146 днів тримали українські воїни оборону Луганського аеропорту. За офіційною статистикою, тут загинуло 82 бійців. В пам'ять про бої, які відбулися сім років тому, у парку культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького у Львові відкрили інсталяцію в рамках проекту «Календар війни».

Це вже сьома інсталяція в цьому парку. Цього разу її створили у вигляді літачка-кукурудзника.

За словами ініціаторки проекту «Календар війни» Ірини Вовк, українці багато знають про оборону Донецького аеропорту. Але не менш важкими та важливими були бої за Луганський аеропорт та навколишні села. У 2014 році в околицях Новосвітлівки та Хрящуватого львівські стояли 80-та окрема десантно-штурмова бригада та 24-та окрема механізована бригада імені короля Данила.

«Луганський аеропорт не був таким великим та потужним як Донецький. Літаки там були теж  були не дуже потужними. Це - кукурудзники, які пробивав будь-який снаряд», - каже Ірина Вовк.

Копію цього кукурудзника, яку встановили у парку,  виготовив коваль Михайло Талама.

Під час відкриття тимчасової інсталяції «Вголос» послухав спогади очевидців.

Кукурудзник – символ Луганського аеропорту

 

Юрій Руденко. Луганський аеропорт
Юрій Руденко

Капітан Юрій Руденко схвалює ідею інсталяції.

«На злітній смузі аеропорту стояли такі літаки. І зараз, коли я побачив цей макет, я згадав ті літаки. Вони були розтрощеними. Аеропорт пов'язаний з цим кукурудзником», - каже він.

Офіцер згадує, що коли прибув у аеропорт зі своєю ротою, то ворог зустрів їх обстрілами. І півтора місяця бійці не мали ані хвильки спокою.

Навіть коли наші бійці вже виходили з Луганського аеропорту, то ворог накривав їх артою та танками. Не давали вивезти ані поранених, ані загиблих.

«Наші хлопці під танки бігли аби витягти своїх побратимів», - каже Юрій Руденко.  

Чотири доби поранений  у ангарі чекав на евакуацію

Андрій Усач. Луганський аеропорт
Андрій Усач

Андрій Усач зараз є членом національної  збірної України  Ігор Нескорених. У 2018 році у Сіднеї він виборов «золото» у категорії «стрільба з лука».  Займається спортом професійно і є членом параолімпійської збірної України. Проте, за його словами, його більше тішить, коли маленькі діти, зустрівши його на вулиці, називають роботом.

Адже влітку 2014 року під час боїв за Луганський аеропорт він втратив ногу і зараз ходить на протезі.

Андрій Усач зізнається, що допоки він не потрапив у Луганський аеропорт, то жодних аеропортів у житті не бачив.

«Ми їхали туди довго. Виїхали рано-вранці і добралися коли вже було темно-темно. Не всі знали куди ми їдемо», - каже він.

Андрій досі пам’ятає щасливий погляд одного з бійців, які вже деякий час тримали аеропорт: підмога приїхала. А обстріли ставали все частішими, бої – жорстокішими.

Одного дня Андрій з побратимами вирішили сховатися у воронку, яка утворилася після обстрілів. Бо ж, думали, що снаряд двічі у те саме місце не потрапляє. Але - помилилися.

«Нас обстріляли і там я отримав поранення. Я побіг, впав і не зміг встати. Я не розумів   чому я не можу встати. Оглянув себе і побачив, що ноги вже немає», - коротко розповідає боєць про обставини свого поранення.

Рука також не слухалася – там був відкритий перелом. Андрій сподівався, що його підлікують за тиждень-другий і він зможе повернутися до своїх побратимів.

Але йому довелося пережити багато хірургічних операцій і в Україні, і за кордоном. Були моменти, коли мало хто вірив, що він виживе. Бо, хоча медичну допомогу він отримав, та яка могла бути та допомога у ангарі, в оточені, під постійними обстрілами, при браку не тільки медикаментів, але й простої води. Хоча лікарі робили навіть неможливе аби бійці вижили. 

«Ще чотири доби після поранення я лежав в ангарі аеропорту. Нас було близько 50 бійців з різними ступенями поранення. Нами опікувалися декілька лікарів та санінструкторів. Медичне забезпечення у 2014 році було дуже погане», - згадує Андрій Усач.

Він лежав на бетоні, абсолютно безпомічний, слухав обстріли та просив у Бога смерті. Під час сильних обстрілів не мав змоги навіть відповзти в більш безпечне укриття. Намагався випросити у побратимів зброю аби застрелитися і вже не мучитися. Злився, що їх ніхто не рятує. Тоді Андрій не знав, що всі захисники Луганського аеропорту  перебувають в оточенні.

«В ніч, коли нас вже евакуйовували, через дах залетів снаряд від «Граду» і встромився в бетон за метр від мене. Перша думка: Бог почув мої молитви, зараз мене розірве і я не мучитимусь», - говорить боєць. 

Але і цього разу він помилився.  Андрій живе. І, як каже він, має заради кого жити, заради чого та декому на зло. І власним прикладом показує, що навіть після таких страшних поранень, втративши багато крові, переживши болюче лікування, можна і треба жити. 

Ми - переможемо

Ростислав Іваник. Луганський аеропорт
Ростислав Іваник

Полковник медичної служби Ростислав Іваник один із тих, хто рятував життя бійців у Луганському аеропорту та Андрієві Усачеві теж. Він і досі їх рятує у військово-медичному клінічному центрі Західного регіону.

Але не тільки надавав медичну допомогу, а й воював поруч з усіма. Коли треба було, то відкладав на бік медичні інструменти та брався за автомат. На власні очі лікар бачив російські танки, які перли на них. 

За його словами, його досі болять бої за Луганський аеропорт. Цей біль не дає спати, увесь час накриває спогадами. І не хоче аби це повторилося ще раз.

«2014 рік для мене став шоком. Я не міг уявити, що таке станеться», - зізнається лікар.  

Але Ростислав Іваник переконаний, що Україна у цій війні переможе. Треба тільки пам’ятати про жертви, які вже сплачені до сьогодні. Адже герої битви під Крутами були забуті на сто років.

«Нам треба зробити все, аби ця битва за Луганський аеропорт не була забута. На жаль, про це з кожним роком про це все менше згадують», - каже він.

Назар мав намір визволяти Крим

Світлана Петрик. Луганський аеропорт
Мама Назара Петрика, Люба

Мама  бійця з 80 десантно-штурмової бригади Назара Петрика, Люба переказує як бійці вже перебували в Луганській області. І місцеві мешканці цікавилися чи це бандерівці прийшли.

«Він мені розказував: «Спочатку я не розумів чому так питають. Адже ми - українське військо, збройні сили України. А потім подивився на нас збоку: та ми чисті бандерівці», - згадує вона.

Телефонуючи мамі з Луганського аеропорту Назар говорив, що збирається після визволення Луганська йти далі та визволяти Крим. Але, на жаль, не встиг.

Він повернувся до Львова разом з іншими товаришами, які загинули під артобстрілом ворога. 

«Сів літак. І ось я бачу, що несуть його фотографію. А потім – труну. Я вибігла і почала кричати. Це найтяжча була моя зустріч з дитиною, яка поверталася з війни в труні», - каже Люба Петрик.

Батькам віддали листи від дівчини

Мама Тараса Зозулі, Світлана. Луганський аеропорт
Мама Тараса Зозулі, Світлана

Мама бійця 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Тараса Зозулі Світлана востаннє голос сина почула 30 серпня 2014 року. Тоді Тарас попросив маму стежити за ходом переговорів у Мінську.

«Я завтра до вас подзвоню, а ви мені все розкажете, - сказав Тарас. Але наступного дня його телефон вже мовчав. Більше я його голосу вже не почула», - каже пані Світлана.

Намагаючись щодня додзвонитися до сина, мама стежила за інформаційним простором. Проте про бої, які вже йшли в зоні АТО, замовчували. І тільки через тиждень в новинах сказали про сильні обстріли Луганського аеропорту. А 3 вересня родині повідомили, що хлопці повертаються додому. Батьки Тараса з Трускавця прилетіли за 45 хвилин аби зустріти сина.

Приїхало чотири автобуси. Батьки перебігали від одного до другого і намарне виглядали сина. Його там не було. Хлопці, які виходили з автобусів, почувши прізвище Тараса Зозулі, відводили очі. Ні в кого не стало сил повідомити батькам жахливу звістку. 

Хтось порадив батькам зачекати до наступного дня. Мовляв, ще не всі доїхали. Пані Світлана купила повітряні кульки аби влаштувати святкову зустріч. Але і наступного дня син не приїхав.

Тільки тоді батькам повідомили, що Тараса нема.

«Чоловік поїхав по тіло сина в Харків. Тіло було сильно обгорілим, що впізнати було годі. Ідентифікували тільки за свідченнями стоматолога, який колись лікував Тараса», - розповідає мама.

Батькам віддали військовий квиток та листи від дівчини. Труну відкрити не дозволили: обгоріле тіло лежало три доби під пекучим сонцем.

Допомога місцевих мешканців

Олексій Стафійняк. Луганський аеропорт
Олексій Стафійняк

Олексій Стафійняк називає себе партизаном. Він родом з населеного пункту Переможне, що коло Луганського аеропорту. Тепер це село є на території непідконтрольній Україні. Тому Олексієві з родиною довелося виїхати з рідного дому.

«Моя родина допомагала хлопцям в аеропорту. А я корегував вогонь наших військ», - зізнається він.

То ж він впевнений, що українські бійці воювали дуже мужньо. І ворог тоді зазнав чималих втрат.

«Коли буде наказ йти туди й визволяти Україну, я буду в перших рядах», - запевнив він.

Олена Покупан. Луганський аеропорт
Олена Покупан

Олена Покупан зараз служить у 80-ці. А у 2014 році мешкала собі у Єгорівці коло Луганського аеропорту.

Цей аеропорт пам’ятає стільки, скільки й себе: у дитинстві разом з батьками їздили дивитися на літачки, згодом – вже сама. Знала там всі дороги та стежки.

І коли наші війська зайшли в аеропорт, то вирішила їм допомагати. Готувала їжу та з чоловіком возила туди.

«Готувала на 80 осіб. Возила медикаменти, одяг», - говорить вона.

Звісно, серед місцевих знайшлися й ті, хто доніс на них. Так подружжя опинилося в підвалах Луганської ОДА. Чотири рази їх тримали в ув’язненні.

«Забрали мене прямо з роботи. Допити влаштовували», - коротко згадує цей етап свого життя Олена Покупан.

Також жінка намагалася корегувати вогонь. Щоправда, шкодує, що не мала тоді тих знань, які б дозволили їй точніше підказувати нашим бійцям куди треба влупити.

Окрім родини Олени, допомагали захисникам Луганського аеропорту і родина  Юлі та Сергія Пашневичів. Але коли сепаратисти дізналися про це, то просто розстріляли всю родину, чотирьох осіб. Їх поховали в одній могилі.

«Востаннє я бачила цей аеропорт 22 серпня 2014 року», - каже Олена Покупан.

Після того як її друзів вбили, жінка з чоловіком змушені були втікати з рідного дому.

Довідка.

3 червня 2014 року Луганський аеропорт почали охороняти бійці 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, аби ворог не зміг використати цей майданчик для перекидання своїх військових.

З 6 липня до 31 серпня аеропорт перебував під постійними обстрілами російських військ.

Ще трохи фото з відкриття інсталяції. 

Нагадаємо, як уже повідомляв «Вголос», у парку культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького у Львові відбувся парад собак-ветеранів.