Допустивши представників старої влади на інавгурацію, Ющенко дав привід сумніватися у здобутках Помаранчевої революції.
Вітаю вас усіх! В Україні розпочинається правління третього президента Віктора Ющенка. Країна і народ чекають на зміни. Від команди Ющенка очікують багато. Вимоги до його роботи з боку українців є надзвичайно високі. Але й кредит довіри поки що стовідсотковий.
Проте ще до інавгурації проявилася перша цікава тенденція: більшість прихильників Ющенка не терпить критичного ставлення до нового президента. Головним емоційним аргументом є наступний: не можна руйнувати віру людей у світле майбутнє та у здатність нової влади дійти до кінця тунелю. Ба, більше! Не можна ставити це під сумнів. Проте пояснити більш раціонально, чому ж не можна розглядати під лупою перші кроки нової влади, ніхто не може. Ми ж бо живемо в демократичній країні, й свобода слова була, здається, одним із найвищих стягів опозиції, яка нині здобула владу. Також не можуть пояснити логіку поповнення рядів прибічників Помаранчевої революції за рахунок учорашніх прислужників режиму. Звичайно, йдеться про високопосадових або ж впливових діячів. За
яким критерієм нова влада відбирає собі кадри з влади минулої?
Але наразі темою номер один залишається перехідний уряд президента Віктора Ющенка. Відбувши в перше міжнародне турне, Віктор Андрійович підписав свої перші укази буквально в літаку. Виконувачем обов'язків прем'єр-міністра стала Юлія Тимошенко, секретарем Ради національної безпеки та оборони — Петро Порошенко і Державним секретарем (посада запроваджена Ющенком замість голови Адміністрації президента) — Олександр Зінченко. Читач або ж глядач, який не забиває собі голову перестановками в коридорах влади, які відбуваються практично завжди, не завжди пам'ятає, ким учора був нинішній міністр або його заступник. Для цієї місії є засоби масової інформації. 1 саме вони дуже здивовані появою в оточенні нового президента його колишніх противників.
Першою моєю думкою після оприлюднення указів Ющенка було: та ж усі вони колись працювали із старою владою. І якою б несподіваною, недоречною або ж не до місця була ця думка, але вона відповідає дійсності. Як це не символічно, але перші три призначення президента стосувалися осіб, яких у жодному випадку не можна назвати на 100% «аборигенами» нашоукраїнського, а то й навіть опозиційного руху.
Юлія Тимошенко, як би вона не відхрещувалася від цього, таки очо-лювала разом із прем'єром Лазаренком Єдині енергетичні системи України. Про Порошенка
і Олександра Зінченка, які обоє прийшли до Ющенка з СДПУ(о) - як кажуть, no comments. А перший, до того ж, встиг разом із Азаровим і Ахметовим взяти участь у створенні Партії регіонів. Ще залишається Роман Безсмертний, який також прийшов із Адміністрації президента часів Леоніда Кучми, а тому дуже добре розуміє «чужих», які вже прийшли, продовжують приходити і приходитимуть із старої у нову владу. Проте наразі місце Безсмертного залишається невизна-ченим.
Власне, тепер можна зрозуміти, чому всі названі політики толерують приєднання до нової влади «чужих». Адже вони самі колись прийшли із влади в опозицію і чудово розуміють мотивацію тих, хто в останній момент намагається вскочити у поїзд, який вже відходить.
Зрештою, аби не ховатися за таємничим «чужі,» пригадаємо найвагоміших «перебіжчиків» із табору екс-президента Кучми в табір Віктора Ющенка.
Микола Азаров
Колишній перший віце-пре-м'єр-міністр і міністр фінансів в уряді Януковича, екс-глава Державної податкової адміністрації приєднався до Ющенка на Новий рік. Його постать довго маячила за спиною в Ющенка на святковому Майдані. Якщо Ющенко й справді хоче вирішувати проблеми в сучасній Україні, то першим чином йому слід починати із чистки «податкової». Адже саме всемогутність та вседозволеність ДПА, яку виплекав Азаров, заводила основну масу підприємців у глухий кут, вихід із якого був тільки один — платити за «дах». Якщо парламент підтримає пропозицію Ющенка щодо Тимошенко, то Азаров може навіть і не розраховувати на місце в новій системі влади. В кінці 90-х Азаров залив Тимошенко стільки гарячого сала за шкіру (взяти хоча б знищення під корінь її банку «Слов'янський»), що йому краще Юлі на очі не потрапляти. Хоча, як це не парадоксально, але і на Майдан, і на прийом до Ющенка Азарова привів Петро Порошенко, з яким у Миколи Яновича склалися давно чудові стосунки.
Василь Базів
Обличчя Василя Базіва знайоме галичанам якнайбільше. Саме тому на його появу на Львівщині чекати не слід. Базів розуміє: для нього це може погано закінчитися. До того ж львів'яни, як найбільш активні учасники Помаранчевої революції, повинні поставити вимогу перед президентом Ющенком, щоби він не допускав до себе людей, подібних Базіву. Колишній заступник голови Адміністрації президента Віктора Медведчука очолював аналітичний блок і, безумовно, мав безпосереднє відношення до різноманітних провокацій, які організовувалися проти кандидата у президенти Ющенка. Та навіть якщо згадати його виступи-промови після отруєння Ющенка, під час яких він бризкав слиною й висміював оточення майбутнього президента, яке не змогло вберегти свого шефа від замаху, то стане зрозуміло: Базіва не можна підпускати й за кілометр до Ющенка. Проте він уже там, і поява його в прямому ефірі на «5-му каналі» — тому підтвердження.
Олександр Волков
Помаранчевий танк — найбільш вдале прізвисько для Волкова. Вчорашній помічник Кучми, екс-роз-порядник парламентської більшості, кращий друг Піховшека, якому він виділив місце в своєму передвиборному блоці у 2002 році, — перелік можна продовжувати. Але для чого? Волков належить до класичних лобістів, яким влада потрібна виключно як ресурс для досягнення цілей. І якого кольору ця влада—для нього не має значення. Тому, відчувши різку зміну ситуації, Волков миттєво одягнув помаранчевий шалик.
Яким би не було ставлення до Тараса Чорновола, але під час дебатів із Бродським на «5-му каналі» він поставив вірне запитання: чи не слід «Нашій Україні» розпочати люстрацію серед тих, хто приєднався в останній момент, щоби пожинати лаври революції? Люстрація — це взагалі окрема тема для розмови, а нині перед Ющенком стоїть і справді складне завдання: як відсіяти полову від зерна.
Костянтин Григоришин
Ще один бізнесмен, який одним із перших приєднався до Майдану - російський(!) підприємець Григоришин. Щоправда, грошей у нього залишилося небагато, як він сам розповів про це «Українській правді», але зате в нього є сильне бажання повернути назад втрачене майно. І якщо Ющенко або ж хтось із його оточення спробує допомогти Григоришину, то постраждають від цього насамперед есдеки. Саме Суркісу Григоришин не може пробачити того, що в нього забрали частину прибуткових обленерго та феросплавних заводів. Чи не здається вам, що дехто одягнув помаранчевий шалик із схожою метою, що й Волков, — повернути собі втрачені позиції в бізнесі або вплив на економіку?
Костянтин Грищенко
А це яскравий представник дипломатичної інтелігенції. Якщо попередні «чужі» цікавляться виключно економічною стороною Помаранчевої революції, то для Грищенка важливо підняти свій міжнародний імідж. Хоча невже він вважає, що всі скоро забудуть його співпрацю з попереднім режимом? Зате тепер він може розраховувати на посаду посла в одній із найбільш розвинутих західних держав. Грищенко — дитя багатовекторної політики, яку довший час проводила Україна на міжнародній арені і яку, не виключено, буде продовжувати реалізовувати Ющенко.
Андрій і Леонід Деркачі
А от родина Деркачів, хоча й примазалася до революції, але відіграла в ній значну роль. Точніше, відіграли журналісти їхнього телеканалу і радіо «Ера», які за два тижні до 31 жовтня різко «поміняли» кандидата. Якщо на печатках на «Ері» десять разів показували Януковича, то потім стільки ж разів, а може, й більше, демонстрували Ющенка. Як не крути, але у виборчу урну теперіш нього президента вони докинули 5-7%. На жаль, і тут прагматичне ставлення взяло гору над романтизмом і бажанням скинути пута режиму. І це логічно, адже саме Деркач-стар-ший, той, що Леонід, активно брав участь у розбудові та зміцненні режиму на посаді голови СБУ. А молодший Деркач тим часом проводив активну бізнес-політику у сфері ядерної енергетики та ЗМІ. Можливо, і їхня участь у революції була б гідно оцінена, якби не інший факт: Деркачі перебувають у родинних стосунках із другим президентом України Леонідом Кучмою. Як казав в одному із своїх інтерв'ю Андрій Деркач: я виріс на руках у Леоніда Даниловича. Кучма допоміг зробити кар'єру і Леоніду Деркачу. І що отримав натомість? Напевно, це і є справжня політика. Чи не боїться Віктор Андрійович, що із ним можуть так вчинити? Хоча б ті ж Деркачі...
Анатолій Кінах
Кінах є одним із найбільш дивакуватих перебіжчиків. Часто навіть видається, що решта опозиціонерів (а віднедавна — влада) стороняться Кінаха. І це при тому, що той першим після другого туру перейшов на бік Ющенка. Він дивує своєю пасивністю та замороженістю без прагнення змін в очах. Його перефарбування в помаранчевий базувалося виключно на бажанні зберегти своє політичне обличчя. Він не може розраховувати на супердивіденди від того, що постояв кілька тижнів на Майдані. Отож його перспектива — це поступове формування свого кола у новій владі. Скромні бажання, як сказав мій знайомий.
Олександр Лавринович
А це взагалі унікальний політик. Його впевнено можна називати «фарбованим лисом». Із оповідання Івана Франка з однойменною назвою, у якій лис перефарбувався із рудого (щось схоже на помаранчевий) у синій колір. Лавринович, який пройшов до парламенту за виборчим списком «Нашої України», Із чистою совістю пристав на пропозицію старої влади і перейшов працювати в уряд на посаду міністра юстиції. І це при тому, що він залишається членом Народного руху України, який є вагомою партією в «Нашій Україні». Пропрацювавши в уряді більш ніж два роки, Лавринович дочекався Помаранчевої революції. І наче нічого не сталося знову з чистою совістю «змиває» із себе владну фарбу і стає знову рудим (себто помаранчевим). Не здивуюся, якщо в уряді Тимошенко він буде також успішно працювати. Такі не тонуть!
Євген Марчук
От Марчук — істинний перебіжчик. 1999 року він був опозиціонером — відома «канівська четвірка», яку «розвів» Марчук, і вислужив тоді в Кучми посаду секретаря РНБО. Тепер він також брав активну участь в опозиційному житті і «впевнено» дожив до результатів революції. Щоправда, дивно Марчук потрапив в опозицію. Спершу його звільнив Кучма, і тільки потім у нього «відкрилися» очі на події в країні. Це ж треба так— майже спляча красуня, яку поцілувала опозиція! От тільки доведеться Марчуку шукати собі місце нижче попереднього, бо сьогодні бал в уряді править «газова принцеса Юля», яка на дух не переносить Марчука. Проте Тимошенко не зможе його критикувати, оскільки на шиї в Марчука помаранчевий шалик.
Олександр Омельченко
Пригадую, як щороку Омельченко разом із Кучлю святкував уродини, і ЗМІ смакували цей процес. Та й по «долгу служби» Омельченку доводилося тісно співпрацювати з владою щодо адмінпримі-щень, земельних питань і т.д. Головною причиною, чому Омельченко пішов на Майдан, стало бажання (перепрошую за часте нагадування) втримати київську владу в своїх руках. Адже коли би до влади прийшов Янукович-Медведчук, то мерське життя Омельченка завершилося б.
Святослав Піскун
Крім Марчука, ще одним «силовиком», який притулився до революції, став генеральний прокурор Святослав Піскун; його громадськість України знає давно — ще з часів перебування у Нодатковій епохи Азарова, де він займався фактичним створенням податкової міліції. А потім була посада Генпрокурора та обіцянка («зуб на холодець») розкрити вбивство Ґонгадзе. Звичайно, цього не сталося. Обіцяти — не означає одружитися. Тепер Піскун знову у владі — новій, ітепер у намаганні вислужитися перед Ющенком розпочав «полювання на відьом».
І насамкінець залишається питання до Віктора Андрійовича: чи не страшно Вам, що «люди із вчора», зрісшись із Вашою новою елітою, прививатимуть і передаватимуть їй старі звички? Як відомо, з ким поведешся — від того й наберешся...
Кирило Джура
ІА "Вголос": НОВИНИ