Вибори-2004 гранично увиразнили і загострили всі проблеми та протиріччя українського державотворення, а їхній результат засвідчив: за чотирнадцять років прірва між народом і владою сягла критичної межі; суспільство дозріло до готовності протиставлятися владі та конкретним її носіям; Україні потрібна не просто зміна влади, а якісні зміни у функціонуванні держави.
Вибори закінчилися, Віктор Ющенко став не просто новим Президентом, а Президентом народної надії. Однак відразу виявилося наступне.
По-перше, що перемога Віктора Ющенка – це все-таки не результат співзвуччя прагнень народу і потреб держави з ідейно-програмовими засадами лідера та його команди, а передусім - наслідок ненависті до злочинного режиму: домінував антирежимний бунт ПРОТИ, а не національно визначена боротьба ЗА.
По-друге, що небувала, приголомшлива єдність тодішньої опозиції і народу все ж мала односторонній характер: більшість народу справді всіма помислами була з майбутньою владою, зате ця тоді майбутня, а тепер реальна влада тільки вдавала єдність із народом.
По-третє, що внаслідок “помаранчевої революції” переміг не народ і навіть не виборці В.Ющенка – перемогла нічим не з’єднана збираниця лідерів та лідерчуків, які присвоїли собі звання “монолітної команди Ющенка”, які клялися у своїй безмежній відданості В.Ющенку та Майдану і які після перемоги відразу забули про свої клятви та обіцянки і негайно розпочали звичну для себе справу - люту гризню за свої кланові та шкурні інтереси. Не може бути, щоб вони не розуміли, як це шкодить і справі, й авторитету В.Ющенка. Значить, роблять це свідомо. Очевидно, сильний Президент їм більше не потрібний – здобуті становища відкривають можливості самостійної гри, у якій сильний Президент тільки сковує.
По-четверте, що рівень політичного мислення нової влади, як і попередньої, традиційно нікчемний, свідомість цих політиків зорієнтована виключно на бюрократичні заходи, політичну комбінаторику і торги, через що і ця команда теж не розуміє істинних причин державотворчих невдач – і попередників, і своїх. А тому все списується, по-перше, на гріхи колишньої влади, по-друге – на обмаль часу. Це правда. Але правда й те, що за сто днів нова влада продемонструвала такий підхід до проблем державного будівництва, який у принципі не може відкрити перед Україною інших перспектив, як перспектива більш-менш цивілізованої неоколонії.
Оцінювати результати виборів інакше, вдавати, що зрушень на користь народу, України ще не відбулося тільки за браком часу, – помилково і небезпечно для нової влади, передусім для Президента. А саме таку ілюзію сіють хитрі, але нещирі “соратники” Президента, як це показали підсумки перших ста днів його керівництва.
Програмне ядро пропаганди “оранжевої революції” складала соціально-економічна проблематика. Це влаштовувало всіх. Зубожілий і нещадно грабований народ залюбки відгукувався на перспективи поліпшення свого матеріального становища і розправи над грабіжниками. Лідери партій – учасників коаліції також виявилися палкими прихильниками такої програми, звуженої до десятка соціально-економічних обіцянок, бо це нічим їх не зв’язувало і ні до чого не зобов’язувало, зате гарантувало їхнім безликим і знеціненим в очах народу партіям участь у новій владі та прекрасну стартову позицію у перегонах під назвою “Вибори-2006”. Різношерсті “соратники”-скоробагатьки – владні і бізнесові – також масово демонстрували відданість цим ідеям, прекрасно усвідомлюючи, що це зовсім не загрожує їхнім інтересам, а причетність до опозиції гарантує їм безпеку, вигоду і посади.
Влаштовувала така програма “оранжевої” опозиції і попередню владу, яка сподівалася кількома популістськими заходами вибити всі козирі з рук противника: ви, мовляв, це тільки обіцяєте, а ми – уже даємо. Але не допомогло – тяжкі гріхи переважили над запізнілими благодіяннями.
Отже, ненависті до режиму, величезної популярності В.Ющенка, підтримки Заходу і десятка соціально-економічних обіцянок вистачило для хай не дуже переконливої, але таки реальної перемоги. А що далі?
Попередньої влади вже немає, авторитет лідера – категорія змінна, підтримка Заходу більше словесна і надто вимоглива, зате на повен зріст постає перед новою владою соціально-економічна проблематика: виборці чекають, коли ж, нарешті, “багаті будуть допомагати бідним”, а ті щось не квапляться. Між тим обмануті надії можуть дорого коштувати владі. Адже люди сподівалися, що латати бюджетні діри влада буде за рахунок олігархів, а дочекалися різкого підвищення податків, платежів, цін...
Але з цим ще можна почекати – народ, мовляв, і не таке терпів, потерпить і зараз. А як бути з невідкладними проблемами, які вже загрожують владі?
Першою проблемою і першим випробуванням для переможної коаліції став розподіл основних портфелів. Це відразу поділило амбітних лідерів на першосортних і другосортних, дехто залишився ображеним, але коаліцію вдалося зберегти, хоч і потрісканою вздовж і впоперек.
Другою проблемою стала кадрова політика, здійснювана виключно за критерієм “наш – не наш”. Причому в категорію цих “наших” не потрапив жоден із тих, що справді боролися за українську Україну, не бралися до уваги і такі речі, як професіоналізм чи авторитет у громаді. Такої безпардонної демонстрації клановості не сподівався ніхто, і вона стала шоком навіть для дуже відданих В.Ющенку людей.
Третя проблема – фальшиві обіцянки: сформувати уряд без партійних лідерів – “уряд із новими обличчями”; при формуванні уряду відокремити владу від бізнесу; уже за перших сто днів відчутно змінити життя народу на краще. Нічого з цього не виконано, усе робиться “з точністю до навпаки”, ніяких переконливих пояснень народ не почув, ніхто за обмануті надії не вибачився.
Четверта проблема - забезпечення командної гри. Дехто з політологів уже відкрито говорить аж про три уряди (РНБО, Секретаріат, Кабмін). Якби ж тільки три! Таке враження, ніби у нас стільки урядів, скільки найвищих урядовців. Така ситуація мусила виникнути, оскільки спільної ідеї та програми державотворення влада не має. Тому всі клянуться у вірності Президентові та ідеям Майдану (правда, ніхто не конкретизує їх), усі запевняють у згуртованості влади, але кожен член команди діє на власний розсуд і відповідно до передвиборних інтересів - власних чи своєї партії. Єдине, що спільне для них усіх, - ніхто з них не збирається радитися з народом, які реформи проводити, яку саме державу будувати.
Так, Президент пообіцяв 30 реприватизацій, а прем’єр розщедрилась аж на 3000. Яка причина такої гігантської розбіжності: рідко зустрічаються чи йде боротьба за симпатії виборців? Енергійна і послідовна Ю. Тимошенко вже зрівнялася за популярністю з Президентом. Для неї це - закономірний виграш. А для В. Ющенка? А ще порівняйте стрімко зростаючий рейтинг блоку Юлії Тимошенко із трьохпроцентним рейтингом чи то президентської, чи “романо-безсмертної” партії Народний Союз “Наша Україна”... І вже тяжко стурбований долею України московський політик Б. Нємцов, радник Президента України, називає Ю. Тимошенко найбільшою перешкодою на шляху України до прогресу. Москва ніколи не відзначалася делікатністю щодо України, але такий грубий випад проти українського прем’єра – це щось нове й особливо принизливе. Спробуймо вгадати, чи після цього Президент відмовиться від такого радника: це багато прояснить...
Віце-прем’єр А.Кінах щодня – на телебаченні. Прозорість влади? Але чомусь із його промов завжди випливає, що дії уряду були б набагато ефективнішими, якби було враховано те, що знає тільки він, Анатолій Кінах, але ж він – тільки віце... Мучиться чоловік: із політикою прем’єра категорично не згоден, але у відставку піти ніяк не може – без нього ж усе пропаде!.. Та й боротьба Петра Порошенка з ЮлієюТимошенко може закінчитися не на користь прем’єра, а тоді...
Олександр Мороз – у найвигіднішому становищі: ні за що не відповідає, зате всіх оцінює. А ще, за давньою звичкою, – співає і пропонує. Тільки вже не “Інтернаціонал” на сходах колишнього музею Леніна і ще не гімн України. І не в складі тріо із П.Симоненком та О.Ткаченком, а соло. Тепер він оспівує діяльність міністрів-соціалістів в уряді В.Ющенка, які “працюють найкраще”. От тільки біда – замало їх там... І пропонує вже не як колись, коли був спікером, двадцять четвертий раз переголосувати котрийсь із законів, які були вкрай необхідні грабіжникам народу і держави, а зовсім інше. Наприклад, у співавторстві з П.Порошенком – законопроект про узаконення державного статусу російської мови. Звичайно, тут не йдеться про російську мову: наближаються вибори, а на цей гачок може “клюнути” значна частина колишнього електорату В.Януковича. Великі українські патріоти і закляті “нашоукраїнці” із Секретаріату Президента теж розуміють це, а тому, щоб випередити О.Мороза, гарячково взялися готувати проект указу про використання російської мови в державних установах, який фактично перекреслює надії українців на державність своєї мови. Вгадайте, про що йшлося при цьому панам О.Морозу, П.Порошенку та О.Зінченку: про русифікацію України, про авторитет Президента, про росіян чи про те, щоб вони і в майбутньому були при владі? Але що б ви не вибрали, а реальність така, що зорієнтовані на осіб, а не на свою національну ідею виборці-українці нікуди не дінуться: пошумлять, а потім все одно проголосують за цих і їм подібних панів - вони ж були за В.Ющенка...
Р.Безсмертний робить три речі. По-перше, творить президентську партію. Виникає питання: це входить в обов’язки державного чиновника? По-друге, партію він творить дуже “нову”, але чомусь за прикладом “Злагоди” і блоку “За єдину Україну” – чисто бюрократичним порядком, без будь-якої ідеології, що відразу робить її ідейно неконкурентною на майбутніх виборах. Розрахунок – на масовість завдяки авторитету В.Ющенка? Ця партія таки пройде в парламент, але належної кількості мандатів не здобуде, що поставить Президента в дуже невигідне, залежне становище. А може, так і задумано? По-третє, він готує злочинну адміністративно-територіальну реформу, на яку, знаючи свій “авторитет” у суспільстві, не наважився навіть Л.Кучма. Реформи ще немає, а негативні для авторитету Президента наслідки цих “новацій” уже є.
Секретаріат, очолений О.Зінченком, схоже, тримає Президента в такому інформаційному полі, де Україна присутня виключно як територія, а українська нація – як населення. Інакше неможливо пояснити такі речі, як ігри з указом про російську мову чи цілковите ігнорування новою владою проблем відродження, розвитку та державного самоутвердження української нації.
Р.Зварич, запідозрений у лобіюванні інтересів нафтових магнатів і в брехні про свою освіту, веде себе, однак, таким чином, що складається враження, ніби не він залежить від Президента, а навпаки. Парадокс: нещодавно українська влада відмовила якомусь американському адвокатові у праві захищати екс-голову донецької облради Колесникова. Підстава: адвокат не має української юридичної освіти. А міністр юстиції? І сміх, і гріх... По-друге, Р.Зварич клянеться у вірності законам. Тобто тим законам, які прийняв попередній режим для свого збагачення та захисту і за якими було ограбовано народ? А скільки законів новий міністр юстиції опротестував як антинародні?
М.Томенко влаштовує шоу і творить гуманітарну політику. Правда, не так уже й творить і не так уже й українську. Але тут уже, як кажуть, хто як уміє, так і піє. Чому В.Ющенко саме йому доручив цю справу – велика загадка. З таким же успіхом той міг би займатися плануванням космічних досліджень чи аграрною політикою. Але їх Бог милував, а українська наука, освіта, культура, духовність чомусь мають пережити і таке...
Чекати від П.Порошенка й очолюваної ним РНБО ідей національної консолідації та відродження було б просто наївно: судячи з телевиступів, там більше зайняті обсягом владних повноважень і відпрацюванням реверансів у бік Москви. Це ж треба: керівник Ради національної безпеки й оборони України пропонує разом із О.Морозом законопроект, фактично спрямований на нищення найбільшого скарбу нації - української мови! Будемо втішатися надією, що, може, Президент за сто днів просто не встиг пояснити йому, інтереси якої саме нації він має захищати?
Ю.Луценкові дісталося найбільш “гаряче” крісло: він невтомно витлумлює порушників закону, які, до того ж, як виявилося, - поголовно злодії та прихильники В.Януковича. Свята справа! Недобитки масово перебігають у табір влади. Але – цікавий штрих! – чомусь не під крило В.Ющенка, не в партію НСНУ, а до О.Мороза, як ті “триста спартанців” із СДПУ(о), які гуртом перебігли в СПУ. Усе правильно: ховаються за спину сильного... Крім того, Ю.Луценко ґрунтовно реформує міліцію. Давно пора! Та от біда: чомусь від цих реформ міліція не стає іншою – просто раніше вона безмовно служила попередній владі, а тепер її “очищають”. Готують до служіння владі нинішній? Бо і сьогодні, як і вчора, вона узалежнена тільки від влади, але жодною мірою – не від громади. І єдине, чого зможе досягти міністр такими реформами, – це те, що при ньому жоден міліціонер нічого поганого робити не буде. А от демократичні реформи, які ми вже давно пропонуємо, тут справді якісно змінили б ситуацію. Та до цього не доходить: українські демократи дуже люблять демократію, але панічно бояться народовладдя. І ще: із виступів Ю.Луценка складається враження, що насправді він не міністр внутрішніх справ, а тільки міністр міліції. А це погано – і для нього, і для міліції, і для суспільства.
О.Турчинов оголосив, що буде реформувати СБУ. Цих реформ уже було й було. Допускаю, що потрібна й ця. Але насторожує, що знову ні глава держави, ні новий керівник Служби не пояснюють суспільству причин, мети та завдань реформи і якою ж має стати СБУ після цього. Це буде орган безпеки держави чи, як і до цього, тільки влади? Чи й для реформованої СБУ антиукраїнські сили будуть тільки “опозицією”, а українські державницькі організації – об’єктом “розпрацювання”? Питань багато, а відповідь одна: як хочуть, так і зроблять. І це справедливо: на виборах більшість проголосувала за В.Ющенка і його команду, а не за якусь політичну програму...
Цей перелік можна продовжувати, але не варто: і так зрозуміло, що
1) ніякої цілісної і перспективної програми державотворення нова влада як не мала, так і не має;
2) ніхто з нової команди не тільки не пропонує такої програми, але й навіть не заїкається про її необхідність (щоб не розкривати свої карти і не сковувати себе зайвими зобов’язаннями?);
3) про ніяку командну гри немає й мови;
4) проукраїнська спрямованість і державотворчий професіоналізм нових урядовців викликають великі сумніви;
5) найбільшою загрозою для політичного майбутнього В.Ющенка є його ідейно-політична невизначеність, ігнорування народу як суб’єкта державотворення та анархічні дії його ж команди;
6) за таких тенденцій і темпів від авторитету В.Ющенка скоро мало що залишиться.
Для чого все це робиться? Для чого так квапливо руйнують політичний авторитет В.Ющенка? Кращого ж немає. Крім того, саме навколо В.Ющенка об’єдналися мільйони українців, саме з ним народ пов’язує свої найбільші надії, саме завдяки йому терплять українці “кидки”, провали та відверто антиукраїнські дії представників нової влади.
А наміри очевидні: якраз саме тому треба якомога більше ослабити Президента, відчужити його від власного народу, щоб нав’язати йому все те, що має перетворити українську націю в безтямне населення, а Україну – у вотчину різних пройдисвітів. Розрахунок – на те, що народ не зорієнтується і легко заковтне реалізацію ідеї парламентсько-президентської форми правління, де жменька номінальних українців розчиниться серед неукраїнських, антиукраїнських і космополітичних кримінально-олігархічних сил. А тоді знову – але вже під прикриттям верховнорадної колективної безвідповідальності – “Дайош Україну без українців!” Уже й цифри проскочили: населення вистачить і 30 мільйонів, селян – 2 мільйони...
П’ята проблема – посіяні ілюзії. Основу сил “оранжевої революції” склав національно-патріотичний табір. Патріотична риторика лідерів породила ілюзію, ніби нова влада буде справді українською і ніби вона займеться вирішенням наболілих національних проблем. А маємо:
- уряд, персональний склад якого викликав знамениту репліку Б.Олійника: “Ви ж не забудьте ще й про українців...”;
- проект указу Президента про захист російської мови, за яким закон про мови і державний статус української мови фактично перекреслюються;
- державні службовці як демонстрували зневагу до української мови за Кучми, так і продовжують за Ющенка;
- інформаційний простір України як був неукраїнським за власністю, складом і суттю, таким і залишається;
- мільйони українських дітей і молоді як русифікувалися в наших навчальних закладах, так і русифікуються;
- українська культура як була загнана в глухий кут самодіяльності, так там і гибіє;
- українці як не були основним кадровим резервом влади, так і не стали ним;
- замість відродження покаліченої окупаціями, терором і геноцидом української нації нам на весь голос торочать про політичну націю – місцевий варіант “радянського народу”, але вже на космополітичних засадах;
- маємо віце-прем’єра з питань європейської інтеграції, але не маємо в уряді жодної людини, яка б займалася проблемами українського національного відродження і розвитку, що є дуже переконливим свідченням про справжні пріоритети влади;
- замість заходів на збереження українського села як животворної клітини української нації – адмінреформа, яка має це село доконати. Уже запущено “ідею”, що Україні вистачить і два мільйони селян, щоб прогодувати країну. Правда, ще не вирішено, куди подіти мільйони “зайвих” українців. Але щось придумають. Будемо сподіватися, що все ж не стануть запозичувати досвід іншого “реформатора” – Адольфа Гітлера, перед яким теж стояла ця сама проблема...
І тепер все більше українських патріотів починають чухати потилицю: вибори ніби й виграли, але за що боролися і що вибороли? І що виборемо у 2006 році?
Шоста проблема - демократизація і прозорість влади. До, під час і після виборів-2004 про необхідність демократизувати систему говорили практично всі. Переможці про неї говорять і зараз. Але тільки говорять. І якщо під демократією розуміти балакання про демократію, то Україна - найдемократичніша країна світу. Насправді маємо наступне:
- міністрів та керівників відомств призначають і досі – таємно і підкилимно;
- голів обласних адміністрацій призначають, а не обирають;
- усіх голів райадміністрацій призначають без участі громади, звідси – численні акції протесту;
- структури влади “реформуються” виключно шляхом кадрових змін, вони й далі формуються тільки шляхом номінації, а не виборів, обслуговують владу, а не служать громаді, відповідальні перед “верхами”, а не перед громадою;
- тоталітаризм у кадровій політиці: заміняти всіх – аби “наш” (отже, прецедент створено: відтепер якості та результати діяльності службовця до уваги не беруться, нагромадження державотворчого потенціалу не потрібне);
- 18 тисяч службовців замінено кулуарно - без участі громади чи хоча б місцевих рад: за партійними квотами та за принципом особистої відданості;
- усі реформи проводяться виключно на бюрократичних, а не демократичних засадах, чисто структурні зміни видаються за системні, громада, її виборні органи залишається безправним і безмовним об’єктом чиновницьких маніпуляцій;
- вибори до ВР і до місцевих рад не розмежовані;
- про реальну систему відкликання “народних” депутатів уже навіть перестали говорити, тим більше, що вони “обиратимуться” (народом чи лідерами партій?) за партійними списками;
- проблеми функціонування і перспективи української держави обговорюються новою владою з ким завгодно: з Вашингтоном, Москвою, Брюсселем, Варшавою, “українськими” олігархами і навіть із російськими нафтобаронами – але не з українським народом...
Так “демократизує” Україну нова влада. Очевидно, вона так любить народ, що не хоче обтяжувати його зайвими клопотами...
Між тим саме в цій сфері – потенційна сила влади ще популярного в народі Президента. Але жодних спроб зміцнитися опорою на цей народ з боку В.Ющенка не видно. А жаль.
Зате видно щось інше. Зокрема – продовження старих “демократичних” (точніше – космополітично-антиукраїнських) тенденцій у нових умовах.
Так, нова влада продовжує брехливе балакання старої влади про “демократичну рівність усіх громадян”. На цій підставі стара влада відмінила графу “національність” у паспортах, “забула” про українців як націю в Конституції, сформувала Верховну Раду, національний склад якої чомусь завжди є величезною таємницею, а нова влада на цій основі приступила до остатчного витіснення “малих українців” із ключових посад в органах виконавчої влади. До речі, хтось колись чув від іноземних політиків вирази “малий росіянин”, “малий англієць” або “малий грузин”? Очевидно, інфекція національної меншовартості лютує тільки в Україні. Може, клімат такий чи що...
“Демократія – це влада більшості”, - кричала стара влада. І ми вже мали у Верховній Раді комуністичну “групу 239”, мали “червону” більшість під головуванням О.Мороза і О.Ткаченка, після цього і досі “маємо те, що маємо” – ситуативну більшість із депутатів, далеких від українських національних інтересів, як мотикою до Місяця. І живемо за законами, якими вони нас ощасливили й ощасливлюють. Тепер маємо ще й такою ж мірою “українську” виконавчу владу. Пригадується, як ще до прем’єрства В.Ющенка його приятелі розповідали про його захоплення ідеєю панукраїнізму. Потім щось стихло. Та Бог із ним, панукраїнізмом, тим більше, що ніхто не знає, що це таке, хоч на слух краще, ніж антиукраїнізм. Але хоч якісь кроки для того, щоб у законодавчій, виконавчій та судовій гілках влади все ж була проукраїнська більшість, зробити таки треба. Чи народному Президентові такі “забаганки” свого народу видаються дрібницею? Напевне, бо поки що його уже сто днів ведуть (чи сам іде?) у протилежному напрямі. А українці, особливо галичани і патріоти-східняки, сподівалися (і ще сподіваються) зовсім іншого.
Сьома проблема – політреформа. Вона вкрай потрібна антиукраїнським силам – від політичних до кримінальних. Обезголовити державу, знеособити владу, усунути народ від формування влади, позбутися контролю з боку Президента, завести всю політику в кулуари і під килим, сховатися від персональної відповідальності за колективну безвідповідальність – ось далеко не повний перелік намірів прихильників політреформи і пропонованих конституційних змін.
Політреформа справді потрібна, але не ця, запланована і чисто бюрократична, а глибинна, системна, якої нинішні “реформатори” бояться як вогню.
Зараз Президент не має інших, крім кулуарно-комбінаторних, засобів протистояння цьому. Але це не означає, що таких засобів немає зовсім. Вони є. Це, по перше, комплекс таких змін до Конституції, які б перетворювали нинішню космополітично-злодійську державу в українську національну державу з реальною системою українського національного народовладдя. По-друге, опора не на партії, а на понад 80 % населення – на українську націю у боротьбі за кардинальну реформу системи на користь народу. В,Ющенко – не партійний, а народний лідер, партійність йому чужа як людині і протипоказана як Президентові, та його оточення зі шкури пнеться, щоб зробити з нього таки партійного лідера. Схоже, що їм це вдається. А народ залишиться знову сам – розшматований на електоральні групи, обезголовлений та озлоблений.
Восьма проблема – консолідація. Вище ми говорили про множинність центрів влади, які виникли після виборів-2004. Додаймо до цього традиційну для незалежної України політичну отаманщину. Додаймо також старанно поглиблювану прірву між сходом і заходом України, яку аж так активно розігрували на президентських виборах, що мало не розшматували державу. Додаймо проблему визнання ОУН-УПА. Додаймо проблеми Криму. Додаймо ще затяту боротьбу між Москвою і Заходом за домінування в Україні... І перед нами постане Україна як складний клубок згубних для держави і народу протиріч.
Усе це – наслідок запрограмованої в 1991 році і потім узаконеної в Конституції потворної патології нашого державотворення. Не В.Ющенко створив ці проблеми, але саме йому вирішувати їх. Вирішить – увійде в історію як найбільший політик України. Зігнорує їх - зійде з політичної сцени як велика, найбільша, але так і не здійснена надія народу. Здається, він розуміє це, бо намагається закликами до згуртування згладити ці суперечності. Марні зусилля!
Єдине, що може справді консолідувати суспільство - це визначення й узаконення національно зорієнтованої мети, концепції, ідеології, програмних напрямних і пріоритетів державотворення і створення системи національного народовладдя. У 2001 році В.Ющенко був у захопленні від нашої програми реалізації української національної ідеї. Але ті, що зараз складають його оточення, тоді переконали його, що все це йому не потрібне – він виграє вибори і так. І виграв – і в 2002, і в 2004 роках. І що дали народові ці перемоги? А йому? Невже бути адміністратором убогої і немічної неоколонії – така вже велика честь? Виграло його оточення, а сам В.Ющенко, якщо не вирветься з-під впливу своїх лукавих “соратників”, не відважиться на боротьбу за українську Україну, - неминуче втратить свій історичний шанс.
Дев’ята проблема – парламентські і місцеві вибори. Ті, що прийшли із В.Ющенком до влади, тільки імітують реалізацію його намірів. Що не день – то скандали у владному середовищі: закляті друзі ніяк не поділять владних повноважень. Бо насправді їх помисли зорієнтовані на важливіше для них - на парламентські вибори: закріпитися, заручитися підтримкою якомога чисельнішої власної фракції, не дати зміцніти конкурентові...
До виборів-2006 – лише десять місяців. Але поки що ні з боку людей та партій влади, ні з боку “опозиції” немає жодної ідеї чи програмової засади, які б свідчила про те, що наступні вибори будуть змаганням доленосних для народу, нації, України ідей і програм. Мовчить про це і Президент.
А це означає, що вибори-2006 року знову плануються як безідейні і будуть повторенням усіх попередніх: влада буде до небес роздувати свої мнимі успіхи й обіцяти, що за її підтримки на виборах настане справжній рай, а “опозиціонери” традиційно розраховують на помилки влади, незадоволення народу та на популістські обіцянки груш на вербі після своєї перемоги. За цих умов ніяких змін на краще народ від цих виборів не дочекається. Ще не можна передбачити, хто на виборах-2006, якщо й вони будуть безідейними, переможе, зате можна безпомилково спрогнозувати, що в такому випадку програє Президент, програє український народ.
Десята проблема – опозиція. Президент В.Ющенко має рацію, коли каже, що ніякої опозиції його противники досі не сформували. Але при цьому він двічі небезпечно помиляється.
По-перше, він вважає опозицією комуністів. Насправді ж це ніяка не опозиція владі, а спадкоємці катів України і вороги її державності та незалежності, сяк-так закамуфльовані під борців за соціальну справедливість. Шкода, що й народний Президент ігнорує історію свого народу і підігрує його найлютішим ворогам...
По-друге, він бачить причину відсутності опозиції тільки в ідейно-політичній нікчемності своїх противників. Не маючи підстав оцінювати їх інакше, усе ж відзначу, що першопричиною відсутності опозиції є відсутність не те що єдиної, а взагалі будь-якої позиції влади: вона також не декларує іншої ідеї-мети, як особиста влада і всі приємності, пов’язані з цим; вона теж боїться поставити себе під контроль народу; вона теж дбає тільки про багатих і “бореться з бідністю”, але чомусь - шляхом перекладання на бідних тягаря утримання держави і примноження багатства багатих.
То ж дарма нинішня влада радіє, що немає опозиції: її відсутність свідчить тільки про ідейно-програмову імпотенцію влади в питаннях державотворення. А ті соціально-економічні крихти і прожекти, на які спроможні ідеологи нинішньої влади, не можуть ні задовольнити народ, ні зміцнити владу, ні породити конструктивну опозицію. Отже, нас чекає колапс державотворення – із абсолютно не передбачуваними наслідками.
І ще: у що перетворюється влада без опозиції – добре відомо: вона виродніє. І жодного щасливого винятку історія людства не знає. Чим закінчуються безідейні вибори? Досі вони традиційно завершувалися тим, що на місце одних шахраїв приходили інші, а вкотре обдурений народ залишався зі своїми бідами.
Та виявляється, що такий фінал – це ще не найгірший варіант: ніколи не буває так погано, щоб не могло бути ще гірше. Безідейність і влади, й опозиції на виборах-2004 призвела до того, що український народ, зорієнтований тільки на особи лідерів, розділився на два табори, справа ледь не дійшла до розколу України та громадянської війни. Працювала не сила ідеї, а ідея сили. Спрацьовує вона і після виборів: коли відбувається не просвітлення та об’єднання людей новими і продуктивними ідеями, а підминання “нашими” “не наших” силою влади. Майбутня “опозиція” мислить тими ж категоріями, а тому групує сили – для силового реваншу. Політична боротьба з інших, ідейних позицій ні для нинішньої влади, ні для вчорашньої – недоступна і непосильна, а тому – небажана. Значить, вони й далі будуть ділити громаду і нацьковувати одну частину на іншу, щоб люди не боролися за свої права і гідне майбутнє, а билися за їхні злодійські інтереси.
Чи відважиться В.Ющенко піднятися над цією примітивною і згубною державотворчою школярщиною, ідейною безликістю та безмежною захланністю своїх “соратників” і такої ж “опозиції”? Чи сприйме він і запропонує суспільству ті животворні ідеї, які перетворили б його із номінального і все менш впливового керівника і штатного адвоката створеної ним умовно-української виконавчої влади на реального Президента України? Чи хоч цей - уже третій! - Президент зможе стати лідером української нації і фундатором української національної держави?
Надія на це ще є. І цілком реальна. Але за неї треба боротися – кожному зокрема і всім разом. Якщо ж будемо сидіти склавши руки, якщо будемо тільки хвалити нову владу і мовчати зі страху перед звинуваченнями в нелояльності до В.Ющенка, якщо не будемо вимагати від політиків усього того, на що має право кожний народ на своїй землі, - нічого доброго не дочекаємось. Через безідейну політику Україна стрімко котиться до безтямного силового протистояння, до національної катастрофи, до прірви чужих інтересів. Виборсуватися з цього буде важче. Не перекладаймо цього тягаря на плечі дітей і внуків наших. Краще зараз спільними зусиллями зупинити цей процес і піти природним для народу шляхом свого державного самоутвердження, національного відродження, всебічного розвитку і гідного майбутнього.
Разом – переможемо!
І хай допоможе нам Бог!
ІА "Вголос": НОВИНИ