«Якщо завтра ми виграємо війну за Крим, то будемо воювати за Кубань», – переконаний український історик Валентин Мороз. Він зазначає: виглядає, що путінська авантюра з Кримом закінчиться тим самим, як у 1954 році, коли Хрущов добровільно погодився, щоб півострів перейшов до складу Української Республіки. Відтак, як усім відомо, на Кубані ніколи не втихав український дух.
Далі Валентин Мороз розповідає про питання української Кубані. Зокрема, коли 1775 року російські війська знищили Запорізьку Січ, запорожці перейшли за Дунай, у володіння, які офіційно належали Туреччині, і там заснували Задунайську Січ. Вона проіснувала до 1832 року. Але Росії було невигідно, що українські козаки билися на турецькому боці. Імперія вирішила переманити їх до себе.
Один із січових отаманів домовився з російським урядом про те, що козаки із Задунайської Січі знову переходять на територію, підконтрольну Російській імперії. Так було створено Чорноморське козаче військо. Спочатку воно дислокувалося на території сучасної Одещини, Миколаївщини, Півдня України. Але пізніше російський уряд зрозумів, що надто небезпечно, щоб нова Січ була так близько до українських центрів, і переселив її на Кубань. Від того часу починається Кубанське військо. Там, на Тереку, була станиця, де розмовляли українською мовою.
Згідно з московським переписом 1913 року, а згодом уже із совдепівським переписом 1926-го, 80 відсотків населення були українцями. У роки українізації вони позапроваджували українські школи, українські театри, українські адміністрації. Кубанську адміністрацію вели українською мовою. Потім, у сталінські часи, все це було знищено, задушено. Але ніколи не задушено до кінця. Кубанці були завжди дуже цікавою частиною. Це були козаки, яких ніколи не мобілізували у звичайну російську армію, а з їхнього складу формували окремі козацькі частини. У них навіть така термінологія була, що російська мова – то руський язик, а їхня мова – це балачка, як вона називається і досі, тобто кубанський діалект української мови.
Тоді ж, коли нарешті почалася горбачовська відлига, на Кубані знову з’явилися товариство «Просвіта» та інші українські організації. Навіть отримали дозвіл видавати українську газету. Але тут хитрує московський уряд і встановлює, що за її друк треба платити так, як за іноземний, тобто значно більше, ніж за російський.
На Кубані постійно видно сліди українського. Навіть такий цікавий факт з історії нашої літератури, нашої культури. Олена Теліга взагалі-то була Олена Шовгенова. Її батько був у Центральній Раді міністром. Але це були представники роду з просвітителів кабардинського народу із Північного Кавказу. Деякі з них прийшли в Україну, осіли та українізувалися. У Києві в той час молодь розмовляла російською, й Олена Шовгенова теж спілкувалася цією мовою. У 1920-х роках, коли ще не було совдепівського кордону, вона з матір’ю зуміла через Збруч проскочити на захід, на територію, окуповану поляками, а пізніше пробратися до своїх добрих знайомих у Прагу. Там було багато українських емігрантів, яких чехи дуже підтримували.
От Олена Шовгенова одного разу побачила високого молодого чоловіка й почала знайомитися. Сказала: «Ви галичанин?» Вона звикла, що українською мовою в її оточенні в Празі розмовляли галичани. Він відповів: «Ні, я кубанець». Тоді вона зрозуміла, як це так, що він кубанець, із території, яка навіть офіційною не є у складі Української Республіки, розмовляє українською, а вона – з Києва, української столиці, спілкується російською. Щоб сподобатися йому, почала говорити українською. Пізніше почала вірші писати українською мовою, а згодом вийшла заміж за козака Михайла Телігу. Так з’явилася в нашій літературі та в нашій культурі Олена Теліга.
Можна розповісти не про один такий промовистий факт, який свідчить про те, що боротьбу за українську Кубань ще не закінчено, і ми, як нині б’ємося за український Крим, завтра будемо битися за українську Кубань, наголошує історик Валентин Мороз.
Записала Ганна Врублевська, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ