Ми зустрілися із Олексієм у одній з львівських кнайп, щоб за філіжанкою кави поговорити про особливості донбаської ментальності та літературного процесу.
Напередодні він повернувся з літературного фестивалю імені Джозефа Конрада у Кракові. «Поляки найбільше зі слов’ян у хорошому сенсі цікавляться нами. У поганому сенсі – понад усіх цікавляться росіяни. Але ж направду, які вони слов’яни? Та то вже питання до антропологів», – жартує Олексій.
Що пишуть на Донбасі
Оцінювати теперішнє літературне середовище у Донецьку неможливо: там є тільки Федір Березін – російськомовний автор-фантаст, який обіймає якусь посаду в «ДНР» («заступника міністра оборони цієї псевдореспубліки – Авт.).
Між нами кажучи, він «ушльопаний чєловєк», але для «ДНР» буде літератором №1. Якщо вони колись дійдуть до того, аби ставити пам’ятники поетам і «пєйсатєлям», то пам’ятник Березіну однозначно буде одним із перших.
Наше ж літературне коло було дуже сконцентрованим – «нас мало, але ми в тєльняшках». Це були люди переважно із пролетарських родин, які справді дуже люблять своє місто. Ми від початку не зосереджувалися лише на Донецьку, бо, якщо чесно, там немає чого завойовувати. Зовсім мало людей, які читають. На мільйонне місто – лише кілька книгарень.
Українською часом з’являвся Андрухович. Жадан був найбільш популярним, бо він все-таки «свій». Пролетарській душі Жадан набагато ближчий, ніж якийсь-там галичанин Андрухович. Ще місцеві люблять тексти з матюками. Карпа, наприклад, непогано йшла. У Донецьку літературна сцена була таким собі віддзеркаленням місцевого суспільства: коли мало людей, які читають, відповідно, і цільова аудиторія мізерна. Коли ні для кого писати, природно, що письменників стає менше, особливо україномовних.
Що не так із донбасянами
Для мене розмови про «Великую Россию» – лише підтвердження того, що там є росіяни, от і все. А Донбас – це те, як виглядав би Радянський Союз, якби не розвалився. Там живуть люди різних національностей, тому раніше я часто порівнював Донбас зі Львовом. Це теж Вавилон. Там перемішана релігія, культура, мова, ментальність. Але у Львова зовсім інші цілі – тут місто слугує людям. На Донбасі було завдання виплавити людину-трудівника. Львів’яни ж насправді толерантні до інших культур, чого ми не бачимо на сході.
Проблема донбаських людей – у радянській політичній традиції, основою якої є індиферентність. Вона спричинена тим, що по суті, ти нічого не вирішуєш. Я завжди кажу, що донбаські люди – інфантильні.
Якщо Україна вирішить, що Донбас їй справді потрібен, то змушена буде миритись із вередливим дитям у родині, яке може витворяти все, що завгодно, але яке все одно люблять. У протилежному випадку треба просто виставити Донбас на мороз і ніколи не вирішувати з ним серйозних справ, бо він усе перепаскудить. Це елементарно пояснюється з точки зору психології людини.
На Сході людина звикла бути під опікою держави. Там живуть радянські люди. З іншого боку, де вони тепер знайдуть державу, яка буде ними опікуватися? Це люди з минулого, а минуле ніколи не повертається. Їм потрібно змиритися з тим, що їхня держава розвалилася.
Що робити з Донбасом
Я вважаю, що «ДНР» врешті-решт прийде до того ж, що й Україна з Росією, – олігархату. По-іншому ніяк. Припускаю, що це буде якась одна людина, і явно не Ахметов. Ситуація змінюється щодня, і кожна подія може мати серйозний вплив. Усі розуміють, що треба будувати стосунки з Україною. Рано чи пізно знайдеться хтось із великим баблом, що приведе з собою людей, які не дражнили б оцей «ДНРівський» стереотип і були б у стані вести адекватні переговори, от і все.
На жаль, я думаю, сьогодні ці території не повернуться під державний контроль. І я не знаю навіть, чи хочу їхнього повернення, якщо не брати до уваги, що там залишилася моя сім'я.
Як на мене, для держави було б краще, якби Донбас трохи погуляв сам по собі, і потім, якщо захоче, попросився назад. Це раціональна позиція. Я знаю, скільки бабла вливалося у цей Донбас, і скільки зараз вливається у боротьбу з ним же. На ці гроші можна будувати дороги, відновлювати лікарні, проводити соціальні програми. А ми замість цього намагаємося сподобатися людям, які не хочуть нас знати. Дуже прикро, але так є.
Найоптимістичніший варіант, який я зараз бачу, це або відновлення автономії, або радше незалежність Донбасу. Бо якщо обривати, то зовсім – ця територія не повинна фінансуватися з українського бюджету. Нехай вони спробують пожити автономненько, федеральненько. А потім з огляду на досвід, який Донбас отримає, можна проводити референдум в Україні, але з єдиним питанням: хочемо ми пустити їх назад чи ні?
Розмовляла Марія Піскун, школа журналістики УКУ, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ