г) структура й кошти
Як пам’ятаємо, найпотужніші осередки ПРП утворилися на Львівщині та на Запоріжжі. В соціальному чи ідейному плані між цими областями важко знайти якусь спільність, яка відрізняла б їх водночас від решти українських регіонів. Однак з Львівщини прийшов на київські владні пагорби В. Пинзеник, а з козацького краю – інший чільник ПРП, екс-нардеп С. Соболєв... Схоже, лише за наявності чіпкого організаційного “коріння” в регіональному ґрунті починають працювати на розріст партії й розлога соціальна база, й приваблива ідеологія. (Про останні чинники ми згадуємо теж не для годиться – деякі партії мають на Львівщині давні, міцні, добре фінансовані осередки, а в ріст уперто не йдуть.)
На момент початку епопеї ПРП у Львові існувало принаймні декілька бізнесових, освітніх та громадських установ, зобов’язаних В. Пинзеникові своїм становленням і виживанням за тотальної скрути та владного “бєспрєдєла”. Керівники інших формацій готові були (трапляється й таке в нашому прагматичному столітті!) підтримати популярного реформатора з особистих симпатій до нього та сповідуваних ним ідей. Назвемо принаймні такі структури, як Центр підтримки бізнесу “Нью-Бізнет”, фонд “Україна-Європа”, турфірма “Львів-Супутник”, ліцей менеджменту тощо. В стінах цих установ проходили наради й конференції, звідси поширювалася інформація, тут вербувалися нові члени партійних осередків.
І, зрештою, про ”золото партії”. Досить потужна стартова розкрутка ПРП не мусила викликати здивування в осіб, знайомих зі списком її чільників, де фігурували прізвища керівників АвтоЗАЗу, ЧАЕС, Дніпровського пароплавства тощо. Хоча, звісно, щедроти спонсора не завжди пропорційні його фінансовій потузі й мають прикру схильність вичерпуватися з плином часу…
Попри недвозначне статутне зобов’язання (п. Х, 3), партія веде таке ж «непрозоре” фінансове життя, як і решта фігурантів вітчизняного політикуму. Можемо судити, що до того ж украй нерегулярне… Фінансовий кровообіг у партійному організмі є суворо „вертикальним” і спроби місцевих осередків налагодити бодай часткове самозабезпечення »підприємницької” партії дістають рішучу відсіч її керівництва. Офіційне обґрунтування цього спротиву – небажання втягати партію з неслабким моральним капіталом, але слабкими «плечима” у владних структурах у сумнівні фінансові оборудки. (Благо що є відповідний негативний досвід – про зв’язок ПРП зі »справою Жердицького” говорилося свого часу багато.) За цим годі не розгледіти однак і мотив менш шляхетний – прагнення проводу втримати надійний контроль над місцевими осередками. Як далі побачимо, інколи такий контроль буває надійним до згуби…
д) ліміти зростання
Що ж завадило ПРП виправдати ті великі надії, які на неї свого часу покладалися? Чому за першими її успіхами не прийшли нові, ще вагоміші досягнення?
Здавалося б, приклади Львова й Запоріжжя довели потребу першочергової розбудови локальних структур партії, як скелету для нарощування кількості членів та симпатиків. Однак не знайшлося осіб, які б спромоглися широко розгорнути цю працю в Харкові чи Одесі, Чернівцях або Полтаві тощо. Декілька масових «призовів” до партійних лав – у 1998-му, 1999-му та пізніше – здійснювалися переважно на старій територіальній базі й не спричинилися до розширення елекційних угідь ПРП. Можливо втім, що розбудову потужних регіональних осередків у »нетрадиційних” для ПРП регіонах загальмував брак не лише здібних і впливових організаторів, а й коштів – цього “чорного хлібу” політики.
Давалося взнаки фундаментальне протиріччя між ліберальною ідеологією партії й радше патерналістською масовою ментальністю вітчизняного електорату. Як відомо, лібералізм є “природним” світоглядом сильних, самостійних і законослухняних підприємців, що такі в строкатому середовищі українського бізнесу становлять далеко не найчисленнішу групу. Ліберальні ідеї можуть бути масово підтримані непідприємницькими верствами населення лише за наявності потужного “середнього класу”, коли співпадіння корінних інтересів підприємців та решти громадян підтверджується щоденним досвідом останніх. Чи варто доводити, що в українському суспільстві відсутні передумови масової “лібералізації”, а досвід більшості населення відтворює та посилює успадковані від совєтських часів віру в усемогутність державної опіки та негативне ставлення до бізнесу.
В круговерті поточних подій потрохи припадали порохом спогади про нетривкі успіхи “команди Пинзеника”, а нових не чинний реформатор продемонструвати не міг. Невблаганної девальвації зазнавали здобуті давніше, ще на керівних посадах корисні впливи та зв’язки… До того ж змінився “колір часу”! Якщо в 1997-98 рр. підтримувати опозиційну партію з популярним лідером на чолі було навіть престижно, то двома-трьома роками пізніше така підтримка вже наражала бізнесмена чи посадовця на “конкретні” неприємності.
Відтак на межі ІІІ тисячоліття виразно оконтурилися межі кількісного й якісного розростання пеерпівського “вулика”. “Батьки-засновники” партії почали втрачати інтерес до свого власного дітища. (Ця ситуація є доволі типовою для всіх відламів українського політикуму – пригадаймо лишень долю “Яблука”, Демсоюзу, СЛОна, КОПів тощо.) Особливо болісним був перебіг цього процесу в Львівській обласній організації – найпотужнішій та найуспішнішій в Україні. “Народний здвиг” початку 2001-го давав ризикований, проте реальний шанс для нового злету, яким партія побоялася скористатися. Втім, її соціальна опора вочевидь не надавалася для барикадних баталій… В обстановці перемоги владного табору потенційна опозиція зазнала жорсткого тиску й утиску, а невпокорені елементи громадянства шукали себе в радикальніших антирежимних структурах. Відтепер ПРП ходило вже не про розріст і поступ, а хіба про збереження старих набутків…
ІА "Вголос": НОВИНИ