Кожне місто чи село має свої легенди. Всюди знайдеться місцина, про яку складено цікаву історію і ніхто не знає точно, правда це чи ні.
Львів нічим не відрізняється, тут легенди на кожному кроці. Всі райони мають, що показати й розказати. Не важливо, чи це пам’ятка природи, чи побудована людьми архітектура, міфічні істоти є і там, і там. Історії про потойбічне весь час цікавили мешканців. Тема нечисті є однією з найпопулярніших. І навіть якщо вона лякає, то все одно захоплює.
Де земля дихає легендами
Природні пам’ятки дуже часто мають енергетику потойбічного або ж це просто історії, написані людьми. В будь-якому випадку, народжуються вічні легенди, які живуть і донині. У Львові дві природні локації найбільш міфічні: Медова печера і Лиса гора.
Медова печера — місце, яке зразу впізнають люди, що люблять гуляти найзагадковішими місцями. Її було видовбано в 1850 році, а назва походить від жовтуватого, наче мед, кольору вапняку.
Як і усі печери Медунка має і свої легенди.
Найбільш відома розповідає нам про те, що один мельник зі Львова, у якого був свій млин на Полтві, довідався про скарб короля Данила. Йому вдалося відшукати камінь із вказівним знаком у вигляді хрестика. Відступивши від нього на три кроки у південному напрямку, він почав копати. Коли врешті він побачив скриню зі скарбами, раптом, з-під землі вискочив дідок з довгою бородою, і закричав: «Біжи додому! Твій млин горить!».
Мельник оглянувся і побачив з боку міста вогонь та дим. Кинувши лопату він щодуху помчав до свого млина. Коли він нарешті прибіг, то побачив, що ніякої пожежі нема, а його млин стоїть цілісінький і неушкоджений. Тоді ж мельник зрозумів, що має справу з потойбічним, а саме з духом, який охороняє скарби. Коли він повернувся на те місце, де копав, то з подивом побачив, що і сліду немає від ями. Він був мудрою людиною, і щоб не починати конфлікт з підземними духами, вже більше не шукав того скарбу.
Лиса гора, також відома як Гора Лева чи Піскова гора, раніше була місцем замку князя Лева Галицького, зруйнованого в 1340 році. Через вирубку та піщані кар’єри вона залишилась лисою.
За давніми переказами, саме на тут опівночі проводили свої шабаші відьми й чаклунки. Вони сиділи кругом, закликали Сатану, приносили чорного цапа, якого споживав сам пан зла.
Місцеві казали, що в ніч на Івана Купала там не можна перебувати, бо земля «відкривається», і крізь неї виходять духи померлих.
Один з часописів Львова, у 1925 році, зазначає, що 11 березня була страшна негода, буревій зірвав з гори піскову брилу. Перехожий побачив, на тому місці з’явився образ лицаря, у панцирі й при зброї. Фігура стояла нерухомо, із наступним поривом вітру зникла.
Інша легенда стверджує, що у XVII столітті у підніжжя гори було отаборилися цигани, але неприязнь місцевих мешканців змусила їх полишити місцину. По собі вони залишили криницю, а через певний час у ній втопився юнак, як казали від нещасного кохання. З того часу вона почала вабити до себе, один за одним там вкорочували собі віку городяни. Зрозумівши всю небезпеку того місця, громада вирішує закопати криницю.
Домівка для привидів
Побудована людьми архітектура, а саме храми, бібліотеки, театри музеї, дуже часто притягують до себе потойбічних духів, які оселяються там й почуваються наче вдома. Деякі навіть мають імена. Львів має незлічену кількість споруд, де, за легендами, мешкають такі гості. Та найцікавіші історії про Домініканський собор та центральну бібліотеку імені Лесі Українки.
Домініканський собор — один із найвеличніших храмів Львова. Його історія починається з XIII століття, коли на цьому місці вперше з’явилася дерев’яна святиня. Зараз тут знаходиться Музей історії релігії.
Після розчистки підземель працівники музею зіткнулися з чимось, що не піддається раціональному поясненню, в соборі починають лунати дивні звуки. Гуркіт, ніби хтось переставляє меблі, звуки кроків, навіть спів.
А найбільш загадкове — це силует монаха в білому плащі, із чорним хрестом на спині. Він нікого не чіпає, наразі працівникам здається дружелюбним, наче просто обходить свою територію. Персонал музею добре навчився впізнавати його появу. Якщо безпричинно відсувається портьєра — значить, він поруч. Списати все на протяг не можна, адже привид обрав приміщення, де його нема. З полиць одна за одною падають книги, а вночі, коли весь собор затихає, навіть чути звук невидимої служби. Ніхто жодного разу не бачив обличчя привида, але його силует блукає собором вже багато років, і хто знає, скільки ще блукатиме.
Центральна бібліотека імені Лесі Українки також має свого привида, який почувається наче вдома.
На відміну від привида-монаха, його силует ніхто не бачив, лише відчували присутність. Проте він також має чим виділитися, у нього є ім’я — Юлік.
Приміщення, в якому нині розташована Центральна міська бібліотека, зберігає в собі не лише книги, а й тіні минулого, власну історію. Колись тут був прихисток для євреїв. Саме завдяки цьому і з’являється Юлік. Разом із дружиною Анною він займав житлові кімнати ліворуч від сьогоднішнього читального залу. Після його смерті речі перенесли на горище для поминок, і саме тоді почалися дивні явища. Працівники неодноразово чули кроки в порожніх приміщеннях, в кімнатах раптово могло загорітися світло, іноді двері зачиняються прямо перед тобою. Юлік доброзичливий привид, який не хоче лякати чи шкодити комусь, він, скоріше, грається, нагадуючи про свою присутність. А також ніби хоче сказати, що це його домівка і він тут господар.
Обличчя Львова з темним минулим
Дуже часто люди дізнаються про якесь місце, якраз-таки, коли почують легенду. Проте у Львові такі історії можуть бути всюди. Не лише в печерах або інших місцинах, які самі по собі ніби мають щось потойбічне, не лише в соборах чи бібліотеках з цікавим минулим, їх можна почути й у самому центрі міста.
Легенда є і про будівлю, яка для багатьох асоціюється зі Львовом, наче саме вона його обличчя. Повз яку щодня проходить величезна кількість туристів, де з висоти відкривається неймовірний краєвид на місто.
Ратуша — одне з найвідоміше місць у Львові, яке теж має свою моторошну історію.
Львівська Ратуша також має свого привида, проте цей не надто дружний. Почалося все кілька століть тому.
Опівночі він з’являється у вигляді чорної, мов ніч, труни, яка літає залами, піднімається сходами, а її моторошне відлуння викликає мурахи на тілі. Сторожа, що чергувала вночі, та родина трубача, яка мешкала у кімнатці на вежі, щоразу були готові ховалася в закутках, адже не знали, що їм робити.
Появу чорної труни довго ніхто не міг пояснити, але таємниця була відгадана.
Якось, колегія лавників не досить уважно розглянула судову справу і засудила невинного чоловіка на смертну кару. Згодом вони знайшли справжнього злочинця, але було вже пізно.
Саме після цього і почала з’являтися чорна труна, немов нагадування про душу, яка була загублена через помилку.
Нове покоління лавників вивело величезними літерами на обкладинці лавничої книги слова: «Пам’ятай про труну, що сходами та залами Ратуші ходила».
Тепер, беручи книгу до рук, кожен дуже добре подумає перед тим, ніж приректи когось на тяжку кару.
Легенди — це те, що житиме вічно. Ніхто не дізнається, що з цього правда, а що вигадка. Проте, поки це цікавить людей, такі історії житимуть А озираючись назад і дивлячись на сьогодення, можна зробити припущення, вони нікуди не зникнуть. Будуть додаватися лише нові, і люди далі гадатимуть, чи дійсно це так, чи це звичайна легенда.
Анастасія Вегера, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка
ІА "Вголос": НОВИНИ