Останні вибори вивели на орбіту львівської політики нових осіб. Дехто з них сьогодні асоціюються з партією «Пора». «Вголос» вирішив уважніше придивитися і познайомитися з командою «професійних, молодих і безкомпромісних». Один із чільних представників цієї команди – Петро Адамик, заступник голови Львівської міської організації ГП «Пора», член політради Львівської обласної організації ГП «Пора», голова фракції партії «Пора» у Львівській міській раді
Якщо б поставити завдання розповісти про Петра Адамика, його життєвий і професійний шлях одним реченням, то вийшло б наступне: спортсмен — успішний підприємець — молодий амбітний політик.
Професійний спортсмен
Петро Адамик народився на Тернопільщині у селі Августівка, але вже у віці двох років разом з батьками переїхав до Львова. Сьогодні Адамик каже: «Я відчуваю, що мої коріння там, на Тернопільщині, але також відчуваю себе у повній мірі львів’янином».
Батько понад 30 років пропрацював у Львові будівельником і як каже Петро, «збудував пів Львова». Мати — за першою освітою агроном. Проте після переїзду до Львова працювала на молокозаводі. Потім заочно закінчила ще один інститут — Московський міжнародний інститут образотворчого мистецтва. Малювала, вишивала і зуміла привити любов і повагу до мистецтва своєму синові.
Дитинство та юнацькі роки Адамика пройшли під знаком спорту. Як переважна більшість хлопців, він мріяв грати у футбол. Однак випадково познайомившись із регбі, захопився цим видом спорту і став професійним регбістом, присвятивши цьому виду спорту майже 8 років життя.
«Я прийшов на «Сокіл» записуватися у футбольну секцію, а там сиділи тренери з регбі. Вони подивилися на мене й запропонували прийти мені на тренування до них. На другий день мені дали м’яч і завдання: пройти стінку із гравців. Я думав, що плечем мені вдасться розбити стінку. Розігнався, а хлопці в цей момент розійшлися. Я болячі вдарився підборіддям об гравій. Мені тренера допомогли піднятися в кажуть: завтра прийдеш. Я у відповідь пообіцяв це зробити, а про себе подував: ніколи більше не прийду. Однак все ж таки прийшов».
У 15 з половиною років, після двох років тренувань, Адамик вже грав за основний склад «Сокола». А далі — десятки турнірів і змагань у всіх куточках Радянського Союзу і за кордоном. Кандидат в майстри спорту, член збірної УРСР.
Зрозуміло, що спорт відтиснув на задній план все інше, в тому числі і навчання. Адамик не приховує, що тоді, після закінчення 8 класу, свідомо поступив в кулінарне училище, аби мати можливість професійно займатися спортом. Не покинув заняття спортом Адамик і під час строкової служби в армії, яку проходив в учбовому центрі у Воронежі в 1987-1991 рр. Однак, коли він повернувся після армії до Львова, з’ясувалося, що в житті країни відбулися значні зміни.
«Я вернувся, а радянський спорт вже розвалився. Останній чемпіонат, в якому я брав участь, відбувся в 1991 році. Але то вже був зовсім не той рівень, до якого я звик», — згадує Адамик.
Отож про спортивну кар’єру довелося забути.
«Спорт дав мені в житті все: характер, друзів, середовище і навчив мене реального розуміння, що таке командна гра», — говорить Адамик.
Успішний підприємець
Петро Адамик відомий передусім як один із власників мережі фотосалонів «Фуджі» у Львові, власник одного із найкрасивіших львівських ресторанів «Шекспір», а також співзасновник фірми, яка займається ландшафтним дизайном в Україні.
Адамик не приховує, що сьогодні віддає перевагу системному бізнесу, який дає можливість робити конкретні справи, який можна візуально побачити і оцінити результати. «Мені подобається той бізнес, який можна пощупати», — говорить Адамик.
Проте так було не завжди і перш, ніж досягти певного бізнесового рівня і статусу, довелося спочатку заробити стартовий капітал, а потім навіть і ризикнути. Отож в кар’єрі Адамика-бізнесмена було майже все: працював вантажником на «Світочі» (в 90-х роках це також був бізнес!), займався обміном валюти, відкривав і закривав власні торгові точки, торгував потриманими автомобілями. Аж поки разом зі своїм родичем не взяв кредит і не відкрив перший магазин-лабораторію з друку фотографій.
«Ми вирішили ризикнути і позичили 100 тис. дол. під 10% в місяць. За ці гроші придбали не нову фотолабораторію, орендували приміщення і обладнали його. Коли ми відкривалися, в нас лишилося грошей лише на 20 плівок «Коніка». Отож їздили кожні три години за новими плівками. Грошей не було взагалі. А через 10 місяців віддали позичені гроші. Ми розвинули, поставили ще нові фотолабораторії і вже через 5 років вийшли на інший рівень, ставши представником «Фуджі» в Західній Україні», — розповідає Адамик.
Успіх, досягнутий у фотобізнесі, наприкінці 90-х рр. відкрив перед Адамиком двері великих київських фірм, які завжди відчували брак успішних менеджерів. Пропрацювавши у столиці два роки, Адамик отримав нову кваліфікаційну підготовку, нові зв’язки, поштовх до нових ідей і додатковий капітал, який вирішив вкласти у створення нового бізнесу, в тому числі й у Львові. Так з’явилася фірма, яка сьогодні займається ландшафтним дизайном по всій Україні, а також львівський ресторан «Шекспір».
Адамик мріє привести до Львова відомих операторів ресторанного і готельного бізнесу, адже цілком справедливо вважає, що в нашому місті кількість закладів харчування та відпочинку аж ніяк не співвідноситься з якістю обслуговування клієнтів. Адамик свідомий того, що готельний бізнес потребує значних капіталовкладень і не дає швидкої віддачі чи надприбутків. Але він може собі дозволити цим займатися, адже з задоволенням відзначає, що для нього часи, коли гроші робилися заради грошей вже у минулому.
Молодий і амбітний політик
У політику Петро Адамик потрапив, на перший погляд, випадково. Як розповідає він сам, у 2003 році йому зателефонували і запропонували підписатися під листом на захист Марека Іващишина і «Львівської газети». Іващишина Петро знав ще з юнацьких років по грі в регбі, отож охоче надав йому підтримку. З тиском податкової, який потім довелося на собі відчути, Адамик справився самостійно, проте сам факт такого переслідування викликав в нього природне обурення.
Напередодні президентських виборів ресторан «Шекспір» став осередком львівських підприємців, які тоді виступили ініціаторами створення руху «Пора». А у листопаді 2004 року, як розповідає Адамик, «я і ще четверо моїх друзів, які на той час були вже активістами «Пори», просто з «Шекспіру» сіли в машину, мерседес S-класу, і поїхали в Київ. У Києві наші друзі підключили нас до вирішення організаційних проблем Майдану. Ми тягали продукти, організовували відправку і прибуття львів’ян, робили багато іншого. Так минуло 14 днів».
А коли була створена партія «Пора» Адамик органічно зайняв одне із керівних місць у львівській організації. Цьому сприяли не так дружні стосунки з Іващишиним та з багатьма іншими пористами, як те, що останні високо оцінили здібності Адамика як організатора і як людини, яка знає, що таке командна гра. Адамику доручають організацію і координацію акцій «Пори» Як розповідає сам Петро Адамик, серед них найбільше запам’яталася акція «Вшанування Буняка на Алеї обіцянок» та посадка Парку ім..Івана-Павла ІІ. Остання акція для Адамика — справа честі. Він вважає, що створення парку на Сихові — це конкретна справа для мешканців Львова. Отож, як каже Адамик, він обов’язково доведе її до успішного завершення, навіть якщо це доведеться зробити власним коштом.
Адамик, як політик, дійсно сьогодні декларує рішучі ідеї, головна з яких — до влади має прийти нове покоління. «У нас проблема в тому, що політики старої формації не мають слова і не хочуть його тримати», — говорить Адамик. Він категоричний у критичних оцінках старої влади і вірить в те, що прихід у львівську політику особисто його і його друзів дозволить змінити старі правила гри і змусить чиновників реально вирішувати проблеми громади.
«Якщо говорити про «Пору», то серед нас переважає тип бізнесменів-романтиків, а не прагматиків, Ми – люди, які хочуть не заробляти за будь-яку ціну, а насамперед зробити щось корисне для свого міста, для громади Львова. Це мені особисто цікаво. Отож я планую, що на наступних виборах ми також будемо балотуватися».
Разом з тим Адамик усвідомлює брак практичного політичного досвіду і знань і з готовністю декларує власне бажання вчитися. «Я відчуваю: щоб стати якісним політиком — треба вчитися», — зізнається він.
І останній штрих, без якого, на наш погляд, портрет Петра Адамика буде незавершеним.
Адамик завжди готовий допомогти тим, хто цього потребує. Він допомагає львівським спортсменам, культурним і громадським діячам, журналістам і просто мешканцям нашого міста. І робить це з легкістю і непідкупною щирістю. Однак неохоче про це розповідає. Погодьтесь, що це якість, яка сьогодні вкрай рідко зустрічається і не лише серед політиків та бізнесменів.
ІА "Вголос": НОВИНИ