Очевидним є той факт, що ставлення Дмитра Корчинського (публіциста, який називає себе революціонером) до Віктора Ющенка (економіста і бджоляра, який називає себе політиком) є, м’яко кажучи, упередженим. Але так само очевидно й те, що Корчинський у телепрограмі „Проте” не просто відпрацьовує заробітну плату – надто вже багато серця вкладає він у кожну свою антиющенківську філіппіку.
В одному з інтерв’ю лідер «Братства” пояснив, що йому не подобається Ющенко „як порода”: »Я вважаю, що оту «ющенківську» (йдеться про загальне явище) породу слід випалювати гартованим залізом в Україні. Всі наші нещастя впродовж історії були від цієї породи”. Припускаю, що висловлювання Корчинського у даному випадку було щирим. Можливо навіть, саме так він сам для себе пояснює свою дещо ірраціональну неприязнь до лідера „Нашої України”: це, мовляв, зневага козака до гречкосія, кондотьєра до бюргера, революціонера до опортуніста. Наша ж версія полягає у тому, що головною причиною ненависті Корчинського до Ющенка є та, що із них двох справжнім революціонером є якраз Віктор Ющенко.
Що таке революція? Дослівно, з латинської – це поворот, тобто переворот у політиці, науці, мистецтві, світогляді. Міколай Копернік, що помер у власному ліжку – точно був революціонером, а, скажімо, чи був революціонером Че Гевара? Стосовно останнього, як то кажуть, можливі варіанти. Є й така версія: Че просто знайшов відчинене вікно і викинувся з нього.
Революційність Ющенка справжня. Вона зумовлена тим, що з його іменем пов’язана зміна парадигми розвитку українського суспільства.
Хочу, щоб мене зрозуміли правильно, говорячи про зміну парадигми розвитку, маю на увазі не свідомо спрямований процес, запрограмований якоюсь особою чи групою осіб, а певні ментальні домінанти, що стихійно складаються у суспільстві, поширення певних цінностей і стандартів світосприйняття, які охоплюють все ширші кола суспільства.
Ще з перебудовних часів український соціум обрав за взірець для свого розвитку західне суспільство споживання, намагаючись слухняно копіювати його економічну та політичну систему, прищеплювати на вітчизняний ґрунт його культуру та ідеологію. Якраз бажанням пожити у такому суспільстві споживання, а не раптовим спалахом патріотизму, пояснюються ті 90 з лишком процентів голосів, відданих за незалежну Українську державу на референдумі 1991 року. Через десять кроків у напрямі до Західного суспільства український народ із жахом виявив, що опинився зовсім не там де сподівався: усі соціальні завоювання соціалізму – втрачено, загальнонародна власність розкрадена, управління країною неефективне, об’єднуючої загальнонаціональної ідеї не створено і т. ін.
Наші північно-східні сусіди на подібну ситуацію відреагували конструюванням Путіна - втілення ідеології реваншу: відродження могутньої Росії, такої, як при Сталіні і при Брежнєві. Для України ж повернення назад, у світле радянське минуле є неможливим, позаяк воно просто-напросто означало би смерть Української держави, згортання проекту „незалежна Україна”. Багато українських громадян, щоправда, зовсім не відмовилися б від такого варіанту розвитку подій, але ті українці, для яких словосполучення „Українська держава” не є порожнім звуком, знайшли для себе вихід у докорінній зміні парадигми її розвитку. Дещо спрощено і патетично цю парадигму можна сформулювати наступним чином: для того, щоб збудувати сильну і конкурентоспроможну Українську державу – треба створити її насамперед у Царстві Духа. Україна відродиться не через копіювання чужих зразків, а через повернення до витоків – „на ясні зорі, на тихі води”, через прорив у сфері духа, через чесну і моральну владу.
Віктор Ющенко не є ані творцем цієї нової парадигми, ані її найактивнішим популяризатором, але доля розпорядилася так, що він є її виразником і символом. Буває так, що в переломні епохи розвитку суспільства, домінуючі тенденції ніби кристалізуються в певних особах. За словами Джона Нейсбіта, лідером у сучасному суспільстві стає той, хто здатен визначити крокуючу колону і очолити її. Ющенко ж не старався зайняти місце попереду колони – він просто опинився на цьому місці.
Але чи тільки тому, що вибір долі випав на Ющенка до нього прилипло прізвисько Месія? Чи за цим словом (для одних – іронічним прізвиськом, а для інших – реальним статусом) і алюзіями які породжує це слово стоїть щось більше?
Якщо відкинути прямі аналогії, які грішать блюзнірством, то у нинішній українській ситуації можна віднайти досить багато подібного з усім відомою історією двотисячолітньої давності.
Іудея дві з лишнім тисячі років тому переживала такі самі скрутні часи, як і Україна сьогодні. Крім римського намісника, який репрезентував тодішній „глобальний уряд”, Іудеєю управляв цар Ірод Антипа, а також „релігійний парламент” – синедріон. Цар недолюблював туземців, був вихований у грецькій культурній традиції і, звичайно ж, налаштований проримськи. В синедріоні засідали дві головних партії – саддукеї і фарисеї. Перших можна було б назвати ортодоксами і патріотами, другі – щось на зразок лібералів, прагматики. В країні було неспокійно, діяли терористи-зелоти, які закликали народ „до зброї, до штурму”. Вони тільки чекали вождя, який очолив би повстання проти окупантів і колаборантської влади. Народ, розшарпаний між партіями і групами, виживав як умів: були такі, що наживалися на торгівлі з метрополією, а більшість – ледве зводила кінці з кінцями, населення виїжджало у пошуках кращої долі в Італію, Грецію, Іспанію, Британію. Тільки в Америку, здається, не емігрували.
І ось у цій ситуації з’явився Учитель. Попри надії і сподівання, що покладалися на нього різними партіями, котрі прагнули зманити його на свій бік – він повністю ігнорував світські проблеми. Навіть найближчі соратники Учителя очікували від нього рішучих дій у руслі пануючої тоді парадигми – вони хотіли, щоб той очолив повстання і взяв владу у свої руки – став царем, вигнав чужинців, відновив національні звичаї, провів прогресивні економічні та політичні реформи.
Але Його тривожив не політичний і соціальний, а духовний стан народу. Месія фактично відмовився від політичної боротьби, від тієї моделі поведінки, якої всі від нього чекали. Останнім актом його земної трагедії стала картина розлюченої юрби, яка кричала „Розіпни Його!”, а охмурений тодішніми піарщиками натовп волів звільнити кримінального злочинця, а не Учителя Праведності. Та й що ж казати про народ, якщо найближчі соратники зрадили його навіть не дочекавшись третіх півнів.
Але сьогодні він для нас є Богом.
А якби він піддався на спокусу земної влади?
В його перемозі не було нічого неможливого. Історії відомі приклади, коли представники соціальних низів внаслідок революцій приходили до керма влади. Але ніяких кардинальних змін не відбувалося – усе тільки й обмежувалося персональною заміною еліт. Лідери соціального перевороту ставали заможними людьми і дуже скоро наводили такий порядок, що основна маса населення з ностальгією згадувала про їхніх попередників. Чи зумів би Ісус проконтролювати своє найближче оточення – вчорашніх рибаків, митарів і перевізників? Чи зумів би винести на своїй репутації відповідальність за діяльність багатотисячної армії чиновництва? Чи зміг би втримати тягар зобов’язань перед політичними союзниками всередині країни і за її межами? Навряд. Дуже скоро йому довелось би вирішувати приблизно ті самі проблеми, що й царю Іродові та Синедріону. І приблизно з тим самим успіхом. Його тактична перемога виявилась би стратегічною поразкою – смертю для тих ідей, які він проповідував. Його ж бо покликанням було не вирішення локальних завдань, а „огонь кинути на землю”. Вогонь, який обпалює досьогодні, - як сказав С. Аверинцев.
Волею долі в сучасному українському суспільстві Ющенко виявився втіленням певних глибинних тенденцій, пов’язаних зі зміною моделі суспільної трансформації, як це було колись, в інший час і в іншому суспільстві, з Христом. Звичайно, кожне уподібнення – шкутильгає, а тверезомисляча, та й просто релігійна людина, є далекою від того, щоб ототожнювати Ющенка з Месією і розуміє, що подібне порівняння є не більше, ніж метафорою. Однак важко не погодитися із влучністю цієї метафори.
Вдала метафора веде інтерпретатора за собою і буває важко відмовитися від аналогій, нею розбуджених. Якщо ж іти за аналогіями, то мусимо себе запитати: а що буде, якщо Ющенко переможе на президентських виборах і що буде, якщо він зазнає політичної поразки?
Кому більше розходиться на перемозі Ющенка на президентських виборах – йому самому, чи його оточенню? І чи зможе він контролювати своє оточення - всіх оцих енергетиків, банкірів, перевізників і шоколадних королів – у випадку перемоги? Чи зуміє втримати тягар зобов’язань перед політичними союзниками всередині країни і за кордоном? Чи не приведе тактична перемога Віктора Ющенка до його стратегічної поразки? Чи не виявиться через кілька років, що безцінний капітал народної довіри розтринькано задля дрібних політичних вигод?
Звичайно, було би надто просто відповісти ствердно на усі ці питання і відмовитися від боротьби за владу вже сьогодні, сподіваючись, що Україна отримає якісь фантастичні дивіденди від того, що Ющенко перебуватиме в опозиції ще чотири чи п’ять або й більше років. Питання в іншому – як боротися за владу, на кого спиратися у цій боротьбі. На нафтових, енергетичних, транспортних, шоколадних та інших магнатів? На бізнесменів, котрі не можуть пояснити звідки взялися їхні мільйони? Чи звернутися до простих людей? Що краще: пікетувати обласну податкову адміністрацію із закликом „Не дамо скривдити своїх!”, чи визнати, що „своїми” є якраз оці, як їх полюбляє називати Ющенко, „малі українці”. Протиставити силі влади силу свого клану, який рветься замінити оцю саму владу, чи бездоганну репутацію чесних людей?
ІА "Вголос": НОВИНИ