До Дня захисту дітей «Вголос» побував на унікальній арттерапії для дітей військових ... Невеличка група дітей різного віку збирається за круглим столом у великій світлій кімнаті, перед ними фарби, різнокольорові олівці і крейда. “Що ми сьогодні будемо вчити?”, - запитують найсміливіші у Наталі. А вона їм пояснює, що вони можуть розслабитися і малювати − не заради оцінок, а заради розваги. Все має бути щиро. Наталя Мрака - психологиня-арттерапевтка у Центрі допомоги учасникам АТО “Фенікс”. Вона займається з дітками військових та ветеранів казкотерапією. У них така гра − у різних ролях з дітьми читають казку, а потім малюють те, що найбільше запам’яталося.
“Діти завжди яскраво реагують, навіть якщо чують казку вперше. Часто, окрім того, що почули, домальовують щось своє. І з цих малюнків вже зрозуміло: чи уважна дитина, чи ні, чи вона тут присутня, чи відключається у свій світ, чи самостійна, чи потребує допомоги”, - говорить Наталя.
“Такий, як в тата”
Діти військових або діти, які втратили когось з батьків на війні, − це малеча, яку події в країні та у сім’ї вимушують стати дещо дорослішими за однолітків. Вони не хочуть вирізнятися, але їх часто може виокремлювати поведінка чи розуміння того, що сталося в його житті. Дві дівчинки-близнючки по-різному переживають те, що тато на війні. Одна замкнулася, інша залишається відкритою. Мама змушена прилаштовуватися до таких особливостей доньок. Їхня старша сестра, розуміє, що мамі складно, і підсвідомо вимушена взяти на себе роль помічниці і найбільшої опори. Вона бере на себе більше відповідальності. Ще одна дівчинка майже не вписується в атмосферу групи. Вона активніша й уособлена, все робить швидко, наперед, для неї потрібно вигадувати додаткові заняття. Замість малювати спільну казку з героями разом з усіма на одному папері, обирає окремий аркуш і малює сама. А потім вмить вирішує доєднатися до решти дітей. [media=65486,65488,65490] Здебільшого діти військових відкриті так само, як інші діти. Але те, що їхні тати на війні, позначається на малюнках.
“Якось ми малювали символи, − говорить Наталя. − Ці діти завжди малюють два прапори: синьо-жовтий і червоно-чорний, вони чітко знають чому так. Розрізняють, що це за прапори, кажуть: “Такий, як в тата”».
Арттерапевт зазначає, що дитинство у дітей військових не таке безтурботне, як у інших дітей. Ці діти серйозніші, переживають й мамині різні стани, й те, про що говорять батьки. Це зовсім інше покоління дітей, з іншим вихованням, із загостреним почуттям справедливості. “Я такою крейдою ще не малював”, − тягнеться хлопчик до кольорових брусочків. А психолог зауважує, − це крок, який означає, що дитина відкрита для чогось нового, їй цікаво спробувати незнайоме. А чим саме малюватиме дитина, залежить від її стану. Наприклад, олівці можна контролювати, а фарби розтікаються. І найчастіше ті діти, які вдома перебувають під сильнішим контролем, оберуть фарби, щоб відчути трохи свободи. На деяких малюнках з’являється більше темних кольорів, і щойно я хочу запитати в Наталі, чи це не ознака депресивних проявів у дитини, вона мене випереджає:
“Це помилково − одразу судити з темного чи світлого малюнку, що мала на увазі дитина. Завжди варто розпитати − що для неї означає цей колір, який колір для неї улюблений і чому. Ми завжди проговорюємо емоції, з якими приходять діти, і з якими йдуть − яка емоція переважає. Часом приходить дитина із сумними очима, але говорить, що в неї радісний настрій. Тому одразу судити з картинки не варто”. “З дітьми арттерапія працює так само, як і з дорослими. Це прояв емоцій. Та якщо дорослому потрібно пояснити, для чого ми малюємо, то діти відкритіші, вони сприймають малювання як щось належне”, − додає Наталя.
Місяць тому, у “Феніксі” для малювання писанок вдалося об’єднати дітей і дорослих − і це виявилася найдієвіша терапія. Ветерани теж стали, як діти. Тоді не треба було ані пояснень, ані терапевтичних розмов. Діти допомогли дорослим чоловікам поринути у світлі емоції, забувши на певний час про проблеми, а ветерани підтримували дітей у майстерності працювати з писачком і воском.
“Такі ритуали, як, наприклад, спільне читання чи гра - дуже зближують. Батьки часто стають, як діти і тоді вони стають реабілітологами для власних дітей”, - підтверджує це Наталя.
Як говорити з дитиною про війну
Якщо за грою у казки і малювання дитину можна відволікати, то більшість свого часу вона живе у звичному середовищі, де подразники можуть бути на кожному кроці. Наталя дала кілька порад, як правильно говорити з дитиною про війну, про втрату когось з рідних на війні і про поведінку тих, хто оточує. [media=65496,65501] Часто, коли дитина не готова говорити про те, що її турбує, вона про це скаже прямо, або триматиметься уособлено від інших.
“Я би не радила розпитувати в цих дітей про війну, тата на війні і дитячі переживання без дозволу дитини. Це дуже делікатна тема для них. Якщо дитина буде готовою, вона сама почне розповідати і ділитися почуттями”, - говорить психолог.
Вона зазначає, що у дітей, як в дорослих є різні етапи переживання горя. І тут дуже залежить від уваги батьків. Часом, наприклад, мама, не в змозі дати собі раду з емоціями, не говорячи вже про дитину. “Якщо тато чи мама загинули, все одно варто проговорити з дитиною про це. І навіть якщо на похорон не беруть, то, принаймні, привести на могилу − попрощатися. Щоправда, до семи років дитина не дуже усвідомлює це все, але відволікати неправдою не варто, через це відбувається неадекватність емоцій − ніби все гаразд, дитині кажуть, що нічого не сталося, але мама чомусь постійно сумна, постійно плаче… Інколи в сім’ї, де хтось гине, накладається табу на радість. Маму чи тата може дратувати, що дитина радіє. Вони несвідомо можуть агресувати на дитину, а потім шкодувати про це. Краще пояснити, чому мама чи тато в такому стані. У дитини від нерозуміння ситуації, може відбуватися стадія торгів: “Я був не чемний, тому тато загинув. Я можу зробити щось для мами і тоді тато повернеться”. Це один з процесів переживання горя. Але він може завдавати болю і мамі.” У школі, наприклад, вчителю не варто приділяти забагато уваги дитині військового чи загиблого військового, інакше, однокласників це може зачіпати і це погіршить стосунки у класі. Але вчителю варто зважати на переживання цієї дитині. За словами психолога, великою підтримкою для дитини можуть стати побратими і посестри тата чи мами, яких вже немає. Часто хлопчики хочуть бути схожими на тата, а коли той гине, ніби втрачається орієнтир. Цим орієнтиром можуть стати побратими. Дитина відчуватиме захист і матиме на кого рівнятися.
ІА "Вголос": НОВИНИ