Статтю "Про необхідність українського націоналізму в Україні" Сергія Грабовського перечитав, зізнаюсь, декілька разів. Адже не щодня зустрінеш на шпальтах найпопулярніших українських видань матеріал з такою сміливою назвою. До того ж, майже дві третини площі автор присвятив критичному аналізу ідеології та діяльності ВО "Свобода". А це, погодьтесь, також рідкісний випадок. Зазвичай, мас-медіа або воліють "не помічати" націоналістичних організації, або ж обмежуються стереотипними судженнями в руслі "панівного ліво-ліберального дискурсу".
Згадана стаття, яка належить перу відомого інтелектуала, публіциста, автора багатьох книг, Сергія Грабовського, розміщена "Українською правдою" 13 вересня ц. р. викликала певний резонанс. Її відразу передрукували низка електронних та друкованих ЗМІ. Вочевидь, не випадково.
Зростання інтересу до цієї теми - цілком закономірне. "Помаранчеві" вожді використали креативну енергію українського націоналізму. Безсистемно, часто заради виборчого популізму, порушували пекучі питання національної та соціальної справедливості. Насправді ж, і не збиралися на них відповідати. На словах - періодичні заклики створити "Інститут національної пам'яті", визнати Голодомор геноцидом українців, визнати вояків УПА тощо. На ділі - досі нічого не зроблено.
Нерідко безсовісно жонглювали поняттями "нація", "національна ідея" і навіть "націоналізм". Згадаймо пафосну мантру "Моя Нація!" на Майдані - відверта експлуатація почуття національної гордості. Це вже потім пояснювали, що мали на увазі т. зв. "політичну націю" - ліволіберальне перелицювання поняття. Згадаймо червоно-чорні плакати "Націоналісти за "Нашу Україну!", масово розклеєні в західноукраїнських селах під час останньої виборчої кампанії.
Щиросерді селяни часто і не здогадувалися, що в інших регіонах ця "націоналістична" політична сила сахається націоналізму, як чорт ладану. Хитромудрі політтехнологи діють за принципом "кожному - своє". Правильно дозована націоналістична риторика вже давно стала технологією осідлання національно-патріотичного електорату. І водночас - своєрідним щепленням від реального націоналізму. Ще 1998 року ліберальна НРУ з допомогою гасла "Українці! Це наша земля!" поцупила близько 3% голосів у "Національного фронту". Таким чином, маніпулюючи свідомістю виборців, владу і далі утримують безідейні партії, виразники інтересів космополітичних "грошових лантухів".
Розчарований "електорат" поступово занурюється у звичний стан апатії. Проте свідома частина українського суспільства замість того, щоб опустити руки (за планом маніпуляторів), шукає альтернативи. Її погляди все частіше звертаються у бік націоналізму. Не бутафорного, не піар-технічного, не маніпулятивного. Саме це й спонукало відповісти на статтю Грабовського "Про необхідність українського націоналізму в Україні".
Автор, до його честі, щиро й відкрито говорить про необхідність націоналізму як дієвого політичного чинника, важливого для виживання і ствердження молодих держав. Бо, попри все, у сьогоднішньому українському суспільстві інтелектуалові все ще треба мати певну громадянську мужність для озвучення таких заяв.
Міркування пана Грабовського про цементувальну роль націоналізму доволі слушні. Проте цього аж ніяк не можна сказати про твердження, начебто проблема неадекватного сприйняття націоналістичної ідеології в Україні зумовлена хибними теоретичними уявленнями про націю. Насправді сьогодні не засвоєно в повною мірою теоретичної спадщини класиків українського націоналізму (передусім Донцова, Липи, Сціборського). Їхні імена опиняються в центрі ширшого суспільного обговорення переважно як символи, які слід реабілітувати і захищати від чергових наклепів українофобів та імперських реваншистів.
Натомість ці класики мали б стати фундаментом для формування загальнонаціональних візій майбутнього. Вже не кажу про необхідність подальшого розвитку теорії націоналізму. Адже визвольний націоналізм зразка минулого століття просто не може відповідати на всі виклики сучасності. І тут зусилля політичних організацій, з огляду на особливості їхньої діяльності, є за визначенням недостатніми. Я маю на увазі, що потрібні спільні дії політиків, академічної і мистецької еліти, громадських організацій та знакових інтелектуальних постатей. Зокрема, включно з паном Грабовським. Чи є така взаємодія сьогодні? Думаю, ні. І провина у цьому не лише націоналістичних організацій.
Особливої уваги заслуговує спостереження пана Грабовського про фатальний вплив ліво-ліберального дискурсу. Його тріумфальне поширення в Україні пов'язане не стільки з його особливою привабливістю чи "правильністю", а з щедрістю фінансування його носіїв. Частина українських інтелектуалів, заледве встигнувши визволитись з ярма комуністичного, встромила голову в інше, зручніше ярмо. "Втеча від свободи", пошук нових господарів.
Націоналізм широко експлуатують, як зазначено, навіть космополіти-ліберали. Але тільки на чуттєвому рівні, у вигляді загальних гасел, без будь-яких чітких програмних пунктів і тим більше дій. На серйозну публічну дискусію, в якій мали б право голосу передовсім самі націоналісти, дійсно накладено негласне табу.
Тут не місце вдаватися в розлогі теоретичні міркування з приводу визначення поняття нації тощо. Окреслю найважливіші моменти, які принципові для діяльності ВО "Свобода".
По-перше, щодо співвідношення нації і народу (етносу). Зв'язок між ними найтісніший. Однак зрозуміло, що нація і народ не складають повної тотожності. Формування нації є результатом політичного самоусвідомлення народу. Дійсно, в історичному процесі до творення націй нерідко можуть долучатися індивіди іншого етнічного походження чи навіть цілі етнічні групи.
На думку Грабовського, в ідеях "Свободи" - "ціла купа дурниць, пов'язаних із ототожненням нації та етносу", а "націоналісти наші не розуміють, що таке нація і як слід діяти в її ім'я". Не претендуємо, звісно, на роль непомильного дороговказу. Але розмірковування автора чомусь надто органічно вписуються в критикований ним самим "панівний ліволіберальний дискурс". Дуже вже пахнуть вони черговою спробою нав'язати загалові ліберальну теорію так званої "політичної нації" як складової частини "правильного" націоналізму. З огляду на це, до нації зараховують усіх (і то поза їхнім бажанням), хто проживає на певній території та лояльно ставиться до держави. Насправді ж, з погляду націоналізму аморально і протиприродно змушувати громадян України інших національностей переписувати себе на "політичних українців". Національність і громадянство -поняття різні!
Пан Грабовський наводить перелік імен історичних постатей, що так чи інак долучилися до процесів української визвольної боротьби: політичної, збройної і культурної. Особливо наголошено на неукраїнському походженні цих діячів. Однією з найбільших інсинуацій українофобів є твердження, що нібито націоналісти намагаються викреслити ці імена з історії на догоду ідеологічним міркуванням. Насправді, всі хто активно брав участь у боротьбі українців за збереження і утвердження ідентичності, заслуговують на належне вшанування.
До речі, "Свобода" ще років три тому публічно закликала запровадити державну нагороду і відзначати кожного неукраїнця, який врятував від радянського геноциду хоча б одного українця (на зразок ізраїльського "Праведника Світу"). Це випливає з наріжної світоглядної концепції націоналізму-плекання власної національної гідності та визнання гідності інших. Однак це жодною мірою не перекреслює засадничої ролі українського етносу у власному державотворенні. Відтак закид у бік "Свободи" з приводу неналежного вивчення історії України - абсурдний.
Чомусь пан Грабовський вважає, що "ідеологи "Свободи" ніколи не вчили українську історію". Міркування, за допомогою яких зроблено такий категоричний висновок, на жаль, залишились у таємниці. Та за логікою викладу, неважко зрозуміти, як саме запропоновано "вчити українську історію". Наведений перелік історичних постатей, яким демонстративно приписано неукраїнське походження, начебто має підтверджувати вигадану невідомо ким тезу, що за відсутністю власне української еліти провідниками української нації у всіх сферах були переважно чужинці.
Демонстративність та певна викличність, що проступає за низкою імен, підібраних, до речі, досить довільно, нагадує ще одну давню вигадку ворожої пропаганди. Мовляв, українські націоналісти тільки те й роблять, що вираховують відсоток "української крові" в окремих індивідів та "міряють черпи" з якоюсь зловісною метою. Будь-що, звичайно, можна звульгаризувати. Ми розуміємо, що українська нація як історичний суб'єкт має свою етнічну основу-спільноту зі спорідненими антропологічними, ментально-психологічними та духовними ознаками.
На жаль, вона не завжди об'єднана територією, мовою, спільним баченням минулого, єдиною політичною волею. Етнічне походження, українська кров - чи не єдина ознака, яка сьогодні єднає усіх без винятку українців: "в Україні і не в Україні сущих", україно- і не україномовних, свідомих і затурканих ворожою пропагандою. Зрештою, існує чи не кришталево чиста формула, що визначає націю як кровно-духовну спільноту. Простіше кажучи, українцем є той, у чиїх жилах є частка української крові, і він сам усвідомлює себе українцем. Тому абсурдний висновок пана Грабовського, про те, що "націоналісти наші не розуміють, що таке нація". Можливо, якісь "ваші" націоналісти цього не розуміють. Але не Вам визначати монополію у цій царині.
Сергій Грабовський запитує: "Чому торік, коли поляки святкували "Чудо на Віслі", тобто перемогу Пілсудського над Тухачевським, котрий вів "червоних коней" до Рейну і Марни, "Свобода" не наполягла, щоб спільно відзначити не менш важливу перемогу генерала Безручка над Будьонним під Замостям?". Для будь-кого, знайомого з перебігом військової кампанії літа-осені 1920 року, відповідь очевидна. Нагадаю, про що йдеться. У вигляді "подяки" за героїзм українського стрілецтва, яке допомогло полякам відкинути червону московську гідру, особовий склад української армії запроторено до концентраційних таборів де тисячами вмирали від голоду та інфекційних хвороб.
Наступним виявом безмежної братерської "вдячності" Польщі стало підписання Ризького мирного договору з Радянською Росією. Для України цей договір означав окупацію та геноцид етнічно українського населення. Думаю, зрозуміло, що для українців події, які так кортить "відсвяткувати" панові Грабовському, мають однозначно кривавий присмак. Коли йдеться про відзначення тріумфів української зброї, зокрема у Визвольних змаганнях 1917-1921 років, то на сторінках історії зафіксовано не одну перемогу українців. Досить згадати хоча б про блискучу операцію з визволення Криму навесні 1918 року, розгром польської армії під Чортковим у червні 1919 року, визволення Києва у серпні 1919 року, блискавичні кінні рейди Зимового походу 1919-1920 років тощо.
Націоналісти знають і шанують ці дати. Проте цього не можна сказати про українське суспільство в цілому. По-перше, проблема полягає в тому, що учасників тих подій досі не визнала сучасна українська держава як борців за її незалежність. По-друге, через засилля "політкоректності" частина української ліберальної еліти чомусь вважає за "незручне" святкувати річницю, наприклад, Листопадового Чину у Львові 1 листопада 1918 року чи перемоги під Чортковом. Як-не-як, йдеться ж про "адвоката України в Європі", якого воліють не дратувати. А тому ці "неполіткоректні" події просто замовчуються. І винні в цьому зовсім не українські націоналісти.
Нам закидають: "що ж "Свобода"? Її чин - більше словесний чи ритуально-некрофільський. Звичайно, треба шанувати пам'ять полеглих, бо ж це - одне з фундаментальних визначень людини, але скільки ж можна ридати під Крутами чи Берестечком?" Схоже, автор закиду спромігся прочитати лише перші два розділи "Програми захисту українців". Так, дійсно, в розділах "Геноцид українців у ХХ столітті. Подолання наслідків та відновлення справедливості" та "ОУН-УПА. Визнання та вдячність" йдеться про невирішені питання національної пам'яті.
Ці історичні проблеми пудовими гирями повисли на ногах молодої держави і не дозволяють їй рухатися в майбутнє. І допоки вони раз і назавжди не будуть вирішені, - залишатимуться першочерговими. Далі - ще п'ять розділів, присвячених найгострішим питанням сучасності та майбутнього нації: "Мова. Захист та поширення"; "Інформаційний простір. Звільнення від окупації та державна безпека"; "Міграція. Право на Батьківщину"; "Енергетика. Незалежність та безпека"; "Суспільство. Соціальна та національна справедливість". Зазначу, що це всього лиш своєрідна тактична "програма мінімум" з конкретними "рецептами" вирішення невідкладних, на наш погляд, проблем.
Щодо "некрофілії", то застосування цього терміна, скажімо, до вшанування пам'яті 20 мільйонів невинно убієнних українців - блюзнірство. Автор мав би знати, що націоналісти минулого століття, яких він ставить нам за приклад, добре пам'ятали дні українських поразок і трагедій. "Плекав нас біль по втраті України. Кормив нас гнет і гнів на ворогів. " - ідеться у славні ОУН. Сьогодні українському суспільству ще більш важливо пам'ятати про ті ж Крути, де триста київських студентів розплатилися кров'ю за безхребетність тодішніх "ліволібералів".
Варто усвідомити цей трагічний урок і хоча б для того, аби більше не наступати на ті ж самі граблі. "Нас учили, що на національний ідеал треба "поглянути без всяких упереджень, вільно від усяких споминів історії...". Якраз навпаки! Мусимо усвідомити собі криваві зусилля минулих поколінь, щоб знати, як іти дальше до тієї самої мети." - писав згадуваний Вами Дмитро Донцов ("Націоналізм"). Зрештою, "Свобода" сповідує засадничий принцип Донцова: "Нація дивиться в минуле, звідки в традиціях шукає свою відправну точку, і в майбутнє, яке має урядити для будучих поколінь, ретроспективно і перспективно, не нехтуючи традиціями, ані провідною ідеєю майбутнього в ім'я завдання дня".
Крім цього, дивує розуміння націоналістичного чину. Пан Грабовський "тонко" іронізує, риторично запитуючи, "може, злякалися навіжених вітренківських бабусь?". Іронія зовсім недоречна. На жаль, не всі розуміють, що українські націоналісти не збираються виконувати роль бойових загонів "за викликом" у штучно змодельованому за участі іноземних спецслужб сценарії, розіграному за демонстративної бездіяльності влади. У ситуації, коли йдеться про елементарне виконання відповідними органами своїх функціональних обов'язків із забезпечення державного суверенітету та належного правопорядку, реагувати мають найперше владні інститути.
До речі, "Свобода" неодноразово звертала увагу як кучмістської, так і "помаранчевої" влади на антидержавну діяльність промосковських організацій. Зокрема, ще будучи нардепом, я звертався до прокуратури та СБУ з відповідними запитами з приводу кожного відомого мені факту закликів до ліквідації суверенітету та порушення територіальної цілісності України.
Зайве нагадувати, що всі ці звернення проігноровано. Навіть більше, через ідейні переконання з виборчих перегонів намагалися зняти аж ніяк не партію Вітренко, а об'єднання "Свобода". Тому не варто очікувати, що після систематичного пресингу, якого зазнавали націоналістичні організації впродовж 15 років Незалежності, націоналісти помчать рятувати дискредитовану бездіяльністю владу від чергового іміджевого фіаско.
Складається враження, що комусь хотілося б бачити націоналістів винятково в ролі вуличних "кіпішмейкерів", які "героїчно" шарпаються з "вітренківськими бабусями", захищаючи невиразний курс влади на євроатлантичну інтеграцію.
Наша мета зробити український націоналізм креативною і впливовою силою у своїй країні. Не сперечаюся - усі ми живі люди і не претендуємо на істину в останній інстанції. І на благородному шляху можливі хибні кроки. Якщо Ви щиро бажаєте допомогти - приєднуйтесь.
З повагою та готовністю до подальшої дискусії, Олег Тягнибок.
P.S. До речі, про походження "кацапа" Донцова. Сам Дмитро Донцов з'ясовує, що рід його походив зі Слобожанщини, можливо, з козацької шляхти Донців-Захаржевських, і у XVIII ст. його предки, добиваючись дворянства, соціальних привілеїв, змінили прізвище "Донець" на "Донцов". У листі до відомого поета-"вісниківця" Є. Маланюка (1931 р.) Донцов пише, що його "дід до кінця життя не навчився по-російськи".
ІА "Вголос": НОВИНИ