Сьогодні, 20 лютого, в Україні відзначають День Героїв Небесної сотні. Тих, для кого зима 2013-2014 років стала останньою. Вони вийшли на майдан відстояти власні цінності ціною власного життя. А рівно 8 років тому, їх загинуло найбільше – 48. Події, які відбулися на майдані назвали «Революцією гідності», а понад сотню вбитих – небесною. Сьогодні ми згадуємо деяких з них, які назавжди для нас стали героями.
Юрій Вербицький зі Львова - перший вбитий майданівець
Юрій Вербицький потрапив на майдан у січні 2014-го. Задля поїздки йому навіть довелося взяти відпустку на роботі. Знайомі розповідають, що він не зміг залишатися осторонь важливих подій, що відбуваються в країні.
Чоловік був людиною доброзичливою та поміркованою. Не переносив жорстокість, радикалізм та конфлікти. Тож всі ситуації, навіть на майдані, намагався вирішувати насамперед словами. Навіть на Майдані завжди вирішував провокації та уникав сутичок, переважно брав участь у нічних чергуваннях.
Однак, вранці, 21 січня, для Юрія Вербицького все змінилося. Тоді на вулиці Грушевського загострилися протистояння. На той момент майдан тривав вже понад два місяці, тож люди вимагали активних дій. У натовпі палили шини та кидали коктелі Молотова. По той ж бік в майданівців кидали газові гранати, стріляли гумовими кулями. Так почалося насильство, перші протистояння. Всі зрозуміли - смертей не уникнути.
Співробітники тодішньої поліції стріляли у бік майданівців гумовими кулями і кидали світлошумові та газові гранати.
Герой Небесної Сотні потрапив під обстріл гумовими кулями з боку силовиків. Через отримані травми в нього постраждало око. Тож чоловіка направили до офтальмологічного відділення Жовтневої лікарні в місті Києві.
Однак з лікарні його викрили бандити разом з Ігорем Луценком – громадським активістом.
За словами Ігоря, невідомі його жорстоко катували. А коли дізналися, що він львів’янин, тобто, бандерівець – ще більше.
Переживши чимало страшних знущань, доля активістів склалася по-різному. Ігоря Луценка відпустили, а от Юрій Вербицький зазнав набагато гіршої долі – його повезли на смерть.
Тіло мертвого чоловіка знайшли 22 січня в околицях села Гнідин в лісі (Бориський район, Київська область). Уже при упізнанні в нього виявили перебиті ноги, розбите обличчя та поламані ребра, які випирали з правого боку шкіри. Бандити залишили його помирати ще живим. Тож за офіційною версією медиків, причиною смерті стало переохолодження. Все це свідчить про численні тортури, які зазнав чоловік.
Львів зміг попрощатися з героєм через два дні після його смерті, 23 січня. У місті було оголошено жалобу, а на будинках вивісили прапори з траурними свічками. Родичі, друзі та керівники – понад 1000 людей прийшли попрощатися із загиблим героєм. Згідно традиції, Юрія поховали на Личаківському цвинтарі у Львові. Йому було лише 50 років.
Цього дня загинули і Сергій Нігоян, Михайло Жізневський та Роман Сеник. Перші смерті шокували населення та спричинили ще більш спротив. Утім, вбивство Юрія Вербицбкого відрізнилося особливою жорстокістю. Спочатку першим вбитим майданівцем вважали саме Сергія Нігоняна. Однак згідно розслідувань, саме Юрій Вербицбкий він став першим убитим майданівцем. Справа вбивства якого досі не розкрита.
Юрій Вербицький працював науковцем-сейсмографом у НАН у Львові. Мав вчений ступінь кандидата наук.
Указом Президента України Петра Порошенко № 890/2014 від 21 листопада 2014 року за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності Юрію Тарасовичу Вербицькому посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
Назар Войтович з Тернополя - наймолодший герой «Небесної сотні»
Назар Войтович - мешканець с.Травне Тернопільської області.
Друзі та знайомі розповідають, що ще з дитинства хлопець був старанним та ініціативним учнем. Проявляв велику активність у спротивних та туристичних змаганнях, районних виступах та виступав у КВК. Особливе захоплення у нього викликала жива природа. Тож улюбленим предметом було природознавство, на яке він часто приходив з власними енциклопедіями.
Попри це, захоплювався історією, зокрема, і краю звідки він родом.
Уже після завершення школи вступив до Тернопільського кооперативного торговельно-економічного коледжу.
На майдан хлопець поїхав 19 лютого ввечері. Спершу він мав лише віднести речі до автобуса для столичного майдану. Але вирішив і сам поїхати до Києва. Разом з ним були і четверо його друзів.
За 17 років - це була його перша поїздка за межі області. І як виявилося згодом - остання. Проте, що хлопець їде на майдан батьки довідалися ввечері, 19 лютого, коли хлопець був вже в автобусі. Батькові пообіцяв, що триматиметься сцени. Утім обіцянки не стримав і пішов у самий епіцентр подій.
На майдан Назар потрапив вже зранку, 20 лютого, близько 8:30. З друзями він одразу розминувся в різних сторонах. І пробував на ньому не більше трьох годин - у нього влучив снайпер. Так хлопець, який цікавився історією країни став її частиною.
Через дві години після вбивства до Назара зателефонувала мати. Утім, слухавку взяла незнайома жінка, яка і повідомила, що її сина вбито пострілом в голову. Куля влучила в обличчя і вийшла через хребет.
21 лютого у рідному селі провели панахиду за Назаром. А наступного дня з наймолодшим героєм Небесної сотні попрощались. В останню путь його зібралися провести більше тисячі людей.
Вже після смерті про хлопця не забули. У стінах рідного коледжу облаштували куточок пам’яті загиблому герою. Там окрім фото хлопця розмістили і його власні авторські роботи.
Влітку, через кілька місяців після смерті, ровесники з музичної шкоди разом з односельцями вшанували пам’ять героя. А священнослужителі відправили святу літургію за покійним хлопцем.
У рідній школі у пам’ять про Назара звели пагорб, на якому посадили сосни, які щороку досаджують. А самий заклад назвали в його честь.
Назар Войтович отримав звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).
Іван Городнюк з Рівного - один з головних активістів майдану
Іван Городнюк стояв у перших лавах серед барикадам з палаючих покришок.
Чоловік приїхав на зі самого початку подій і одним із перших. За свою активність одразу отримав псевдо «Місник». А згодом вступив до Волинської сотні.
Після пекельних подій, 17 лютого, Іван потрапив під жорстокі побиття беркутівцями. Тоді силовики почали застосовувати один з найгірших методів боротьби з майданівцями - водомет. Наступного дня, чоловік вже з отриманими травмами знову став жертвою силовиків - потрапив під льодяний душ. Після чого сильно захворів та проморозив ноги.
19 лютого, Іван приїхав додому у вкрай важкому стані. Був знесилений та ледве міг пересуватися. Лікарі підтвердили в чоловіка пневмонію, утім розпочати лікування він так і не встиг. Вночі, 20 лютого, у чоловіка не витримало серце. Іван Городнюк помер на очах сім’ї - матері та брата.
За словами родичів, він був справжнім націоналістом, який з перших подій готовий був готовий боротися за інтереси країни. До смерті перебував у лавах Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять» та цікавився історією УПА. За громадкістю проходила вся його юність.
Родичі характеризують Івана, як щирого та доброзичливого. Попри свою активну діяльність він навіть встигав займатися танцями та надзвичайно смачно куховарив. Розповідають, що він був з тих людей, до якого завжди можна було звернутися по допомогу. Громадська активність - була його другою роботою.
Окрім цього, керував гуртком народних танців у Березнівському будинку. Самостійно проводив навчання з аеробіки та брейк-дансу.
Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року, за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Городнюку Івану Володимировичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
Герої Небесної сотні, які віддали своє життя за Україну, назавжди залишаються в нашій пам'яті.
ІА "Вголос": НОВИНИ