Львів’яни – народ консервативний. Зі своїми партійно-політичними уподобаннями вони визначилися ще за доби демократизації й відтоді жодній новій потузі не вдавалося здобути скільки-небудь масові симпатії місцевого електорату. Крім хіба єдиного винятку... Приблизно восени 1997-го на місцевому політичному кону яскраво засвітилася нова партія. Її назва „Реформи й порядок” попервах нікому нічого не говорила, натомість ім’я лідера – Віктор Пинзеник – було на слуху в кожного львів’янина, та й не тільки львів’янина.
а) трохи історії
Молодий професор-економіст спромігся зажити слави компетентного й принципового реформатора, що таких на владному Олімпі були одиниці. Коли реформаторська імпотенція чинного „гаранта” перейшла у відкриту форму, Віктор Михайлович, покинувши з власної волі урядові кабінети, постав перед потребою політичного самовизначення. Певні політико-бізнесові кола й частина громадянства готові були солідаризуватися з ним у цій справі...
Парламентським виборам 1998-го передували інтенсивна розбудова партійної структури ПРП та її неслабка медійна розкрутка. Аж ось настав „день ікс”... Чуда не сталося –„бджілки” не перелетіли 4%-й бар’єр, хоча й були близькими до того. Так, на Львівщині їх елекційний даток склав понад 13% поданих голосів, на Запоріжжі – близько 6%, в деяких інших регіонах результати виявилися теж пристойними. Троє чільних пеерпістів, пройшовши до Верховної Ради по мажоритарних округах, згуртували довкола себе цілу фракцію; у багатьох структурах місцевого самоврядування приступили до праці висуванці ПРП. Потенціал партії оцінювався доволі високо й, як засвідчили наступні події, небезпідставно. В 1999-му ПРП отримала потужне поповнення своїх лав вихідцями з НДП і ДемПУ, незгідними з переорієнтацією цих партій у бік Банкової. Намітився, а згодом став доконаним фактом союз реформаторів із Рухом...
Ганебна здача останнім президентської кампанії 1999-го „рикошетом” відбилася й на репутації ПРП – тим більше що з другим приходом Кучми реформи й порядок в Україні відкладалися, як виглядало, в дуже довгу шухляду. Аж раптом на прем’єрство було покликано Віктора Ющенка! Заскочені „реформатори” рішуче й безкорисливо ( бо не отримали за це жодної посади чи преференцій ) стали на бік нового прем’єра, хоча й критикували окремі аспекти його діяльності.
Між тим позапарламентська активність партії зазнала в цей період майже повного згортання, надто на рівні місцевих осередків. Акцію „Україна без Кучми”, підтриману окремими представниками ПРП, партія в цілому „пересиділа в кущах”. Після відставки Віктора Андрійовича партійне керівництво жваво взялося за творення „Нашої України”, а потім, як виглядає, майже цілковито „розчинилося” в цьому блоці. Принаймні у ЗМІ – як провладних, так само й опозиційних – згадки про сучасну діяльність ПРП майже відсутні; від неї відійшло чимало колишніх активістів, а партійні заходи проводяться вкрай рідко й переважно – за зачиненими дверима.
Що ж зумовило стрімкий злет ПРП, наступний нерівний політ і, наразі – приземлення на „запасному аеродромі”? Чи є можливим її успішний повторний старт – і за яких саме умов? Що корисне для себе могли б запозичити з досвіду проведеного „польоту” розробники нових політичних проектів?
б) ідейне підгрунття
Ідеологія чатувала біля ліжка, в якому відбулося зачаття ПРП – В. Пинзеник пішов з віце-прем’єрської посади через ідейну незгоду з курсом тодішнього керівництва країни. Ідея реформ зумовила доволі масовий вступ громадян до партії, яка, не диспонуючи владними ресурсами, хіба дуже небагатьох осіб могла звабити чимось матеріальним... Відтак керівництво її мусило приділяти певну увагу ідеологічним питанням. Під егідою партії було налагоджено випуск журналу „Українські варіанти” та низки бюлетенів, проводилися конференції, згодом сам партійний лідер з метою популяризації своїх поглядів написав книжку „Коні не винні”.
Попри те, саме в ідеологічному плані злет ПРП видається явищем парадоксальним. Адже основою партійної ідеології є лібералізм – хай оздоблений епітетами „національний”, „соціальний” тощо. Різні дослідження згідно стверджують, що в Україні загалом і на Львівщині зокрема чисельність прихильників ліберальної ідеології стало не перевищує кількох відсотків громадян. На наших очах зазнали фіаско принаймні декілька ліберальних політичних проектів. Як пояснити в такому разі феномен ПРП?
Зазначимо передовсім, що ліберальна доктрина може мати доволі відмінні прочитання. Різниця між ними стає особливо істотною в країнах із незавершеними процесами націє-, ринко- та демократієтворення, де бракує стартових умов для реалізації справді ліберальної стратегії розвитку. Лібералізм, приміром, може бути протиставлений національній ідеї – це до певної міри демонструвала Ліберальна партія України в середині 90-х років. Проект „Команди озимого покоління” цинічно підносив культ „успішної людини”, ігноруючи реалії „країни У”, які майже виключають успішність людей законослухняних і суспільнокорисних...
ПРП спромоглася знайти трактування ліберальних принципів, актуальне для української дійсності: прозорі, єдині для всіх правила гри; мінімалізація чиновницького „ручного керування” економікою та суспільством. В своїх публікаціях та виступах В. Пинзеник пристрасно й зі знанням справи доводить слушність цих положень, уникаючи крайнощів, притаманних ліберал-фундаменталістам. Слабким місцем залишаються хіба питання відносин із такими фундаменталістськи налаштованими структурами, як МВФ і СБ: обстоюючи слушність багатьох рекомендацій цих структур, чільники ПРП уникають проте прямих закликів до їх необмеженого акцептування.
Але головне – „команда Пинзеника” показала ( на жаль, те саме годі сказати про партію, яка з неї виросла ), що лібералізм є для неї не беззмістовним ідеологічним брендом, а робочою програмою, яка обіцяла бути успішною! Цей приклад некон’юнктурної ідеологізованості виявився привабливим і для громадян, які слабо розуміються на ідеологічних нюансах, ба навіть відверто не поділяють ліберальні принципи.
Мусимо визнати, що в ідейній еволюції ПРП брошура „Коні не винні”, багато в чому пробна й недосконала, стала не першою ластівкою, а радше лебединою піснею. Після неї благенький потічок партійних видань геть пересох. Ба більше, сьогодні один із чільників партії С. Терьохін декларує нехіть своїх однодумців до оприлюднення ідеологічних документів. ( „Це велика наука, в яку не може влізати куховарка... Мені не зрозуміло, як можна оприлюднювати доволі спеціальну, нормативно наукову програму, як маніфест”. ) Отже, в окремо взятій партії „кінець ідеологій” таки настав. Що то прийде їм навзамін?
в) ніша для нової партії
Спостережливі свідки українського партотворення можуть підтвердити цікаву закономірність: чим більше говорять про представництво „цілої нації” творці та провідники певної партії, тим вужчим, як правило, виявляється коло її прихильників... У сформованому демократичному політикумі окрема партія ( від латинського parte – частина ) представляє інтереси передовсім певного сегменту громадянства. Розробники політичного проекту мусять добре знати „свій” сегмент – його обсяг, соціальну природу, притаманні йому настрої, потреби, очікування.
Варто зазначити, що дві найпопулярніші в сучасному українстві політичні течії – комуністична й націонал-демократична – мають, попри видиму протилежність своїх засад, низку важливих спільних рис. В обох суспільні ідеали належать минулому ( як реальний радянський соціалізм, так і віртуальна „українська Україна” в дусі концепцій УНР-ЗУНР, ОУН, „шестидесятників” тощо ), а соціальною базою є ті численні контингенти українського громадянства, які залишилися осторонь змін, що відбулися в суспільстві після 1991 року, або відчули на собі лише негативні наслідки цих змін.
Складніше стоїть справа з політичним самовираженням тих верств українства, для котрих поняття „свобода слова”, „свобода вибору”, „ринок”, „конкуренція”, „приватна власність” тощо вже наповнилися життєвою конкретикою. Так, за даними О. Кужіль, уже в 2000 р. до 7 млн. українців займалися підприємницькою діяльністю. Наводячи цю цифру, Ю. А. Кужелюк робить наступні висновки про потенціал їх самоорганізації: „При високій свідомості кожного, платячи символічний членський внесок ( приблизно $1 за місяць ) бюджет такої організації складав би $84 млн. Очевидно, що цих коштів було б достатньо для формування громадської думки, професійної підготовки проектів необхідних рішень та, відповідно, вирішення більшості проблем, які існують перед підприємцями. Така організація могла б володіти власними телеканалами та… успішно конкурувати з тими, кого називають олігархами. Проте, на сьогодні кожен намагається вирішити свої проблеми сам, несучи при цьому прямі затрати, що перевищують умовний членський внесок у сотні, а то й тисячі разів”. ( „Львівщина на порозі ХХІ ст. Соціальний портрет ( колективна монографія ). Львів, 2001. – С. 140-141 )
Зваблива перспектива! Залишилася «дрібненька» проблема – сконструювати „привідні паси”, здатні забезпечити надійну взаємодію в режимі соціального контракту між лідерами організації й платниками тих символічних внесків … Втім, чи коректно вести мову про єдину – бодай у принципових питаннях – волю такого строкатого середовища, як український бізнеc, що її провідником і виразником могла би стати певна політична потуга?
Відтак, попри наявність десятків партій та громадських організацій, які маніфестують „підтримку підприємництва”, переважна більшість українських бізнесовців донині вирішують свої проблеми самотужки, або ж за допомогою соціальних зв”язків „традиційного” типу ( протекція, кумівство, хабарі ), вельми далеких від права й демократії. Однак ідея створення правдивої партії бізнесу є надзвичайно звабливою як для політиків, так і для самих бізнесовців! Тому, попри численні невдачі, робляться дедалі нові спроби втілити цю ідею в життя.
Наскільки успішним виявився в цьому плані політичний проект ПРП? Залежно від того, який аспект питання нас цікавить, ми можемо дати на нього різні, ба навіть протилежні відповіді. “Так” – оскільки програмні засади партії більшою мірою орієнтовані на підтримку підприємницького класу, ніж у решти політичних потуг. “Ні” - бо партія з такими програмними засадами реально зробила для цього класу зовсім небагато… В сенсі впливовості партії в бізнесовому середовищі та впливу цього середовища на політичну лінію партії картина виглядає доволі неоднозначною.
Відомо, що склад партійних кандидатів до рад місцевого рівня є досить близьким до складу місцевого партактиву, а в багатьох випадках – і електорату відповідної партії. “Пік” елекційної успішності ПРП припав на 1998 рік. Тоді, згідно з даними газети “Ратуша” ( ч. 16 ( 778 ) від 7.03.98 р. ), на виборах до Львівміськради 443 кандидати – близько половини їх загальної кількості – були висунуті від однієї з наступних формацій: НДП-НРУ, ПРП, “Національний фронт”, СНПУ, СПУ, ХДПУ або РХП – і/або задекларували своє членство в них. Хоча всі названі партії так чи інакше декларували свої симпатії до приватного бізнесу, в складі окремих партійних „команд” відсоток підприємців був далеко не однаковим:
Партія (блок): НДП - НРУ - ПРП - НФ - СПУ - ХДПУ+РХП
% підприємців: 17,3 - 6,4 - 31,9 - 11,0 - 9,6 - 7,7
Як бачимо, ПРП на той час мала більше прав зватися партією бізнесу, ніж будь-хто інший з політичних гравців міського масштабу. ( Відзначимо, що в кандидатському корпусі НРУ до 45% становили держслужбовці різних рангів – решта професійних представництв майже ніде не перевищувало 20%. ) Тим більше, що з-поміж політично заангажованих бізнес-кандидатів усіх орієнтацій „реформістами” виявилися 36,7%!
Однак ідеї реформ і порядку виявилися привабливими не лише для підприємців. Так, у складі того ж корпусу кандидатів від ПРП до ЛМР-98 було 14,5% інтелектуалів, 11,6% держслужбовців, 10,2% наукових працівників, по 8,?% менеджерів та фінансистів і, відповідно, працівників громадських організацій тощо. Треба гадати, що «небізнесові” прихильники партії належать до числа громадян, які усвідомлюють провідну роль підприємництва в розбудові модернової й заможної держави і, зберігаючи прихильність до націонал-демократичних ідеалів, критично оцінюють політичні потенції »класичних” представників цього напряму.
З усього судячи, належним чином оплатити кредит підприємницької довіри лідерам ПРП не вдалося. В наступні роки представників колишнього партійного середовища можна було бачити в лавах „заєдистів”, „зелених”, УНП тощо – й, звичайно ж, узагалі поза політикою. Успішний початок не дістав належного продовження – правдива „партія бізнесу” залишається нереалізованою мрією української демократії. Наразі...
( далі буде )
ІА "Вголос": НОВИНИ