Однією з найперших незалежних організацій України є створена 16 жовтня 1987 року громадська організація «Товариство Лева». Створили її національно свідома молодь.

Все починалося з коляд

А розпочалося все, за словами громадської діячки Дзвінки Мамчур-Калинець одного різдвяного вечора з української коляди. Це був січень 1987 року. Маленькій доні Дзвінки було трохи більше місяця. Тому молода жінка не могла полишити дитину вдома та піти колядувати з друзями. Але друзі (Василь Качмар з товариством) прийшли до неї.

«Тоді до нас завітав не зовсім повноцінний вертеп. Але друзі робили сцени з елемнтами вертепу: чорт, ангел, козаки, звіздар. Ми колядували класичні українські колядки – «Бог Предвічний», «Нова радість». Але мої друзі робили елементу вертепу: чорт, ангел, козаки. Мені так хотілося з ними піти, але я не могла залишити малу дитину. В мене тоді так загорілися очі, що мама побачила і каже: «На другий рік робіть вертеп»», - згадує вона.

Тоді ще ніхто не знав, що буде створено «Товариство Лева», але знали, що треба щось робити. І навесні, з березня, молоді люди, які гуртувалися довкола Юрка Волощака, Марічки Шунь, Ореста Шейки, Василя Качмара та Андрія Квятковського почали ходити на Личаківський цвинтар прибирати могили. Вони звернули увагу, що старі могили понівечені, ніхто їх не доглядає: поховання заросли мохом, лишайниками, плющами, дерева попадали. До них доєднався і чоловік Дзвінки Анатолій.

Першопричиною того, що молодь пішла на Личаківський цвинтар стала стаття у журналі «Жовтень» (тепер - «Дзвін») «Мародери з Личакова», в якій говорилося про акти вандалізму над пам'ятниками на могилах українських діячів. 

Під час прибирань стало зрозуміло, що час створювати товариство, яке відроджуватиме традиції, зокрема й вертепи та відновлюватиме могили.

«І тоді я домовилася з мамою, що один раз на тиждень вона сидітиме з моєю дитиною, а я можу піти до друзів на збори. Я їй за це досі безмежно вдячна», - говорить Дзвінка Калинець.

Перші збори «Товариства Лева» відбувалися у гуртожитках львівського лісотехнічного інституту (тепер – Національний лісотехнічний університет України). Довкола молодих людей почали гуртуватися однодумці. «Товариство Лева» поділилося на різні секції. Дзвінка долучилася до секції етнографії, якою керував Мирослав Решетило. Секція збиралася у подвір'ї Бернардинського костелу щосереди.  

Дуже знаково пройшла подія 5 жовтня – мітинг на вшанування Богдана-Ігоря Антонича. Коли пролунала пісня про Львів на слова Василя Симоненка, де йшлося про «інших» «не сліпих» левів, то вона стало гімном тоді ще молодого Товариства, яке й взяло назву «Товариство Лева». Згодом Олег Покальчук написав слова і музику гімну Товариства Лева. На цьому мітингу і зародилося «Не журись»!

У грудні 1987 – Товариство Лева вперше організувало свято Миколая. Сценарії написала Ірина Калинець, і декілька груп розійшлися по домівках вітати дітей та ставити вистави про Святого Миколая.

Наступного року вже Львовом ходили перші вертепи від «Товариства Лева». Щоправда, ходили вони напівтаємно, переодягаючись у квартирі. Аби до хати завітав вертеп, треба було зголоситися до певної особи і дати їй свою адресу. Чорти та ангели приходили у звичайному вбранні, переодягалися у передпокої і вже так заходили до кімнати. За колядниками пильно стежили спецслужби. Тому хлопці і дівчата намагалися не виказувати себе, а звізду, зазвичай, ховали.

Були й кумедні випадки. Однієї різдвяної ночі, коли вже було дуже-дуже пізно, вирішили, що ніхто їх не чатуватиме, то ж не зняли вертепних костюмів, а так собі йшли. Поруч зупинилося вантажне авто.

«Це був водій, який розвозив ковбасу. Він запропонував нас підвезти куди нам треба аби ми пішки не йшли. А тій вантажівці так пахло ковбасою! А дорогою в розмові попросив зайти до нього додому колядувати. А ще він нам ковбаси дав за коляду», - каже вона.

До наступного Різдва молоді люди оновлювали сценарії, щоразу додавали нові колядки. Коляду «Сумний Святий вечір» знали  від батьків, але її тоді ще дуже рідко виконували, хіба в хатах. Але того року вертепи  вже відверто  ходили по вулицях Львова. Один із вертепів «Товариства Лева» вирішив її заколядувати на теперішній площі Петрушевича. Перехожі зупинялися, слухали й плакали. 

Згодом вирішили зробити парад вертепів. Це вже дуже злякало партійних функціонерів. І членів «Товариства Лева» почали викликати в КГБ та в обком партії й комсомолу. Дуже вже боялися тоталітарні функціонери коляд та колядників. Молодь, яка зараз щороку бере участь у ході звіздарів, навіть уявити собі не може як понад тридцять років тому важко було домогтися дозволу на таку ходу.

«Ми планували йти від центру у парку культури по теперішній вулиці Вітовського. Довго йшли суперечки. Нам, нарешті, дозволили. Але з умовою: щоби у вертепі не було ангелів. Чорти – прошу дуже, а ангели – ні. На щастя, ніхто не відважився запроторити ангелів до в’язниці. Коло входу в парк поставили сцену. Озвучки не було. Але все одно тоді там виступило багато вертепів. Фактично, 1988 рік можна вважати початком парадом вертепів і звіздарів», - говорить Дзвінка Калинець.

З року в рік персонажі вертепу змінювалися, сценарії готувалися щоразу політично різкіші. Наприклад, замість трьох царів були українські князі  Ярослав Мудрий, Володимир Великий та Данило Галицький. З’являлися Січові Стрільці та воїни УПА, після 1987 року, після того, як «Товариство Лева» спробували розігнати, у вертепі з’явився персонаж солдат ОМОНу, який погрожував розправитися з пастушками. Замість царя Ірода міг бути Сталін чи Брежнєв.

Взимку 1991 року львівський вертеп завітав до Умані. Місцеві активісти відмовляли львів’ян від виступів у центрі міста. Тому спочатку вони пішли у лікарні.

«Ми колядували різні коляди, а особливо людям припала до душі  «Спи, Ісусе, спи». А люди виходили з палат і дуже плакали, коли почули колядки», - зізнається вона.

Зрештою, вертеп дійшов до центру Умані. Там їх вже чекала міліція з «воронками». Богдана Чорномаза, рухівця, відомого уманського активіста, який опікувався нашим вертепом, посадили на 15 діб. Нам теж погрожували за синьо-жовтий прапор, але ми страшенно сварилися з міліцією. Казали, що зараз зателефонуємо до депутатів Верховної ради (Ірини Калинець чи Вячеслава Чорновола). І тоді місцева влада просто посадила їх на транспорт і повернула до Львова. До проголошення Незалежності України залишалося пів року.

Писанки з релігійними символами та поліетиленові мішки з вихлопними газами

Товариством опікувалися Ростислав Братунь та Ірина й Ігор Калинці. Вони не втручалися, але завжди готові були допомогти, коли до них приходили за порадою. Саме в розмовах з ними і виникла ідея назвати новостворену організацію «Товариством Лева».

«Коли ми вже організувалися і почали писати статут, то стали думати й за назву. Ростислав Андрійович пропонував «батьківський заповіт», «відродження», такі серйозні. А ми були молоді, років по 20, хтось трошки молодший, хтось старший, ми хотіли чогось оригінального. І, оскільки, все крутилося довкола Лева, так і виникла назва. Вже й не пригадую кому першому припала та ідея», - каже активістка.

Цілий рік члени «Товариства Лева» працювали над встановленням організації. А на річницю створення, у листопаді 1987 року, коли повинні були відбутися перші збори, влада просто не дозволила їх провести. Молоді люди увесь час відчували спротив режиму. Та це лиш додало розуміння, що надалі треба робити масовіші заходи.

«Ми вирішили відродити гаївки. Оскільки гаївки не мали релігійного контексту, ми домовилися в Шевченківському гаю, де працював Тарас Дідула, теж активний член «Товариства Лева», що ми їх там проведемо. Туди ми вирішили привезти писанки і продавати. Тоді з писанками не було так просто, що їх будь де можна було купити. Але коли ми прийшли з цим в обком комсомолу, то нам заборонили. Але Орест Шейка зумів переконати партійних функціонерів і обком комсомолу, щоби привезти космацькі писанки і продавати в Гаю. Нам дозволили з умовою, аби там не було жодних релігійних символів, ані хреста, ані церкви, ані надпису «Христос Воскрес», - розповідає Дзвінка Калинець.

Писанки привезли з Космача. Там мешкали майстрині, які малювали писанки. Спочатку вибирали такі, аби не дражнити гусей, тобто чиновників від тоталітарного режиму. А потім вже викупили майже всі.

Активістка «Товариства Лева» зізнається, що сама вміє малювати писанки, бо її навчила пані Ганна Шабатура, мама Стефи Шабатури (килимарки, яку радянський режим заарештував за те, що хтось знайшов на її килимах українські національні символи). Але космацькі писанки були особливими, жовтогарячі. На гаївки привезли понад тисячу. І всіх їх продали, бо львів’яни були спраглими на таке. 

Також перша виставка гаварецької кераміки у музеї етнографії у Львові також відбулася за організації «Товариства Лева». А в переддень відкриття виставки пройшов аукціон димленої кераміки з концертом у Бернардинському дворику. Львів’яни активно долучилися до аукціону. 

В ті, майже давні, з огляду на сьогодні, часи, через центр Львова щодня їздив автомобільний транспорт. Тоді члени екологічної секції надули величезні поліетиленові мішки вихлопними газами, написали на них склад цих газів та носили міхи містом. Це була акція, в якій активісти вимагали перекрити центр міста хоча б на вихідні дні, аби львів’яни могли гуляти з дітьми, не дихаючи тими шкідливими речовинами.

Чому не боялися?

Члени «Товариства Львова» були готові до провокацій, але не боялися їх. Як пригадує Дзвінка Калинець, 1 листопада 1987 року на могилах Січових Стрільців на Янівському кладовищі готувалося вшанування з виступами Ростислава Братуня, Ірини та Ігоря Калинців, інших активістів.

«Ростислав Братунь був невисокого росту. Хлопці йому якусь бочку притягнули, поставили його там і він мав дуже гарну промову. І хтось почав вигукував проти нього, то ми відразу починали кричати: «Провокація»! І так нейтралізовували тих провокаторів», - згадує активістка.

Також, коли хлопці та дівчата кудись їхали, то чіпляли на свої авто синьо-жовті прапорці. Одного разу приїхали в одне з сіл Борщівського району Тернопільської області в неділю. Звісно, зайшли до церкви. Завершується відправа і парафіянин починають співати «Молимось, Боже Єдиний».

«І всі починають плакати. Ми – теж. А коли ми вийшли, то люди підійшли до нас і кажуть: «Ми як побачили синьо-жовтий прапор, ми зрозуміли, що хто ви є і що Україна буде», - згадує Дзвінка Калинець той випадок і теж витирає сльози.

Іншим разом, перед виборами до Верховної ради, «Товариство Лева» пройшлося центром Львова вже з синьо-жовтими прапорами. Дітей посадили на шиї, в руках – прапори. І коло фонтану, де зараз стоїть статуя Матері Божої, їх спиняє старенький чоловік, бере прапор, стає на коліна і цілує крайчик прапора.

«Коли зараз стає зле, сумно чи надходить зневіра, то згадую ті речі», - зізнається вона.

Сутички та арешти

У 1987 році вертепи «Товариства Лева» поїхали у Вільнюс. Українців дуже гарно приймали, виступи мали великий успіх.

«У нас у вертепі був Остап Скрипник, внук патріарха Мстислава Скрипника. Він приїхав з Канади і говорив з акцентом. Ми дали йому роль Смерті, там багато говорити не треба. То він виходив і казав: «Чик – і вже нема» Це звучало дуже оригінально з його акцентом, - згадує Дзвінка.

Також у Вільнюсі українці викупили у галантерейних крамницях чи не всі синьо-жовті тасьми. Тоді таких стрічок в українських крамницях не було, аби зробити синьо-жовту стрічку, доводилося зшивати докупи синю і жовту. А ось у Прибалтиці вони продавалися вільно. З тих стрічок поробили кокарди на одяг.  

Поверталася Дзвінка Калинець додому у піднесеному настрої. Очікувала, що мама, Ірина Калинець, так само розділить її настрій вдома. Проте у квартирі зустріла непроханих гостей.

«Мама відчинила мені двері і холодно подивилася на мене. Ми заходимо, а в хаті сидять кагебісти, які прийшли арештовувати маму. Виявилося, що за організацію молебню 22 січня до Дня Соборності на Святоюрській горі  (ми теж тоді були там). І ось за це проти неї відкрили кримінальну справу. А тут ще й ми заходимо у синьо-жовтих стрічках. Мама, певно, подумала, що й мене арештують», - каже громадська діячка.

А 9 березня розпочався суд на Іриною Калинець та Михайлом Горенем за отой молебень. Адже Собор Святого Юра тоді належав московському патріархату. Суд тривав два дні і 10 березня Ірину Калинець посадили на 15 діб.

«Ми цього не очікували. Ми вийшли на вулицю з приміщення суду, накупили в канцтоварах плакати, понаписували «Волю Ірині Калинець» та «За соборність». І з тими плакатами пішли вниз по теперішній вулиці Листопадового Чину. Бачимо: нам міліція перегородила вулицю. Ми тоді звернули у парк Франка. А там нас почали по одному ловити й бити. А мені треба було понад усе потрапити додому, бо моя малесенька донька була з пані Ганною Шабатурою. Окрім того, я мала диктофон з записаним судом і мені треба було передати ті матеріали», - розповідає Дзвінка Калинець.

Того дня вона прийшла додому без коміра та ґудзиків. Але їй вдалося втекти.

А 12 березня Львів скликав великий мітинг. Активістка піти не могла, бо мусила пильнувати малу дитину.  На мітинг пішли Ігор Калинець та Анатолій Мамчур, батько та чоловік Дзвінки.  Поки їх не було, вона не знаходила собі місця. Бо ж тоді не було ані інтернету, ані мобільних телефонів. Що там відбувається, - невідомо. Хвилювалася не даремно. Коли чоловіки повернулися, то розповіли, що того дня міліція похапала купу львів’ян. Багато хто відсидів 15 діб у казематі.

Проголошення Незалежності України

В день, коли в Україні проголосили Акт про Незалежність, Дзвінка Калинець була у Львові. Для неї і її родини це було очікувано, адже вже минулого року було прийнято Декларацію про суверенітет. Правда, коли почався ГКЧП, то стало трохи страшно. Проте, коли побачила як трусяться руки гекачепістів, то заспокоїлась.

«Я плакала від радості. Телефонувала мамі до Києва. Очікувала тата з роботи. Це були найкращі роки нашого життя. Немає нічого кращого, ніж реалізувати мрію своїми руками», - резюмує вона.

ІА "Вголос": НОВИНИ