У середині грудня соціологічна служба Центру Разумкова опублікувала результати свіжого дослідження щодо настроїв українців і таким чином підбила підсумки 2020 року.
З'ясувалося, що за рік рейтинг партії президента знизився у два рази, а сам Володимир Зеленський для українців став одночасно політиком і «невдахою» року. При цьому помітним став ріст Петра Порошенка, який ще зовсім недавно зазнав фіаско у протистоянні з тим же Зеленським. І сам експрезидент, і його партія нарешті вирвались на друге місце електоральних симпатій, а також відчутно скоротили відрив від монобільшості.
Про причини такої зміни громадської думки, а також про те, як надалі розвиватиметься політична ситуація в Україні, «Вголос» поспілкувався з відомим журналістом Остапом Дроздовим.
2020-ий добігає кінця і багато хто з цього приводу вже жартує, що гіршого року для всього світу годі було й вигадати. І як виглядає з останніх соціологічних опитувань, президент Володимир Зеленський не став винятком. Для нього 2020-ий, м’яко кажучи, виявився провальним — гарант став найбільшим розчаруванням року для 42% українців. На вашу думку, чому?
Кулька здувається. Спалахуйна надзірка так само стрімко гасне, як і засвітилася в темнім небі, лишаючи по собі шлейф пилу й туману. Проте я б не радів передчасно. Виборець коміка-ліліпута – це електоральні та громадянські ліліпути, а в їхній інструкції до вжитку не прописані такі опції, як розчарування, просвітлення, прозріння, каяття на підставі самоаналізу тощо. Тому в випадку з Зе слово «розчарування» не є політичним. Це радше емоційний стан довбнів, які лишаються довбнями в будь-якому емоційному стані. Ніяких політичних висновків вони робити не можуть, бо не є політичними особами. Вони не мислять політично і не поводяться політично.
Виборець Зе - це у своїй більшості аполітичний дилетантський суб’єкт, штучно (технологічно) затягнутий за вуха й копита в політику. Тому мене абсолютно не гріє розчарування цих неліквідних, баластних прошарків насєлєнія, адже їхнє розчарування – це ще один доказ їхньої же бездіяльності і небажання брати на себе політичну відповідальність за акт вандалізму проти власної країни. Навіть зараз, коли всім очевидно, як віртуозно намахали цих телепнів, вони все одно не здатні на політичні висновки та кроки у відповідь. 42% розчарованих – це сукупна цифра вічного українського болота.
Як ситуація в країні може розгортатися далі?
Немає жодного позитивного сценарію. Підійшов час перестати лестити собі, натомість відверто сказати: більш дурноватого, ніякого, колаборантського, безпринципного, ялового народцю годі знайти на європейському континенті. Іноді мені навіть не шкода усіх цих нещасних гомосовєтікусів, загублених у часі й просторі.
Ви запитуєте, що буде далі… А далі буде глобальний розлам суспільства на креатив і баласт. По цій лінії – якісна меншість проти тупоголової більшості – буде рватися країна зсередини. В найближчі кілька років вирішується доленосне питання: хто кого. Є два варіанти: або ми вириваємося з колективного психозу рускомірних соотєчєственніков – або ми назавжди (повторюю, назавжди) лишаємося у списку країн в орбіті Москви як центру вселенської відсталості й зла.
На авансцену української історії вийшли дві однаково потужні ідеї: ідея модерної цивілізованої України супроти ідеї вічного гниття в руском мірє (довічного життя в болоті). Можете здогадатися з трьох разів, хто наразі перемагає. Ось чому я в динаміці дивлюся на свою країну як на дивовижний приклад деградації й підгнивання. Звик уже.
Скільки ще залишилося Зеленському і його команді?
Він надовго. Якщо й не він персонально, то його концепт какаяразніца – точно. Треба розуміти, що какаяразніца – це суперпотужна національна ідея для хохляцького болота, яке становить більшу частину населення. Ця доктрина, яка базується на уневаженні всіх базових засад укр. ідентичності, ідеально лягає на перехідне пост-травматичне покоління недоукраїнців. Нарівні з ціннісною ідеєю Європейської України концепт какаяразніца є найсильнішою за останні роки об’єднавчою ідеєю зі знаком мінус.
Тому президентство Зеленського я розглядаю не як його персональний феномен – а як перемогу безнаціонального, споживацького, пофігістичного концепту какаяразніца. Ось чому він надовго. Я стверджую, що Зеленський – не імпотент. І не дурник. Він – свідомий саботажник, який про все знає, про все в курсі, але обрав свідому позицію нічогонероблення. Цим він і влаштовує систему. Супер влаштовує. Тому система триматиме Зеленського до самого кінця, тобто дві повні каденції.Зеленський – не імпотент. І не дурник. Він – свідомий саботажник, який про все знає, про все в курсі, але обрав свідому позицію нічогонероблення
По-перше, Зеленський є гарантом невтручання в інтереси олігархів, а це їм найбільше треба. По-друге, зелену мавпочку вони свідомо тримають лише заради однієї мети: аби вона, хіхікаючи і граючись, привідчинила всі шлюзи, всі канали, всі входи для руского міра й Путіна. Обидва завдання мавпочка виконує бездоганно, тож міняти її нема потреби.
Згадаєте моє слово: дуже скоро навколо фігури Зеленського об’єднаються всі топ-мільярдери, для його захисту будуть покладені всі силові структури (ми вже це бачимо) – отож, назріває олігархічний консенсус навколо вигідної всім мавпочки. А олігархічний консенсус (чи змова, якщо хочете) – це найстійкіша фігура в українській тригонометрії. Зрушити її буде неможливо. Як тільки колективний олігархат зрозуміє, що йому вигідно поставити на саботажника і пінг-понщика – ми отримаємо непорушний залізобетон із чисельною армією беркутят та аваківців по периметру.
Анти-Держава безповоротно легалізується. Зрушити її можна буде лише ціною часткової або повної втрати державності. Це не так страшно, як звучить. Просто треба позбутися страхів. Мусить прийти усвідомлення необхідності валити Анти-Державу.
Згідно з результатами цього ж опитування, за останній рік «президентський» рейтинг Зеленського та «парламентський» рейтинг його «Слуги народу» сильно просіли. Водночас відчутно зросла підтримка експрезидента Петра Порошенка та його партії «Європейська солідарність». Якщо із «зеленими» по суті вже все зрозуміло, то щодо Порошенка — питання. Завдяки чому він набирає?
Тому що патріотична частина суспільства загнана в глухий кут. Порошенко – це фейковий псевдолідер цілком справжніх і цілком щирих патріотів, доведених до відчаю. Він є лідером тотальної безвиході. На нього вимушено погоджуються через відсутність найменшої альтернативи.
З появою Порошенка (нагадаю, він стартував із позначки 0,4%) ми маємо справу з віртуозною спецоперацією Льовочкіна й Фірташа. Поки країна зализувала рани від Небесної Сотні, Порошенко і Кличко у Відні з Льовочкіним і Фірташем ділили звільнену вакансію пахана. Тому президентство Порошенка – це спільне рішення основних акціонерів мафії Януковича.
Читайте також: Порох в очі і жага реваншу
Тепер, у 2021 році, ситуація ще гірша: за рахунок багатомільярдних вливань у піар та візуальну рекламу ми маємо нав’язливо самопроголошеного «лідера опозиції», який, посідаючи друге місце в антирейтингу після Медведчука, закриває собою будь-який шлях будь-якому контр-системному кандидату. Для українських патріотів це трагедія, оскільки великогабаритна постать Петра Олексійовича, який має всі можливості безлімітно фінансувати себе, затуляє найменшу перспективу. Ось чому він так агресивно педалює наратив «останньої барикади». Він цілеспрямовано позиціонує себе останньою барикадою українства, бо на останніх барикадах нема коли думати. На це й розраховано. Треба віддати належне засновникові Партії регіонів, йому вдається це неабияк добре. Тому український патріотичний сегмент повністю монополізований, він буде ретельно підживлюватися й докуплятися. А будь-які спроби породити третю постать (справді контр-системну, а не ряжену) будуть блокуватися яксамраз не зеленою владою, для якої Порошенко – найвигідніший і найідеальніший дуал, а насамперед сивочолим гетьманом. Розіграли, як котят.І чим це може завершитись? Чи дійде до тріумфу Порошенка на наступних парламентських і президентських виборах?
Порошенко ніколи не стане президентом. Слово «ніколи» має єдине значення: ніколи. Чим швидше патріоти це збагнуть, тим швидше зможе формуватися запит на контр-системну людину, яка ніколи не була на вершинах влади, не фігурує у списку Форбс, не займалася пограбунком країни, не вступала в договорняки, не є стовпом олігархату, не заганяла держтендери на свої заводи і те де.
Що зе-боти, що по-боти – дзеркальні явища: однакова засліпленість, однакове невміння мислити критично, однакова лінь працювати над собою. На жаль, країна платить за це відсутністю шансів. Допоки лідером болота є Зеленський, а лідером безвиході є Порошенко – доти країну можна вважати приреченою.Допоки лідером болота є Зеленський, а лідером безвиході є Порошенко – доти країну можна вважати приреченою
Цікавою видається також ситуація з «Голосом». Ці, здається, побили рекорд у розтраті довіри виборців. Сьогодні, за цим же опитуванням, підтримка становить всього 1-2%. Задумуючись про причини їхнього провалу, відразу згадуєш «дивнувату» поведінку Вакарчука, його входи-виходи із політики. Але чи тільки в цьому проблема? Чи є шанси змінити позиції партії і що для цього потрібно було би робити?
Вакарчук – це каналізування якісних притомних. Я про це казав задовго до виборів. Чудові люди потрапили в парламент через «Голос», але всі вони стали заручниками безвідповідальності лідера, і тут уже нема вороття. Ця партія канула в лету. Її неможливо вже підняти, бо формула успіху полягала в прізвищі. Доцільніше перезаснувати нову партію, а «Голос» лишити в підручниках як приклад ситуативного політичного хайпу.
Після останніх місцевих виборів пішли чутки про можливе повернення «колишніх» у велику політику. Передусім маю на увазі Володимира Гройсмана, який зі своєю партією тріумфував у рідній Вінниці, а також Арсенія Яценюка, який останнім часом почав потужно вкладатися у власну піар-кампанію. Подейкують, якщо на дострокових парламентських виборах Яценюк зайде в Раду, то відразу сяде у крісло прем’єра — як той, хто «схематозити» вміє чи не найкраще з усіх українських політиків і не зважає при цьому на партії/погляди так званих «бізнес-партнерів». На Вашу думку, наскільки реальний такий розвиток подій?
Гройсман уже на гачку (кримінальна справа), тому вінницькі можуть курити бамбук. А Яценюк може вернутися в політику лише через призначення. Не через вибори. Яценюк може повернутися до влади лише внаслідок договорняка наверху. І тут його корупційно-схематозний досвід є його найбільшим капіталом.
Хто ще з «колишніх» може спробувати перетворитися у «майбутніх»?
Україна й дійсно унікальна тим, що не здатна перегортати сторінки, списувати політиків та відправляти їх у компостну яму для переробки. Живучість колишніх, перманентні Фенікси, які відроджуються з золи, постійні воскресіння з мертвих – це мені нагадує пост-мортем, жанр посмертної фотографії в 19-му сторіччі, коли трупа гарно зачісували, одягали у святковий одяг і садили поміж живими, аби зробити фотографію на вічную пам’ять.
Отак і з нашими ексами: замість закопати колишніх політиків на цвинтарі спочилих ілюзій, їх система відкопує, причісує і садовить у центрі столу. Наше невміння прощатися з попередніми періодами, президентами, прем’єрами – це подарунок системі. Я регулярно спостерігаю, як певна частина виборців аж рохкає від задоволення, коли потрапляє в грязеві ванни обіцянок і байок з уст тих, хто облажався вже разів 100 на високій посаді і кинув усіх, кого тільки можна було кинути.
Читайте також: Сенцов назвав «Європейську солідарність» «сектою» і заявив, що Порошенку пора на пенсію
Електоральне свинство наших людей не перестає дивувати. Орієнтація на знайоме прізвище – це щось із розряду психіатрії. Живучість колишніх і дискредитованих насправді має набагато глибші коріння. Наша країна може розвиватися лише назад. Ми – як людина, що йде вперед з оберненою назад головою. Ми безперестанку відригуємо все пережите й перетравлене, орієнтуємося лише на досвід, а не на зміну. Менше мріємо, більше згадуємо. З цим треба боротися. Починати з того, аби відправляти у смітник усіх колишніх, хто мокнув уже своє рильце в коритце. У смітник і до побачення.Як Вам ситуація у Львові?
Погано.
Місцеві вибори тут багато кого здивували. Проблем з кожним роком — чим далі тим більше, старі не вирішуються, нові з’являються, критики в сторону мерії —море…І тут Садовий учетверте з великим відривом став мером. Як?!
Дозвольте промовчати, як мовчать на парастасі за здоровим глуздом і самоповагою. Моя позиція щодо мера всім відома. Пекуче соромно перед рештою країни за те, що Львів як політична столиця України голосує за суміш Януковича (любов до банкнот) і Зеленського (любов до піар-прийомів). Про це можна говорити безкінечно і на це є сотні причин, проте факт лишається фактом: Львів утратив своє виключне право вимагати зміни влади в країні. Допоки мером Львова є Садовий – доти Львів не має морального права називати себе колискою протестів, рушієм усіх революцій. Нема чого повчати всю країну, якщо в себе під носом не годні на зміну місцевої кліки. Це дуже символічні речі.
Чим ближче підходило до дня виборів, тим очевиднішою здавалася перемога Олега Синютки. Там були і гроші, і люди, і помітна системна робота фактично по усіх напрямках. Кампаній інших кандидатів, порівняно з ним, і в мікроскоп не було видно. Високі шанси обіцяв і тріумф «Європейської солідарності» тут на останніх парламентських виборах. Але в останній момент якось…не пішло. Хоча і Порошенко зо три рази приїздив агітувати. Хоча і команда його тут була — Турчинов, Луценко, Гончаренко. В другому турі взагалі виглядало, нібито вибори не Садового й Синютки, а Садового і Порошенка. Але все одно не вдалося…Чому?
Для мене з самого початку вибори мера Львова – це був проект Анти-Садовий. Мене влаштував би будь-який новий мер. Так сталося, що прізвищем проекту Анти-Садовий цього разу став Синютка. Ще за півроку до місцевих перегонів я радив (точніше сказати, просив місцеву «еліту») підійти до виборів мера як до проекту Анти-Садовий. Тобто: треба було творити солідарного альтернативного кандидата, який би акумулював у себе всі голоси проти Садового.
Ключова помилка в тому, що команда Олега Синютки перетворила ці вибори суто в свої партійні. Мало бути: менше Порошенка – більше голосів за Синютку як за альтернативу Садовому, а не як за ставленика Петра Олексійовича у його (не нашій) вотчині. На мій погляд, Олега Михайловича звузили до партійного кандидата - замість того, щоб розширити до кандидата Анти-Садовий. І все. Партійність стала стелею.
Яна Федюра, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ