тримати паспорт в Європі, а ощадну книжку у нас. Може, так і є, і бізнес, якого стало не шкода, вже не польський? Може уся затія з “Магнусом” – лише привід його віддати? Недаремно перед рішенням Бориспільського суду, інвестори продали частину акцій одному з українських олігархів. Як виявилося, емісійних. То може крик про утиски на міжнаціональному ґрунті лише черговий міф? Скільки, як ви думаєте, простий український олігарх милуватиметься акціями, які суд визнав простими папірчиками? Може, це лише чутки про ймовірний продаж фабрики латексних виробів – римо-католик (“ваші свята я не святкую, я -- римо-католик”) вирішив не грішити перед Ватиканом двічі – труячи людей і застерігаючи їх від продовження роду? А, може, похмурим багатим українцям набридло чекати обіцяного зиску, і Єжи Конік має шанс виїхати з України лише з букетиком квітів, вирощених власними руками?
Побачимо, але не хотілося б, щоб інвестори тут лякали нас Європою, а там -- Європу нами. І не дай, Боже, щоби як прийде час, між нами та Європою стали такі Коніки і брали гроші за вхід. Тоді “Магнус” стане розпеченою короною для Львова. Як колись для Наливайка його перeконання.
ІА "Вголос": НОВИНИ