«Неадекватні галицькі маргінали»
Ще півроку тому, ніхто з солідних та поважних представників демократичного політикуму не вбачав у Росії військової загрози, однак про це давно попереджали політики-націоналісти і писали націоналістичні видання. Агресивні дії Кремля, імперіалізм Путіна та шовіністичні заяви російських політиків в українському демократичному дискурсі прийнято було сприймати стримано та розглядати виключно як піар для внутрішньої аудиторії, декларативну риторику для здобуття електоральних симпатій чи інструмент розширення бізнесу окремих російських олігархів.
Націоналістів, які били в набат і попереджали про можливість і навіть неминучість російської агресії, українська демократична громадськість, влада і впливова преса скептично називали маргіналами і не сприймали серйозно.
Коли націоналісти говорили про наміри Москви розв’язати війну проти України, вітчизняні регіонали, демократи, центристи, називали їх «націоналістичними маргіналами» та «неадекватними галицькими русофобами», оскільки «українці і росіяни «братні народи», які довий час жили «разом у горі та радості» і, крім того, кількість родичів по обидва боки україно-російського кордону вимірюється мільйонами, що робить ці народи найбільш спорідненими в світі.
Навіть, коли почалася анексія Криму та спалахи сепаратизму на Донбасі, багато демократично-налаштованих журналістів, аналітиків і експертів зазначали, що це зовсім не російська окупація, а всього на всього показна гра місцевих еліт, які хочуть збільшити свою вагомість у переговорах з Києвом для розширення свого бізнесу й впливу в своїх регіонах. Ніхто з них не помічав ніякої російської агресії і ніхто слухати не хотів українських патріотів, які про неї давно наголошували.
«Дитячі забавки» у війну
Молоді українські патріоти з таких організацій як УНА-УНСО, ВО «Свобода», Народний Рух, КУН, розуміли небезпеку російської загрози і часто влітку організовували військово-патріотичні тренування, вишколи, поїздки в ліси, на полігони, де тренували тіло і дух для майбутньої боротьби за Україну. На початку 1990-их років члени організації УНСО їздили на війну з росіянами в Абхазію та Чечню, де здобували бойовий досвід і вчилися воювати з російськими військовими, вважаючи, що поки Росія воює на Кавказі, доти вона не воює в Україні.
Таких українських патріотів наша демократична громадськість вважала «наївними неофашистами» та «правими радикалами», які шукають пригод в стилі мілітарі і вбачають ворога там, де його нема. Ще півроку тому, на запитання «як ви ставитеся до українців, які воювали проти росіян на Кавказі», пересічний український політик-центрист, демократ, журналіст впливового видання чи популярний політолог сказав би, що «це радикали схиблені на війні із манією переслідування їх російськими окупантами».
Тоді, у мирні 1990-ті, унсовців, які повернулися в Україну навіть переслідувала СБУ, за проханням ФСБ, як «військових найманців які вчинили злочин». А сьогодні українській армії дуже потрібні люди з досвідом бойових дій, знайомі з тактикою російських військ та навичками партизанської війни.
Цікаво, що в 1930-ті роки українська ліберальна, християнсько-демократична та консервативна преса таврували і висміювали військо-польові ігри Пласту та ОУН, які вчилися принципів розвідки, стрільби, тактики бойових дій в Карпатах та лісах Волині. Демократи УНДО з них сміялися і казали, що «націоналісти баламутять голови молоді смішними конспіраціями й військовими замашками, бавляться у якусь несерйозну дитячу армію, замість того, щоб здобувати освіту та працювати».
Але прийшов час Другої світової і дітки, які «бавилися в лісах у війну», виросли та увійшли зі зброєю до Львова та проголосили Акт відновлення Української державності 30 червня 1941 року. А потім створили 100-тисячну УПА, яка контролювала величезні терени західної України, успішно воювала проти німецької, польської, радянської армій та чинила опір більшовицьких окупантам аж до початку 1960-их років. Хто сьогодні знає прізвища лідерів респектабельного УНДО, яке було найвпливовішою українською партією Галичини у міжвоєнні роки? Зате вже вся планета (в тому числі завдяки Путіну) знає про ОУН, УПА, Коновальця, Шухевича і Бандеру.
Гуцули розумніші за генералів
Усі роки незалежності українське військове та політичне командування не вбачало військової загрози з боку Росії, не було до неї готовими і навіть не планувало готуватися. Віддали ядерну зброю, чорноморський флот, порізали на металобрухт літаки і розпродали в Африку та Азію вертольоти, засоби ППО, ракетні комплекси. Однак про загрозу «агресії москалів» давно говорили гуцули в Карпатах і селяни Тернопільщини чи Львівщини. А генерали Генерального штабу України 20 років протирали штани за народні гроші, приймали паради, писали книги по тактиці і стратегії, але не додумалися обладнати надійні оборонні споруди на східному кордоні та підготувати боєздатну армію.
За 20 років Карл Маннергейм у Фінляндії збудував таку лінію оборонних укріплень, що радянські війська за наказом Сталіна, під дулами пістолетів комісарів цілу зиму штурмували фінський кордон, поклали близько мільйона своїх солдатів, а фінська армія втратила всього 30 тисяч вояків. Натомість ніхто з українського військового командування так і не побачив загрози з боку Росії і не був готовим до захисту території держави на східному кордоні. Виходить, гуцули виявилися розумнішими за генералів?
Українські патріотичні сили давно наголошували, що наш східний кордон повинен бути міцно укріплений, а в неформальних бесідах українські націоналісти давно говорили про необхідність побудови захисної стіни з боку Росії. Такі заяви демократична громадськість не сприймала серйозно і скептично посміхалася: мовляв, заспокойтеся, «смішні галицькі вуйки та схиблені на російській загрозі націоналісти».
А сьогодні на найвищому державному рівні прем’єр-міністра, міністрів, губернаторів областей, найбагатших олігархів звучать слова про будівництво такої стіни та багатометрових траншей на східному кордоні. І хто тепер виявляється казав правду, а хто виявився недалекоглядним, наївним та смішним?
Недоукраїнізація
Українські патріотичні сили давно наголошували на необхідності зміцнення українських позицій в Криму та Донбасі, проведенні патріотичного виховання молоді, популяризації української культури, або хоча б на проведені люстрації та очищенні органів влади й державних інститутів соціалізації, таких як школи та ВНЗ від українофобів і російських шовіністів. Тисячі чиновників на державній службі, педагогів, міліціонерів та СБУшників, у цих регіонах були рупором і підтримкою українофобії серед амбівалентної й аполітичної маси населення, яка легко піддається маніпулятивним впливам.
Україна не мала б сьогодні тисяч сепаратистів на Донбасі і сплеску українофобії в Криму, якби проводила розумну національну політику у цих регіонах і підтримувала там українців. Однак поради націоналістів демократи вважали «недемократичними», «радикальними», «екстремістськими», «русофобськими». Кожна українська влада йшла не на викорінення російського шовінізму, а на купівлю лояльності його представників шляхом надання посад та пільг для бізнесу. У результаті, українську народну приказку «пригріти змію біля серця» українська демократична влада відчула сповна. Приклад, як кримське СБУ у цілому складі перейшло у російське ФСБ ще до здачі більшості українських військових частин у Криму, це яскраво підтверджує.
То ж українських націоналістів ніхто не слухав, коли вони попереджали про російську загрозу, а демократично-ліберальні та проросійські сили, які всі ці роки тримали владу й громадську думку в своїх руках, витісняли ці життєво важливі для держави тези на маргінес інформаційного простору, в районні західноукраїнські видання, малопопулярні інтернет-ресурси та націоналістичні молодіжки.
І що б не казали сьогодні різноманітні представники центристсько-демократичного мейнстріму, вони помилялися щодо Росії, а попередження націоналістів виявилися дійсністю. Українські націоналісти і сьогодні попереджають про низку загроз існуванню самої української державності та необхідності негайних протидій. Але до української влади і демократичної громадськості ця інформація доходить з запізненням на декілька років, коли може бути вже пізно в умовах зовнішньої агресії.
Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ